Юлія Косач народилася і виросла на Луганщині. Двічі переміщена — у 2014-му й у 2022-му. Вона не показує обличчя й просить не називати справжнє ім'я — її батьки досі на окупованій Біловодщині, а сама вона працює на державній службі. Юлія — філолог, військова й мама. І вона хоче розповісти свою історію.
Армія і жінка
До 2014 року Юлія жила в Луганську, мала власну квартиру, працювала викладачкою, навчалася в аспірантурі. Потім переїхала до Біловодська, в згодом до Сіверськодонецька, працювала заступницею директора в школі. Життя тяглося своїм ладом.
А потім вона зустріла його. Військового офіцера. Людину, яка стала для неї світом.
Вона співпрацювала з його підрозділом ще з 2016 року як волонтерка. Проводили спільні заходи, започатковували волонтерські ініціативи. Її батьки теж були залучені до допомоги — батько ремонтував військовим машини, бо за фахом інженер. Так вона й познайомилася зі своєю коханою людиною.
"Можливо для мене це було якесь заглиблення в його життя, як у всіх дружин і коханих військових", — каже вона.
Юлія знала: у чоловіка, який служить, зазвичай дві жінки — кохана та армія. Частина його життя завжди залишалася там, де вона не могла бути поруч: на лінії зіткнення, у бойових завданнях, у товаришах по зброї.
"У мене були стосунки з людиною, яку я дуже кохала, він був військовим, і він помер від тяжкої хвороби", — розповідає Юлія.
І тоді вона зрозуміла, що хоче відкрити для себе ту частину його життя, яка завжди залишалася для неї закритою. Вона хотіла бути не просто тендітною жінкою, яка чекає вдома. Вона хотіла стати жінкою-військовою. Зануритися у його світ.
"Чому пішла служити? Я відчула, що мені це треба, і пішла служити в підрозділ, де служила моя кохана людина", — розповідає Юлія.
Вона відслужила у Волинській бригаді, яка виконувала бойові завдання на луганському напрямку. Прослужила майже три роки.
"Підрозділ був гідний — один з небагатьох, де справді була міцна армійська родина. Насправді родина, де дійсно люди, з якими ти пліч-о-пліч, вони не просто друзі і товариші, вони — підтримка в найтяжчі моменти", — пояснює вона.
Звісно, важко бути разом двадцять чотири на сім, але їй було з цими людьми добре. Юлія не служить з 2021 року, проте досі спілкується з деякими побратимами, підтримує дружні стосунки.
"Частина моєї армійської родини — це небесні герої, але все одно це дійсно родина. Підрозділ сам собі виховував офіцерський склад, передавав досвід. Офіцери, з якими я служила, зараз командують підрозділами вищого рівня — командири взводів і рот стали офіцерами вищого тактичного рівня", — каже вона тихо.
Юлія служила на Луганщині. Золоте, Кримське, Муратове — зона відповідальності бригади всі роки була на лінії розмежування.
"Я воювала за своє", — просто каже вона.
На Волині був пункт постійної дислокації бригади. Туди частина виходила на відпочинок і бойове злагодження. Коли давали відпустку, Юлія приїжджала додому, до дитини. Служба за трирічним контрактом мала закінчитися у вересні 2021-го, але вона звільнилася трохи раніше — влітку.
"У квітні татові зробили дві операції на хребті і треба було обирати", — пояснює Юлія.
Батьки вже не могли виховувати її дитину. Треба було доглядати дитину та батька. Юлія обрала сім'ю. Але військова — це назавжди. Вона досі підтримує побратимів і посестер, спілкується, волонтерить, дбає про свою військову родину.
Евакуація: вдруге за життя
Виїжджала Юлія з дитиною в перший день повномасштабного вторгнення. Забирав їх рідний брат, який на той час мешкав у Краматорську. У Юлії вже був досвід переміщення з 2014 року.
"За декілька днів до початку повномасштабної війни було зрозуміло, що щось насувається. У мене була зібрана тривожна валіза", — каже вона.
Юлія пам'ятає досвід травматизації дитини війною в 2014 році. Тоді були такі обставини, що вона не могла одразу вивезти дитину з міста, бо та була хвора. Цього разу вона однозначно розуміла, що не хоче, щоб дитина чула чи бачила вибухи і постріли.
"Але ми всі розуміємо, що Сіверськодонецьк вибухав вже 24 лютого, тому ретравматизації уникнути не вдалося", — визнає Юлія.
Виїздили в колі родини — брат із сім'єю і Юлія з дитиною. Вона одразу знала, куди поїде. Підказали побратими — вони знали її складну долю, знали, що вона має досвід переміщення. Так вони опинилися в Чернівецькій області. А от батьки Юлі одразу опинилися в окупації.
"Це дуже болюча тема, але, напевно, ми навчились приймати ситуацію вже за ці роки", — каже жінка.
Освітянка, яка любить школу і дітей
Юлія закінчила Луганський національний педагогічний університет, факультет української філології. За освітою — викладачка української мови та літератури.
Після завершення служби в 2021-му вона повернулася до освіти — працювала вчителькою, заступницею директора, потім в інституті післядипломної педагогічної освіти та у Ліцеї багатопрофільному міста Сіверськодонецьк, де пропрацювала фізично до повномасштабного вторгнення, потім ще рік дистанційно після 24 лютого.
Останнім місцем роботи в освіті став ліцей.
"У нас було таке технічне оснащення, якого зараз у моєї дитини в школі нема. Для мене це була прекрасна школа життя, в якій зріс мій рівень професіоналізму. Ми дуже багато вчилися з колегами, працювали злагоджено. Я можу тільки співати оди і дітям, і колективу, і вчителям", — каже Юлія про цей заклад.
Дитина навчається у великій школі, має друзів і товаришів, прекрасно вчиться.
"Я дуже вдячна класному керівнику і класу, в який вона потрапила, тому що ця людина змогла зрозуміти нашу ситуацію, підтримати, бо адаптація була складною — доньці хотілося додому. Вона двічі переміщена — спочатку в 2014-му, потім у 2022-му. І обидва рази це була травма. Всім дітям, які пережили переміщення, важко, і тут важливо, аби вони, діти-переселенці, не згасли. Тут, в цій школі, в цій громаді, є прийняття. Моя дитина завжди з гордістю наголошує, що вона — дівчинка з Луганщини", — розповідає Юлія.
Життя на Чернівеччині
Зараз жінка живе на Чернівеччині. Свій військовий і освітянський досвід вона поєднала на державній службі — працює на захисті державних інтересів і для наближення повернення додому. Їздить до Києва в офіс, частину часу працює дистанційно. Ростить дитину.
Про Чернівецьку область каже, що відчуває себе деревом, вирваним з корінням, яке не прижилося на чужому ґрунті. Юлія пише про це поезію, періодично щось публікує на своїй особистій сторінці.
Після завершення служби в армії зрозуміла, що їй потрібен психолог. Вона регулярно, майже на постійній основі, відвідує психолога й вважає це найкращою інвестицією в своє ментальне здоров'я.
"Для мене підтримка ментального здоров'я — це ще й активний відпочинок, я люблю велосипед, піші прогулянки", — каже вона.
У Чернівецькій області поруч річка, і в Юлії з'явилася нова любов — веслування на дошці. Вона має свою дошку й каже, що водні простори України прекрасні. Якщо обрати між просто полежати чи проїхати годину на велосипеді або вийти до води, вона обере активність.
"Дистанційна робота — дуже велике навантаження, і треба десь все одно перемикати і себе", — пояснює вона.
Себе підтримує спілкуванням з близькими людьми.
"Я щаслива, що маю подруг близьких — своїх, луганчанок. Ми зустрічаємося, спілкуємося, їздимо одна до одної в гості", — каже вона.
Любов близьких, час з дитиною. Разом відвідують цікаві заходи, виставки, музеї.
"Ми дуже любимо театр. Це теж частина підтримки нашого ментального здоров'я", — розповідає Юлія.
Є своє комʼюніті загиблих і побратимів. Юлія каже, що там треба інколи думати, що говорити, незважаючи на те, що всі дуже близькі, та вміти слухати. Тому вона здобула самоосвіту з питань комунікації з ветеранами, надання першої психологічної допомоги.
Вся ця робота — військова, освітянська, волонтерська — має для неї один сенс. Віра в повернення.
"Якби я не вірила, не тримала віри в те, що ми матимемо можливість повернутися на малу батьківщину, я би, напевне, займалася чимось іншим. Будь-яка моя діяльність — щоб не втрачати регіональну ідентичність, щоб підтримувати Луганщину. Вона саме про це", — каже Юлія.
Жінка розуміє, що її покоління не побачить повного розквіту. Але хоче взяти участь у відбудові Луганщини для майбутнього. Для своєї дитини. Для всіх дітей, які пам'ятають, звідки вони.
Читайте також: Катерина Терен: вісім років війни – від переселенки до вибухотехніка.
