Володимир Дубров – фотограф з Луганщини, який до повномасштабного вторгнення знімав мирне життя й шукав красу в українських пейзажах. Сьогодні він – командир одного з підрозділів у складі 156-ї бригади, працює на Донбаському напрямку та відповідає за підготовку поповнення.
Хоча з перших днів служби його основна роль – управлінська, Володимир і досі, коли з’являється можливість, підіймає дрон: фіксує наслідки війни, допомагає побратимам документувати руйнування та збирає кошти на потреби підрозділу.
Ми вдруге поговорили з Володимиром, щоб дізнатися про його шлях в армії.
Перше інтерв’ю з Володимиром Дубровим.
Володимир Дубров пішов до війська не за власним бажанням, а через обов’язок. За плечима в нього була військова кафедра та офіцерське звання.
“Це не було моїм власним рішенням. Просто настав час. У мене вже була військова кафедра і офіцерське звання, тож коли зустрівся з ТЦК – що ж, служити, то служити”.
Перші місяці служби виявилися надзвичайно напруженими. Стрес викликав не лише інтенсивні фізичні навантаження базової підготовки, а й те, що офіцера одразу призначили командиром навчального взводу.
“Ти спочатку взагалі не розумієш, що відбувається. До фізичних навантажень додається сильний стрес, а тут ще й те, що ти – офіцер, і тебе одразу ставлять командиром навчального взводу на 30 осіб. Ти відповідаєш за них повністю: і за дисципліну, і за побут, і за все інше. Для порівняння: у мирний час, щоб стати командиром взводу в Сухопутних військах, потрібно три-чотири роки вчитися у військовому виші. А тут тобі кажуть: «Друже, ось твої люди, ось якась папка з документами – розбирайся». Сидиш, читаєш ці папери й намагаєшся зрозуміти, який статут читати і як правильно вести документообіг”.
Нині Володимир Дубров обіймає посаду командира механізованої роти 156-ї бригади. Сам він каже, що потрапив на цю посаду внаслідок збігу обставин й низки кадрових рішень командування.
Головне завдання його підрозділу, як і всієї армії, залишається незмінним: звільнити українську землю від окупантів.
На відміну від звичайних піхотних підрозділів, механізована рота має броньовану техніку, яка забезпечує доставку піхоти на позиції, підтримку вогнем і, що не менш важливо, евакуацію бійців із поля бою.
“Головне наше завдання – звільнити нашу землю від ворога. Механізована рота – це, насамперед, наявність броньованої техніки. Саме вона дозволяє доставляти бійців на позиції, підтримувати їх вогнем і, головне, вивозити живими й неушкодженими. Тобто техніка прямо зберігає життя людей”, – пояснює Володимир.
Наразі підрозділ приймає опосередковану участь в бойових діях – поточна робота полягає в підготовці і вишколі поповнення та підтриманню бойової готовності бронетехніки. І саме тут, за словами Дуброва, найвиразніше видно, наскільки військова наука відстає від реальності.
“ЗСУ продовжує переписувати військові підручники на ходу. Таких бойових дій, як зараз, раніше просто не існувало. Лише дві країни у світі мають досвід ведення війни такої інтенсивності з масовим застосуванням дронів”.
Щодо забезпечення Володимир оцінює його як задовільне.
“Дивлячись на збори знайомих і друзів у соцмережах, розумієш, що керівництву 156 бригади вдається вчасно закривати нагальні потреби”.
Підрозділ має якісну амуніцію, сучасну зброю, тепловізори та інше необхідне спорядження. Проте є дві суттєві проблеми.
Перша – відсутність державної програми у закупівлі повноприводних пікапів.
“Уряд не закупає для ЗСУ повнопривідні автівки і ми постійно мусимо відкривати збори і збирати гроші на транспорт для швидкого переміщення по багнюці”, – каже командир.
Друга проблема – втрати дронів.
“Втрати по дронах у нас постійні, ми просто не встигаємо їх закривати. Це об’єктивна реальність”.
Окремо Володимир наголошує на критичних потребах в повнопривідних пікапах, запчастинах до техніки, шинах та металі для виготовлення протидронового захисту машин – так званих “мангалів” і додаткової обшивки.
Мотивація бійців у Володимира Дуброва може здатися незвичною, але, за його словами, працює майже безвідмовно:
“Коли хлопці починають звично: «Та ми там усі поляжемо…», я їх одразу зупиняю. Кажу: «По-перше, ви не помрете, бо вас добре навчили. А по-друге, уявіть, що ви йдете за трофеями, які потім підуть на справу і у вас їх ніхто не забере, адже закон не забороняє». Так, звучить дивно, але спрацьовує на всі сто”.
Володимир особливо наголошує: на позиціях часто тримаються зовсім не молоді штурмовики, як уявляють собі багато хто.
“У нашому батальйоні недавно два десятки бійців відстояли на передку по 80–87 діб поспіль, без жодного поранення чи контузії. Після цього вони поділилися бойовим досвідом і поїхали додому у відпустку. А вік цих хлопців, щоб ви розуміли, 40+, дехто й 50+.
Саме вони – та сама «червона лінія» на DeepState, про яку всі говорять. Звичайні дядьки, наші сусіди по під’їздах, хатах і селах. Ті самі «діди», які тримають фронт”.
Напрямок, на якому воює 156-та бригада, – Донбас.
“156-та зазвичай там, де найгарячіше, де кожного дня згадують у новинах. Раніше це була північ Сумщини — перші після формування і одні з найзапекліших боїв проти штурмових підрозділів окупантів… зараз – район Костянтинівки. Коротше, класичний рідний Донбас”, – пояснює Володимир.
Як мешканець Луганщини, він категорично не вірить у можливість “миру за будь-яку ціну”. Каже, що люди, які втратили дім, рідних і все життя через російську окупацію, мають зовсім іншу, особливу мотивацію – таку, яку не купиш і не виміряєш жодними переговорами.
“У багатьох із нас, особливо тих, хто з Донбасу чи з інших окупованих територій, є особистий рахунок до ворога. Ми залишилися без домівок, без усього, що мали… І це дуже заряджає.
У людини з Ужгорода, Львова чи Івано-Франківська завжди є “запасний варіант”. Там залишився дім, квартира, родина. У найгіршому разі можна здати житло, зібрати речі й виїхати за кордон. Тобто шлях відступу існує. А в нас такого вибору немає. У мене немає куди повертатися. Все втрачено. Тому ми воюємо не просто за країну, а за свій дім, за свою правду. Це особисте. І саме це робить нас набагато більш мотивованими до кінцевого результату”.
Сам Володимир намагається фотографувати, адже, як і раніше, фотографія для нього – спосіб “скидати стрес”.
“Так, фотографія працює. Якщо не перемикатися хоч на щось, то просто з’їдеш з глузду. Мені легше: сиджу, планую, куди можу поїхати, де політати дроном, на чому саме”.
Нині його знімки мають дві чіткі мети:
1. Показати реальність прифронтових і щойно деокупованих територій. “Хочу, щоб люди розуміли: безпокій – відносний. Якщо не буде допомоги й донатів, дуже швидко кожен може опинитися в статусі біженця. Це перше”.
2. Допомагати власникам зруйнованого житла отримувати компенсації. “Багато людей фізично не можуть дістатися до своїх будинків. Але якщо я надаю їм актуальні фото чи відео з дрона, це стає доказом руйнувань – і вони отримують шанс на виплати за програмами компенсації”.
Хоча постійний стрес уже притупив творче бачення, Володимир і досі захоплюється красою України.
“Я проїхав від Ужгорода до Сумщини, тепер ось Донбас. У нас неймовірно гарна країна країна. Дуже гарна. Шкода, що не завжди є чим це зафіксувати й показати”.
На запитання, який один-єдиний знімок він би показав усьому світові, Володимир відповідає без вагань:
“Я його вже зробив. Це церква в одному з сіл під Ізюмом. Побачивши той кадр, люди одразу розуміють усю суть “русского мира” й усієї цієї війни. Цей знімок досі допомагає мені збирати гроші навіть в Австралії”.
Після перемоги Володимир планує спрямувати свої навики пілотування дронів і фотографування на справді важливу справу: фіксацію руйнувань для отримання репарацій із Росії.
“Я хотів би допомогти людям документально зафіксувати знищене житло й інфраструктуру. Маючи досвід польотів на дронах, це можна робити швидко й безпечно: не треба ходити ногами по замінованими дорогами. Підлітаєш, знімаєш усе з потрібних ракурсів і висот – і доказова база готова. Це реальний внесок у те, щоб кожна зруйнована хата була зарахована й оплачена агресором”.
