Художниця з Краматорська Ксюша Салютіна малює те, що бачить, і те, що неможливо не відчути під час війни. Її роботи — це поєднання реального досвіду, сюрреалізму й того внутрішнього спокою, який ми всі вчимося зберігати на тлі постійних тривог. Вона зараз живе в Харкові, але регулярно повертається додому — у місто, з якого почалося її дитинство, перші спогади, перші малюнки. Попри протишахедні сітки, ризиковану дорогу, непередбачуваність обстрілів, Ксюша їде, бо інакше не може: там її батьки і молодша сестра, там її минуле, і там те, що потрібно бачити на власні очі, щоб далі малювати.
У цій розмові — про дитинство в Краматорську, окупацію 2014 року, повномасштабне вторгнення, про мистецтво, що не дає розсипатися, і про Харків, який став не просто містом, а дав відчуття дому.
Український клас і фішки покемонів
Я росла в зеленому і красивому Краматорську, вчилася в україномовному класі, і думаю, саме моя школа прищепила мені ті самі, перші важливі цінності, завдяки яким я зараз та, хто я є. Нам багато розповідали про Україну на класних годинах: про наш прапор, про герб, екологію. Чим ми маємо пишатися і як дбати про нашу країну", — згадує вона.
Дівчина займалася малюванням, бісероплетінням, ходила на різні гуртки.
"Вважаю, що в мене було стандартне хороше дитинство — у нас якийсь свій маленький світ був, мали з друзями свої пригоди. Здавали пляшки, купляли собі фішки покемонів, будували халабуди, викликали пікову даму або ходили в комп'ютерні клуби. Багато часу гуляли, веселощі знайти можна було", — пригадує Ксенія.
Вона додає, що їй завжди подобалися люди і саме місто Краматорськ. Але здобувати вищу освіту дівчина поїхала в Харків — там і визначилася з фахом у майбутньому, знайшла роботу.
Якраз у 2014 році вона була студенткою, і влітку була вдома.
"Я трохи застала окупацію, але ми з батьками змогли виїхати. Це просто була повна анархія. Хто завгодно міг робити що завгодно і їм за це нічого не було. Особливо це стосувалося людей зі зброєю. З легкістю могли витягти з машини, забрати авто "для потреб", або взяти будь-що і будь-де. І люди не могли цьому протистояти", — описує Ксенія той час.
Вона пригадує порожні полиці в магазинах та аптеках.
"Той страх зі мною роки. Я його запам’ятала. Можливо тому в 2022 році я вже не мала такої тривоги. Бо от тоді було ризиковано вийти навіть за хлібом", — каже вона.
Повномасштабну війну Ксенія зустріла в Харкові.
"Чесно кажучи, це було неочікувано, тому що я з тих, хто думав, що буде наступ зі сторони Росії, але я вважала, що буде саме на Донеччині, що вони таки захотять до кінця захопити область, і я більше хвилювалася за свою родину, яка там знаходиться. І я не очікувала, що по всій Україні, але не сказати, що сильно здивувалась", — розповідає вона.
Ненадовго виїздила в Дніпро, коли за 300 метрів від її дому був приліт.
"Тоді почалися авіаудари. Після них місто швидко спорожніло: більшість людей виїхали, вулиці стали майже порожніми. Саме ця тиша мене й злякала — відчуття, що ось-ось почнеться анархія, що можуть з’явитися мародери, що все піде некеровано. Це спрацював старий тригер із 2014 року, і я подумала: «О ні, я не хочу знову через це проходити». Хоча згодом з’ясувалося, що все було значно спокійніше, ніж здавалося в ту мить", — пояснює Ксенія.
З 2023 року дівчина виїздить з Харкова до родини в Краматорськ. І, розповідаючи про рідне місто, вона пригадує втрату важливих для неї місць.
"На початку війни був приліт, який пошкодив бабусину квартиру. То була авіабомба, що впала у двір. І це мене дуже-дуже вразило. Я пам'ятаю відчуття, коли мама скинула фотографії… Жах. Всюди було скло, все було понівечене. В мене якось ця руйнація викликала відразу. Хоча дивно, я сама такого від себе не очікувала. Мені дуже шкода було", — каже вона.
Дорога: встигнути до темряви
Батьки Ксюші періодично їздять в Харків з робочих питань, тож дівчина іноді їздить додому з ними.
"Вони по цій дорозі катаються, тож навчили мене основним правилам. Найголовніше — встигнути до темряви", — розповідає Ксюша.
Зараз майже по всій трасі — протидронові сітки.
“Так, розриви в деяких місцях ще є, але в цілому сітки по всій трасі. І ще, не те, щоби правило, але дуже пощастить, якщо буде похмура погода або дощ. Нещодавно зі мною сталось таке, що підгадувала погоду, аби було похмуро, а насправді видався дуже сонячний день. Але мені пощастило, дорога була нормальною", — каже вона.
Місто дуже змінилося порівняно з тим, в якому вона росла.
"Зараз це передусім місто військових. А ті цивільні, що лишилися, так чи інакше працюють для них — у кав’ярнях, у невеликому бізнесі, у сервісах. Місто живе, і це відчувається. Закладів небагато, переважно кав’ярні або місця, де можна поїсти, бо алкоголь повністю заборонений, тож барів чи розваг немає.
У парках людей значно менше, ніж колись, але загалом місто тримається. І якщо порівнювати з 2022–2023 роками, зараз усе видається більш впорядкованим і спокійним. Кав'ярня там на високому рівні, все смачненько, все класно", — каже вона.
Дівчина розповідає, що в тому районі, де вона росла, місто не сильно зруйновано.
"Звичайно, це все відносно. Але в більш новій частині Краматорська не так багато руйнувань, як в мікрорайонах. З останнього, що мене сильно засмутило, — приліт по ринку. Я провела там багато часу в дитинстві. Ринок завжди був важливою точкою міста — місцем руху, зустрічей, запахів, і там продавали, мабуть, найсмачніші хот-доги у світі. Тому коли я дивилася, як усе це палає, було неймовірно боляче", — пригадує краматорчанка.
Разом з тим, є дещо, що завжди відкликається дівчині.
"Порівняно з моїм дитинством, після 2014 року в Краматорську почали з’являтися якісні арт об'єкти — мурали, скульптури та інші роботи. Мені приємно бачити, що місто наповнюється мистецтвом, зокрема й об’єктами за мотивами Марії Примаченко", — розповідає вона.
Творчість: малювати відчуття
Ксенія працює художницею в IT та веде соцмережі для особистих робіт, роздумує про виставки, але поки цим питанням не займалася. Зараз вона працює, творить для себе та для волонтерських потреб — малює на гільзах для аукціонів, розіграшів, зборів.
"Творчість у мене окремо від роботи: заробляння — це одне, а те, що своє, від серця, — це інше", — пояснює вона, і додає, що зараз не монетизує свою творчість.
Сюжетні лінії її робіт навіяні життям.
"Просто щось мене вражає візуально, і потім формується картинка в голові. Мої сюжети — це те, що я бачила, або відчувала від початку повномасштабної війни. Наприклад, як зі скетчем з кроликом", — каже Ксенія.
Вона просто щось бачить: є елемент, деталі, а потім навколо цього починають виникати асоціації і власні рефлексії, які вона передає на папері.
"Наприклад, "Тетріс" —це та робота, яка виникла після перегляду розбомблених будинків в Авдіївці. Сучасний український тетріс, на жаль…", — каже вона.
Дівчинка з книгою — такі роботи теж із життя. Ксенія гуляла в парку, щось там читала, дивилась на річку, — і тут стався приліт.
"І я помітила, що люди все одно живуть своїм життям. Діти ганяли на скейтах, зупинилися лише на мить, прислухалися — і поїхали далі. Укриття там далеко, тож бігти немає сенсу, усе відбувається надто швидко. І люди просто продовжують жити, наскільки це можливо в таких умовах. Якби цю сцену — ту, що я описала, — побачив якийсь іноземець, він би, мабуть, просто офігів. А для нас це вже майже звична реальність. Ми ніби навчилися тримати спокій хоча б усередині, навіть коли навколо відбувається повний жах", — описує вона.
Вражає ілюстрація з заклеєними вікнами — серія ілюстрацій, де чоловік заклеював вікно, де чайник стоїть на плиті, а за вікном війна.
"Так, це я малювала ще відносно на початку. Так було легше пережити все, що сталось навколо, — я просто не знала, куди подіти ті почуття всередині. Спочатку перемальовувала події з фотографій, а згодом уже почала малювати те, що бачила сама, коли ми… ну, звикали до війни, якщо це взагалі можна так назвати. Вона стала частиною нашого повсякдення", — каже Ксенія.
Ти готуєш каву, ходиш на роботу, намагаєшся жити далі, робити свої справи, ще якось там допомагати війську, донатити.
"Але війна все одно залишається фоном — постійно присутнім, невід’ємним. Вона стала частиною нашого життя, і ми нібито вже прийняли це. Чи добре це, чи погано, — я й сама не знаю. Просто ловлю себе на думці, що вона звучить десь постійно, як фоновий шум. І це відчуття сюрреалізму з’являється доволі часто. Я вже намагаюся не реагувати на все з тим болючим надривом, як раніше. Сприймаю трохи з гумором, з іронією — настільки, наскільки це взагалі можливо в таких обставинах", — розповідає вона.
Харків: тут не буває самотньо
Ксюша говорить, що настільки звикла жити в Харкові, що не думає переїжджати кудись в інше місто.
"Це мій другий дім, можна так сказати. Краматорськ теж мій дім, але і Харків вже теж став. Я тут давно живу. Тому не уявляю себе в іншому місті — кудись виїхати мені вже дискомфортно ", — каже Ксенія.
Говорячи про Харків, вона перш за все говорить про спільноту творчих людей, музику і природу.
"Мені подобається, що в Харкові я ніколи не відчувала себе самотньою. Я можу піти кудись сама, познайомитися з кимось, випадково зустріти знайомих — тут не буваєш один. І навіть після більш ніж десяти років у місті я постійно відкриваю для себе щось нове. Люди тут чудові. Багато, до речі, з Донеччини — і серед моїх друзів теж. Просто в Харкові всього більше: більше різноманіття, більше «моїх» людей, з якими ми на одній хвилі можливостей і проявленості. Більше простору, щоб виражати себе і не боятися робити це впевнено", — каже Ксенія.
Читайте також: "Росія спалює все, чого торкається": письменниця — про Донецьк та свою нову книгу.
