Анастасія Стефанюк у 15 років виїхала з Луганська ледь не останнім потягом наприкінці липня 2014-го. Повернулася, бо бабуся зламала ногу, восени, і прожила на окупованій території до літа 2015-го — у фізичній та психологічній скруті. Потім знову виїхала, але вже назавжди. Сьогодні вона — практикуюча психологиня в Києві, яка допомагає іншим переселенцям опрацьовувати те, що сама пройшла — травму втрати дому, сором за своє походження, інтеграцію в нове життя. У Луганську залишилися бабуся і дідусь, з якими вона майже не спілкується — пропаганда зробила своє.
Мама розбудила словами про війну
Анастасія ходила в українську школу № 59 у Луганську. Закінчила дев'ять класів і готувалася до випускних іспитів. Один склала, готувалася до другого — математики. Вранці 2 червня 2014-го мама розбудила її зі словами про війну.
"Я кажу: "Яка війна? Мені математику здавати". Я була дуже сильно вмотивована її складати, тому що я готувалася. У мене відбулась захисна реакція, я до останнього не вірила, що я маю виїжджати з дому", — згадує Анастасія.
Подруга поїхала раніше, вони спілкувалися. А Анастасія виїхала лише в липні, десь у 20-х числах, бо вже стало нестерпно.
"Звісно, завжди у нас була думка про те, що це на два місяці, ну максимум до жовтня. І що я вже повернусь назад, в 10 клас. Навчатися далі", — розповідає вона.
Це були останні потяги з міста. Сім'я поїхала в Полтаву, потім до родичів у Лисичанськ. Але восени 2014-го бабуся зламала ногу, і довелося повернутися — на вже окуповану територію.
Анастасія згадує своє дитинство в Луганську з теплом. Свій двір, де проводила багато часу. Парк Першого травня, де гуляла з батьками. Ялинку на Новий рік — багато фотографій залишилося там, біля неї. Квартал Східний, куди часто їздила і де була якась інша атмосфера.
"Звісно, згадую свій двір. Я там проводила стільки часу — мені справді подобалось. Нічого особливого чи вишуканого, просто рідне місце, яке було своїм", — каже вона.
Окупація: голод, холод і книжки як порятунок
З листопада 2014-го до липня 2015-го Анастасія прожила в окупованому Луганську. Це був один із найважчих періодів її життя, який вона довго опрацьовувала в особистій психотерапії.
"Насправді, це був один із найважчих періодів мого життя. Я дуже довго пропрацьовувала цю тему в психотерапії. По факту, мої батьки просто не могли знайти роботу. Умовно в те ж АТБ — чи як він там тоді вже називався — була така черга на позицію касира, що це виглядало як щось нереальне. Мої батьки пробували всюди, батько зрештою знайшов роботу, але там йому пообіцяли заплатити грошима, а видали низькоякісні продукти. У результаті ми жили на тисячу гривень бабусиної пенсії — вчотирьох", — розповідає Анастасія.
Дівчина вдалася до читання книг, хоча раніше не читала. Їй треба було якось “вивозити” цей стан. На вулицю майже не виходила — батьки боялися відпускати. У центр не їздила, бо було небезпечно. Ходила в школу і в бібліотеку.
"Якось, заради інтересу, подивилася місцеві новини. І в якийсь момент ловлю себе на думці: а може, тут не все так погано? Може, залишитися жити? Але критичне мислення швидко взяло гору: ні-ні-ні, це абсолютно безглузда ідея", — згадує вона.
В місті були й комунальні труднощі.
"Через мій тодішній апатичний, депресивний стан у 14 років у мене була спроба нашкодити собі, тож цей період точно не був найкращим у моєму житті. Пам’ятаю перебої зі світлом, водою, те, як спала в куртці, бо просто не було тепла. І повертатися в такі умови я точно не хочу", — каже Анастасія.
У липні 2015-го сім'я остаточно виїхала з Луганська — до родичів у Сумську область, десь за 10 кілометрів від міста.
"Ми прожили в брата батька два місяці. Потім татові запропонували роботу на заводі, і через знайомих він дізнався, що в місті є гуртожиток сімейного типу. Там ми й зняли кімнату. Я пішла в одинадцятий клас і там закінчила школу. Мама довго не могла знайти роботу — здебільшого її не брали через прописку. Так було і в Полтаві, і в Сумах. Уже під кінець одинадцятого класу вона все-таки влаштувалася на тому ж заводі, де працював тато, і нам стало трохи легше з грошима. Після ЗНО Анастасія поїхала до Києва на навчання — і там залишилася", — розповідає луганчанка.
Її батьки ще рік прожили в Сумах, потім у 2016-му поїхали в Польщу на заробітки, а в 2019 році повернулися і вирішили жити в Києві, бо було більш реалістично знайти роботу, щоб винаймати квартиру й оплачувати її.
Прямо в очі казали: а навіщо ти приїхала
Коли Анастасія була підліткою, то зіштовхунулася з упередженим ставлення до себе як до луганчанки і переселенки.
"Коли була підліткою, мені просто в очі казали: а навіщо ти приїхала? Чому твій батько приїхав разом із тобою? Це ви так вибрали? Це ви винні? Були такі загальні звинувачення, і я дуже болісно це переживала. Напевно, аж до другого курсу мені було соромно сказати, що я з Луганська", — зізнається вона.
Анастасія за фахом психологиня, і практикує з 2021 року. До неї зверталися люди з Луганської області, з Луганська, з Донецька, з Донецької області. Зазвичай, це травматичні події, інтеграція в суспільство.
"Психіка це починає опрацьовувати, і люди відчувають сум за домівкою. Якось намагаються з цим щось робити", — говорить вона.
Дівчина часто чує від земляків, що їм соромно говорити, що вони з Луганщини. З цим треба працювати.
"Це про те, щоб усвідомити, чому соромно про це казати. Це робота в особистій психотерапії — розібрати травматичну історію й зрозуміти, як із нею жити далі. Ми не можемо вплинути на те, що сталося, глобально. Тим більше, такі люди, як я: зараз нам по двадцять з чимось, а тоді ми були дітьми, по факту, і ми нічого не могли зробити. Допомогти людині, якій соромно казати, звідки вона, можна лише розмовою — зрозуміти, чому їй соромно, пояснити, що це нормально, що ми народилися в цій частині країни, що це теж Україна. Ми можемо тільки чесно говорити, звідки ми, і мати стійку громадянську позицію," — каже психологиня.
Анастасія чує від більш старшого покоління: чого це я маю йти до психолога, бо я ж не хворий.
"Психологія в Україні тільки набирає популярності, бо ми досі маємо спадок каральної психіатрії, де людину фактично позбавляли особистості. Звідси й установка: якщо я звернуся по допомогу, значить зі мною щось не так або я слабкий. Ці уявлення тримаються дуже довго. У країнах, де психологія розвивалася західним шляхом, до цього зовсім інше ставлення. Особиста терапія, на мій погляд, потрібна багатьом — щоб психіка могла опрацювати досвід і отримати підтримку, але це вибір кожного. Я стежу за багатьма психологами в інстаграмі, і те, що вони роблять, — дуже круто: вони пояснюють, як усе працює, і поступово формують розуміння, що психологія — це нормально. І що звернення до психолога не означає, що з людиною щось не так, бо психологи працюють із нормою, а з патологією вже працюють психіатри", — каже вона.
У пошуках схожості
Анастасія подорожувала на вихідні — їздила в Кам'янець-Подільський, у Вінницю й інші міста України. Дуже часто помічала, що центр міст схожий на центр Луганська. Будівлі, розташування ринку — її охоплювала така ностальгія за цим.
"Я часто помічала, що центри деяких міст дуже схожі на центр Луганська. Я друзям постійно про це кажу і навіть показую фото, які маю в телефоні. Київ для мене значно сучасніший, а от Суми й Полтава — так, у них є щось подібне: і в будівлях, і в самому плануванні", — розповідає вона.
Анастасія психологічно готова до того, що Луганськ вже далеко не те місто, з якого вони поїхали.
"Коли я туди приїхала в 2014 році, вже на окуповану територію, я відчула, що це вже не той Луганськ, який я знала в дитинстві. І в мене сум за тим, що було до 2014 року. І я часом згадую свої дитячі роки, згадую, як я вчилась, як я гуляла. І з сумом я розумію, що цього я вже точно не поверну. Тому що вже 11 років — це дуже багато. Ті підлітки, якими були на той момент, — вони вже дорослі люди, а діти, які народилися в 2014 році, — їм вже по 10-11 років. Вже таке нове покоління там виховалось. І якщо вони з народження живуть, то я впевнена, що там дуже сильна пропаганда є. Тому це вже не те місто, на жаль", — каже Анастасія.
У Луганську залишилися бабуся і дідусь. Вона з ними дуже-дуже рідко спілкується. А якщо спілкується, то здебільшого на якісь абстрактні теми, по типу погоди чи ще щось. Тому що коли починається тема за якусь ситуацію в Україні, то там вона відчуває, що пропаганда лише посилилась.
Анастасія й досі багато читає — так само, як тоді, в окупації. Обстріли в Києві переживає спокійно — спить.
"Усі друзі дуже дивуються. Єдиний обстріл, якого я реально злякалася, був на початку повномасштабного вторгнення. Тоді я жила в гуртожитку. Пам’ятаю, прокинулась із думкою, що це просто дощ стукає. А потім, ще крізь сон, до мене дійшло, що я вже чула цей звук, і мене накрила паніка. Я плакала, телефонувала батькам і друзям, бо мені тоді дуже потрібна була підтримка. А зараз усе навпаки — я вже підтримую своїх друзів, бо приблизно уявляю, що вони можуть відчувати. Я переживала подібне, коли була підлітком. Тепер мені абсолютно все одно: я сплю і навіть не реагую", — каже Анастасія.
У 2022-му в неї була можливість виїхати з України. Працювала в міжнародній компанії, яка надавала можливість виїзду. Але залишилася з декількох причин.
"Мене тут тримають рідні. У мене вже побудоване й усвідомлене життя, і я не готова ламати все й починати спочатку, бо це було дуже непросто. Плюс розвиватися як психологові тут для мене зрозуміліше, простіше й спокійніше. Думки про виїзд були, але я все ж залишаюся. Подивимось, що буде далі. Я не знаю, що станеться завтра, але наразі, сьогодні — я точно тут", — каже вона.
Читайте також: Війна після війни: чому ми можемо програти у мирний час. Думка військового.
