Фотограф Павло Алейников у 49 рік добровільно мобілізувався до ЗСУ. Колишній гірничий рятувальник із Тореза (нині Чистякове на Донеччині), який пропрацював 23 роки у гірничо-рятувальному загоні, нині служить у територіальній обороні: півтора року тримав позиції на Куп’янському напрямку, а зараз – на Сумському.
В інтерв’ю ТРИБУН Павло розповів, якою є різниця між армією 90-х і сучасною, чому базова підготовка виявилася найскладнішим етапом, що саме тримає його на службі та чи вдається хоч інколи брати до рук камеру під час війни.
Раніше ми вже розмовляли з Павлом Алейниковим про стан шахт на окупованій території та про те, як у нього з’явився інтерес до фотографії.
“Мій гірничо-рятувальний загін залишився на тимчасово окупованій території, тож обслуговувати вже було нічого. У 2023 році я звільнився зі служби та вийшов на пенсію. Того ж року переїхав до Києва, став на військовий облік, пройшов ВЛК і за станом здоров’я отримав відстрочку. Після необхідного лікування у 2024 році я мобілізувався”, – розповідає чоловік.
Як обмежено придатний за станом здоров’я, він був направлений до територіальної оборони.
“Зазвичай обмежено придатних спрямовують саме до тероборони. Спочатку вважалося, що підрозділи територіальної оборони захищатимуть лише свої міста й області, але насправді сьогодні тероборона – повноцінна частина Збройних Сил України, і ми воюємо нарівні з усіма”, – зазначає Павло.
Після проходження базової загальновійськової підготовки (БЗВП) на Київщині Павло Алейников потрапив до батальйону Київської бригади територіальної оборони, яка на той момент тримала позиції на Куп’янському напрямку.
“Вони й досі там, а я провів на тому напрямку півтора року”, – розповідає військовослужбовець.
Згодом, слідом за своїм командиром, він перевівся до іншого підрозділу й нині несе службу на Сумському напрямку в складі Одеського ТрО.
Павло порівнює сучасну армію зі строковою службою 1992–1994 років і зазначає разючу різницю, особливо в підходах територіальної оборони:
“Різниця між тією армією й сьогоднішньою – колосальна. А якщо говорити саме про ТрО, то тут значно менше «статутної мішури» і значно більше практики. Усе зайве відходить на задній план, лишаються лише дійсно важливі речі. Рівень базової загальновійськової підготовки виявився досить високим: була й стрільба, й інші практичні заняття.
Мої 23 роки у гірничо-рятувальній службі дали серйозну перевагу на уроках тактичної медицини – часом я навіть сперечався з інструкторами, пояснюючи, як краще діяти в тих чи інших ситуаціях, а як категорично не можна. Досвід, все-таки, має значення”.
Павло Алейников також позитивно відгукується про рівень забезпечення в підрозділі – від якісних керамічних плит у бронежилетах до стабільно хорошого продовольчого постачання, хоча деякі особисті речі, як і в багатьох, доводилося докуповувати самостійно чи отримувати від побратимів і волонтерів.
“Це цілком логічно: завжди хочеться чогось кращого й сучаснішого. Але якщо брати базовий комплект, який видає держава, – він цілком достойний. А щодо харчування – у нас із цим ніколи не було жодних проблем”, – зазначає військовий.
Найскладнішим періодом служби Павло називає саме час базової загальновійськової підготовки, яка проходила на Київщині, відносно недалеко від кордону з Білоруссю.
“Ти буквально вириваєшся зі звичного життя й повністю перебудовуєш і розпорядок дня, і весь свій побут. Усе стає зовсім по-іншому. До того ж мені було вже 51 рік – далеко не молодий. Проте всі інструктори ставилися до мене з повагою, дослухалися до думки, враховували досвід”, – ділиться Алейников.
Особливо складно далася повна заборона на використання мобільних телефонів – заради безпеки всі особисті пристрої вилучали на весь період підготовки. Це створювало сильне відчуття ізоляції та практично унеможливлювало спілкування з рідними.
“На початку без смартфона було просто дико. А найголовніше – не міг зв’язатися з сім’єю, коли захотів. У всьому курсі був лише один стаціонарний телефон на всіх, і він постійно був зайнятий”, – згадує військовослужбовець.
Найсильнішим мотиваційним чинником для нього залишається сім’я, а одразу за нею – країна.
“Ще у 2014 році я прийняв рішення і виїхав з уже окупованої території – з міста Чистякове (тоді ще Торез) до Мирнограда. А тепер Мирноград буквально стирають з лиця землі. Не можна дозволити, щоб те саме сталося з рештою України. Тому я тут”, – каже чоловік.
Щодо можливих переговорів і їхнього впливу на фронт Павло Алейников вважає, що суттєвих змін у бойовій роботі військові не відчувають – інтенсивність обстрілів залишається такою самою.
“Це все більше впливає на цивільне життя, ніж на наше. Я маю сильне враження, що Росія саме так і намагається тиснути на ситуацію: завдаючи шкоди передусім мирним людям. Щойно починаються якісь розмови про перемовини – одразу ж посилюються обстріли мирних міст. Це такий підлий спосіб тиску”.
Павло наголошує, що його ставлення до рідної Луганщини та Донбасу залишилося незмінним – це його мала батьківщина. Водночас усе життя до повномасштабного вторгнення здається йому вже “далекою попередньою епохою”.
Найсерйознішою довготривалою загрозою для цивільного населення України після війни він вважає не лише мінну небезпеку, а й саме існування держави-агресора.
“Існування Росії – це головна й постійна загроза. Я переконаний: доки Російська Федерація (а її цілком можна назвати Російською імперією) збереже свою цілісність, увесь світ залишатиметься під ризиком. Лише розпад цієї імперії принесе більш-менш спокійні часи”, – вважає Павло.
Він намагається час від часу фіксувати моменти служби на смартфон, але постійно наголошує на жорстких вимогах безпеки.
“Тут дуже багато нюансів із безпекою. Перед кожним знімком треба десять разів подумати: один необережний кадр може видати позиції й наразити на небезпеку і себе, і побратимів”, – пояснює військовослужбовець.
Алейников суворо дотримується правил:
“Роблячи будь-яку фотографію на війні - насамперед думай про безпеку. На фото не повинно бути жодних орієнтирів, горизонтів чи інших деталей, які могли б допомогти ворогу”, - підсумовує він.
Він часто шкодує про моменти, які не вдалося зафіксувати.
“Саме тих кадрів, які залишаються лише в пам’яті, на плівці чи в телефоні немає. А от про те, що не сфотографував – шкодую постійно”.
Війна, однак, не змінила його розуміння “гарного кадру”. Постановочні фото він як не любив, так і не любить, натомість цінує живу репортажну зйомку.
“Гарний кадр – він і є гарний кадр. Чи то захід сонця, чи побратим, який підкидає дрова в буржуйку в розваленій хаті, і ти ловиш цей момент так, щоб він навіть не помітив. Фотографія має бути живою”, – підсумовує Павло Алейников.
На запитання, який один-єдиний знімок він зробив би, якби його гарантовано побачив увесь світ, чоловік на мить замислюється.
“З одного боку, хочеться показати щось красиве, що викликає гордість і надію. Але з іншого, можливо, світові саме зараз потрібно прокинутися. Тому, мабуть, я б обрав не красиву картинку, а щось болюче, щось таке, що змусить зупинитися й задуматися: чи можна й далі терпіти Росію – країну, яка відкрито плює на всі закони й правила людяності.
Тож така фотографія, швидше за все, була б не надто приємною. Але, можливо, саме така – здатна змусити нарешті наводити лад із Російською Федерацією, – доки ще не пізно”, – відповідає Павло Алейников.
Читайте також: Війна після війни: чому ми можемо програти у мирний час. Думка військового
