“У 17 років я побачив різницю між світлом і темрявою”, – каже Григорій Яїцький, уродженець Рубіжного, чий шлях боротьби розпочався ще у підлітковому віці з активної проукраїнської позиції на рідній Луганщині. Свідомий вибір, зроблений під час подій 2014 року, привів його до лав Збройних Сил ще за часів АТО, а сьогодні він – досвідчений військовослужбовець, який присвятив захисту країни майже все доросле життя.
Чи може технологія повністю замінити піхотинця? Чому замовчування реальних втрат – це “порожня діжка”, що рано чи пізно вибухне? Та чому втома від війни у тилу може стати соціальною катастрофою для ветеранів у майбутньому? Про це – в інтерв’ю виданню ТРИБУН.
— Ви народилися та виросли в Рубіжному на Луганщині. Яким воно залишилося у вашій пам’яті?
— Мої почуття до рідного міста неоднозначні. З одного боку, це осередок найтепліших спогадів: там минуло моє дитинство, відбулося моє становлення як особистості. Саме в Рубіжному я вперше по-справжньому відчув себе українцем.
Це усвідомлення прийшло у 2014 році, під час спроби проросійських сил захопити місто. Тоді я вперше зробив свідомий вибір – став на бік України. Крім того, Рубіжне для мене – це історія про любов: там я зустрів свою майбутню дружину і зробив перші кроки у доросле життя.
Проте ці світлі моменти мають і зворотний, трагічний бік. Тоді ми програли. Попри запеклий опір регіону, 21 квітня місто опинилося під окупацією “руского міра”. Ті події принесли мені невимовний біль – я втратив найрідніших: бабусю, дідуся та дядька.
— З самого дитинства ви мали чітку проукраїнську позицію. Що саме вплинуло на формування вашого світогляду?
— Насправді мій шлях не був лінійним. Важко повірити, але у 2014 році мені було лише 17 років, і спочатку моя позиція була досить хиткою. На це сильно впливала атмосфера в родині: моя рідна сестра, яка тоді жила в Донецьку, мала радикальні проросійські погляди. Оскільки я був емоційно залежним від неї, я постійно вагався. Бачив, як на Майдані б’ють людей, чув про вбивства, але перебував у стані такої собі “плаваючої” позиції – десь між підтримкою Майдану та антимайданівськими настроями.
Мама першою помітила, що я починаю схилятися не в той бік. Сестра вже відкрито агітувала за Росію, закликала переїжджати й навіть іти на службу в російську армію. Розуміючи, куди це веде, 21 квітня 2014 року мама попросила мене просто сходити з нею на мітинг за єдність України – підтримати її.
Там усе й змінилося. На мирний мітинг напали тітушки. Нам тоді, м'яко кажучи, добряче дісталося. І саме в ті хвилини у моїй 17-річній голові все миттєво розставилося по місцях: я чітко побачив, де світло, а де темрява. Того дня я вперше познайомився з Олексієм Артюхом – ми разом відступали дворами, ховаючись від переслідувачів. Олексій тоді врятував наші українські прапори.
Коли тебе б’ють на твоїй же землі просто за те, що ти тримаєш державний символ, у голові народжується закономірне питання: “За що? Якщо вам не подобається влада – маєте право на думку. Але до чого тут російські прапори? Це моя країна”.
Коли після 21 квітня Рубіжне все ж окупували, а на центральній площі Перемоги підняли триколор, я сприйняв це як особистий плювок в обличчя. З того моменту я перейшов до дій. Спочатку це був мирний спротив: патріотичні графіті, збір однодумців, іноді – сутички з проросійськими активістами.
З початком запеклих боїв мені довелося виїхати до Запоріжжя, ставши переселенцем. Але щойно Рубіжне звільнили, я одразу повернувся додому. Продовжив громадянську активність, заснував молодіжну організацію “Колос”. А щойно мені виповнилося 18, я забрав документи з ліцею, аби піти на службу до Збройних Сил України за контрактом.
Я досі чітко пам’ятаю той день. Коли я йшов з ліцею, одна вчителька з проросійськими поглядами запитала мене: – Невже ти готовий проміняти книжки на автомат? Невже зброя в руках зручніша за підручники?
Я відповів їй просто: – У нинішній ситуації, якщо я зараз не візьму в руки автомат, то читати книжки мені вже не доведеться.
Служба остаточно відкрила мені очі. Відтоді українська позиція стала для мене єдиною можливою – безальтернативною та непохитною.
— Наскільки активною та згуртованою була проукраїнська спільнота в Рубіжному і особливо – серед молоді?
— Скажу чесно, як воно було насправді. Проукраїнський рух у місті існував, але, на жаль, йому бракувало єдності. Сталося те, що часто трапляється в таких ситуаціях: кожен хотів бути “найбільшим патріотом”.
Замість того, щоб створити потужний єдиний фронт, активісти розпорошувалися. Виникало багато локальних організацій, лідери яких часто намагалися довести власну першість. Наприклад, Олексій Артюх став займатися журналістикою та освітньо - культурною діяльністю. Ми з побратимами за підтримки місцевої влади створили молодіжну організацію “Колос”. Микита Козлов обрав напрямок “Національного корпусу” та “Правого сектору”.
Через таку внутрішню конкуренцію ми часто “тягнули ковдру на себе” замість того, щоб підсилювати одне одного. Як наслідок – багато перспективних ініціатив швидко згасали, а в людей просто опускалися руки. Проте я хочу наголосити: попри цей брак координації, проукраїнська позиція в Рубіжному була надзвичайно сильною та щирою. Теза про те, що Донбас був суцільно проросійським – це абсолютна нісенітниця. Ми чітко розрізняли своїх і чужих: знали, хто справжній патріот, а хто лише пристосовується чи відкрито працює на ворога.
— Чи відчували ви тиск з боку проросійськи налаштованих мешканців? Чи складно було ідентифікувати “своїх” у такому середовищі?
— Знаєте, я відчув величезну різницю, коли після початку повномасштабного вторгнення виїхав із сім’єю на захід України. Там теж трапляються люди з проросійськими поглядами, але часто вони це приховують: ви обоє спілкуєтеся українською, і ти навіть не здогадуєшся про справжні думки співрозмовника.
На Донбасі ж усе було набагато прозоріше. Наша ідентичність трималася на символах і свідомому виборі. Бачиш у когось на руці жовто-блакитну фенічку – це наш. На сумці маленький прапорець – наш. Людина принципово переходить на українську – наш. “Чужих” було видно одразу: вони видавали себе або мовою, або специфічною поведінкою. У цьому була певна чесність – ми завжди знали, хто стоїть поруч із нами, а хто – по той бік барикад.
— Чи відчували ви тиск або небезпеку з боку проросійськи налаштованих мешканців?
— Безумовно. Це був комплексний пресинг: від фізичних нападів на мітингах до прихованих перепон у кар’єрі та побуті. Коли у 2017 році, після завершення першого контракту, я влаштувався до патрульної поліції Луганщини, то зіткнувся із серйозним тиском з боку певного кола керівництва, що мало проросійські симпатії.
Цікаво, що ситуація дуже залежала від особистості керівника. Наприклад, у міському відділі поліції працював Антон Потурайко – луганчанин, справжній український козак і затятий патріот. Завдяки його принциповості весь відділ тримав чітку проукраїнську лінію. Натомість у патрульній поліції, в мерії чи соцслужбах вплив “латентних” прихильників Росії був відчутнішим.
Коли я приходив по пільги як ветеран чи переселенець, часто отримував не допомогу, а “палки в колеса”. Чиновники з антиукраїнськими поглядами навмисно гальмували процеси, вигадуючи безглузді причини для відмов.
— Як реагувало на вас місцеве населення під час виконання службових обов’язків?
— Тут був чіткий поділ. Ті, хто поділяв наші цінності, підтримували нас на всі сто відсотків. У патріотичному середовищі ми всі знали одне одного, тож я завжди був упевнений: до кого б я не звернувся, мене захистять і підтримають.
Але щойно справа стосувалася “нейтральних” людей, які звикли повторювати “я поза політикою”, або відвертих прихильників “руского міра”, одразу виникали конфлікти. Я часто виїжджав на виклики як патрульний, де суперечки спалахували саме на ідеологічному підґрунті. Проблема в тому, що багато хто плутав базовий патріотизм із політичними іграми. Для них бути за Україну означало бути “заполітизованим”, хоча насправді це питання громадянської гідності, а не приналежності до якоїсь партії.
— Як для вас почалося повномасштабне вторгнення? Наскільки швидким було рішення знову взяти до рук зброю?
— Усе було досить передбачувано. 26 січня 2022 року в мене та мого брата якраз завершився другий контракт у батальйоні “Донбас”. Ми звільнилися в запас і повернулися додому. Проте, ще перебуваючи на службі, ми бачили концентрацію сил на кордоні й чітко розуміли: велика війна неминуча.
Ми одразу почали збирати “тривожні валізки”. Головним пріоритетом було убезпечити сім’ї – воювати, знаючи, що рідні під загрозою, нестерпно. Паралельно з підготовкою евакуації ми збирали місцеве ополчення з тих, хто був готовий обороняти місто.
24 лютого о п’ятій ранку ми прокинулися від перших вибухів — працювала ворожа авіація. Почалася велика агресія. Як тільки ми вивезли рідних у безпечне місце, одразу повернулися до війська. Ми були в оперативному резерві першої черги, тож відпочинку після звільнення не вийшло – він тривав заледве місяць.
Є одна іронічна історія. Перед самим початком повномасштабної війни я встиг купити велику 55-дюймову плазму. Думав: “Нарешті відпочину, пограю в PlayStation, подивлюся фільми”. А в перший же день вторгнення осколок пробив цей телевізор наскрізь. Коли ми покидали Рубіжне, я лише гірко посміхнувся: “Ну, принаймні окупантам ця плазма точно не дістанеться”.
Ми з братом дуже хотіли воювати саме за Рубіжне – дім є дім. Проте на той момент місто вже було в епіцентрі запеклих боїв, і пробратися туди було неможливо. Тож ми приєдналися до однієї з бригад територіальної оборони на Дніпропетровщині, де й продовжили службу.
— Що давало сили в ті перші, найважчі дні?
— Попри весь жах, початок 2022 року мав і зворотний бік – нація остаточно прокинулася. Повернулося те неймовірне відчуття єдності, яке ми вперше відчули у 2014-му. Більшість людей нарешті усвідомила: Росія – це загарбник, а не “сусід” чи “партнер”. Власне, тому я й повернувся до армії, хоча після двох контрактів щиро планував зайнятися цивільним життям. Але, як каже мій командир: “На все воля Божа”.
— А перший контракт ви також підписали за власною ініціативою?
— Так, звісно. На той момент я вже активно займався громадською діяльністю, а щойно мені виповнилося 18 років, без жодних вагань пішов на контракт. Мама просила почекати, вчителі радили не поспішати, але я був непохитним у своєму рішенні.
Важко повірити, але школу я закінчував уже в армії. На третьому курсі коледжу я залишив навчання, маючи на руках лише свідоцтво про дев’ять класів. Для підписання контракту потрібні були документи про повну середню освіту, тож мама, яка сама працювала вчителькою в Рубіжному, дуже через це переживала. Зрештою, вона допомогла мені оформитися на екстернат. У результаті я закінчував школу паралельно зі службою: навіть приїжджав із зони АТО до рідного міста, щоб скласти ЗНО та отримати атестат.
— Які завдання ви виконували з початку повномасштабного вторгнення і чим займаєтеся зараз?
— З 2022 року ми з братом приєдналися до сил територіальної оборони. Починали як звичайні гранатометники – у нас уже був солідний піхотний досвід, тому логічно було йти туди, де ми могли бути найбільш корисними. Згодом нас запросили до одного зі спецпідрозділів. Там оцінили наші навички, і ми досить швидко виросли за посадами: я став заступником командира роти, а брат – головним сержантом роти.
Після періоду участі в активних штурмових діях нас помітило вище керівництво оперативного командування “Схід”. Нас запросили викладати базову загальновійськову підготовку (БЗВП) для резервних батальйонів – якраз тривала запекла Бахмутська кампанія. Так ми стали інструкторами.
Згодом ми почали співпрацювати з військовою школою та тренувати бійців за напрямком сержантського лідерства. Після завершення чергового курсу цього року ми перевелися до 104-ї окремої бригади територіальної оборони (Рівненщина). Зараз я служу в роті ударних безпілотних авіаційних комплексів на посаді командира екіпажу. Тож моя нинішня спеціалізація – це дрони.
— Сьогодні багато говорять про “війну дронів”. На вашу думку, чи здатні технології повністю замінити піхоту, чи роль солдата на землі все одно залишається вирішальною?
— Роль піхоти залишається вирішальною на сто відсотків. Навіть якщо в майбутньому війни стануть повністю роботизованими, людина на землі буде необхідною.
Є відомий вислів: “Піхота виграє битви, а логістика – війни”. Проте я б додав важливе уточнення: усі наявні сили та засоби – дрони, авіація, артилерія – це лише інструменти підтримки піхоти. Бойове завдання вважається виконаним лише тоді, коли піхота фізично “прочесала” територію, закріпилася на ній та організувала оборону. Технології можуть значно полегшити цю роботу, мінімізувати втрати й підвищити ефективність, але замінити солдата – ніколи. Без присутності на землі жодна перемога не буде остаточною.
— Наскільки важливою у такому разі є технологічна перевага? Чи можемо ми перемогти без постійного впровадження інновацій?
— Без сучасних технологій це неможливо. Війна постійно еволюціонує, і якщо ми не адаптуємося до нових реалій, ми просто програємо. Те, що було ефективним учора, сьогодні вже не працює. Те, що дає результат зараз, завтра може стати марним.
У цьому контексті самопідготовка та інтелектуальна гнучкість відіграють критичну роль – як для рядового солдата, так і для офіцера. Кожен військовий має усвідомлювати: виживання залежить від здатності змінюватися.
— Чи відчуваєте ви дистанцію між тими, хто воює, і тими, хто живе в тилу? Як суспільству подолати це зростаюче непорозуміння?
— Це надзвичайно складне й болісне питання. Проблема тягнеться ще з часів АТО і, на жаль, залишається актуальною. Наше суспільство дуже фрагментоване: кожна родина чи локальна громада часто живе у власному інформаційному “міхурі”. Те, що відбувається в сусідній області чи з іншими людьми, багатьма сприймається як “не наша справа”.
Значна частина суспільства досі не адаптувалася до реальності тривалої війни. Люди не усвідомлюють, що військові потребують безперервної підтримки – не лише матеріальної, а й моральної та політичної. Поки існує ця прірва, подолати відчуженість буде вкрай важко. Без зміни мислення та відповідальності кожного громадянина ситуація в майбутньому лише погіршуватиметься.
— Чи змінилася ця ситуація після 2022 року? Чи став розрив між фронтом і тилом глибшим порівняно з періодом АТО?
— Я переконаний, що ситуація погіршилася. Під час АТО кількість ветеранів була відносно невеликою, і громади якось справлялися з їхньою інтеграцією. Сьогодні ж люди з бойовим досвідом, а також волонтери та всі залучені до оборони – це десятки відсотків населення. Суспільство виявилося не готовим інтегрувати таку кількість людей із травмами та специфічним досвідом.
Простіше кажучи: за кожного живого ветерана суспільство має бути готове віддавати власні ресурси – час, увагу та гроші. Пільги на проїзд, комунальні послуги, житло, реабілітація та перекваліфікація не фінансуються “з повітря” чи лише коштом закордонної допомоги. Це податки, які сплачує кожен громадянин.
— Тобто ви вбачаєте в цьому потенційний конфлікт у майбутньому?
— Саме так. Уже зараз ми бачимо обурення щодо підвищення військового збору. А тепер уявіть, що буде, коли сотні тисяч ветеранів почнуть оформлювати належні їм пільги. Держава буде змушена підвищувати податки, щоб виконати зобов’язання. Якщо ж ці гарантії не виконуватимуться, ветерани рано чи пізно об’єднаються, щоб захистити свої права. І якщо їх не почують, вони можуть перейти від слів до дій, що призведе до хаосу.
Зараз часто кажуть про “втому від війни”. Але варто пам’ятати: ворог не втомився, він системно йде до своєї мети. Якщо підтримка армії перестане бути добровільним донатом і перетвориться на примусове стягнення з кожної зарплати на соціальні потреби ветеранів, ставлення суспільства може стати відкрито негативним. Ми ризикуємо опинитися в ситуації, коли фінансування потреб захисників сприйматиметься як важкий тягар для кишені кожного громадянина. Це небезпечний шлях, і ми маємо готуватися до цих викликів уже зараз.
— Питання корупції та внутрішніх скандалів у тилу часто стають темами заголовків. Як це сприймають безпосередньо на фронті?
— На морально-бойовий дух впливає абсолютно все, що відбувається в тилу. Будь-яка новина про розкрадання коштів чи корупційні схеми відгукується в окопах гостріше, ніж будь-які труднощі на позиціях. Військові мають загострене почуття справедливості, тому кожен такий випадок б’є по мотивації з величезною силою.
Можливо, зовні це не завжди помітно, але ці процеси критично підривають моральний стан. Водночас варто визнати: якби правоохоронні органи не висвітлювали хоча б ту дещицю правди про зловживання, яку ми бачимо зараз, ситуація була б ще гіршою. Прихована хвороба вбиває швидше.
— Ви згадали про обов'язки держави. Чи відчуваєте ви особисто, що ці зобов'язання виконуються?
— Проблема в тому, що для стабільного бойового духу держава має неухильно дотримуватися своїх обіцянок. На практиці ж ми часто бачимо ігнорування гарантій. Ось конкретний приклад: я переселенець із Рубіжного та ветеран війни, але я не можу отримати належні мені пільги. І справа не в мені особисто – складається враження, що у держави просто “немає часу” на реальну турботу про ветеранів.
Коли я йшов до війська, держава гарантувала: “Йди служи, твоя родина буде захищена”. Обіцяли, що навіть у найгіршому випадку сім’я отримає повне забезпечення. Натомість я бачу іншу, трагічну картину. Загиблих часом записують як безвісти зниклих, а поранення оформлюють як “побутові травми”, щоб уникнути виплат.
Коли я бачу в чатах повідомлення: “Загинув наш побратим, скиньтеся, хто скільки може, для його сім’ї”, я мимоволі задумуюся: якщо система так чинить із моїми товаришами, то що чекає на мою родину і на мене самого? За таких умов моральний стан миттєво падає від надвисокого до критичного мінімуму. Усе, що відбувається в цивільному житті, без винятку віддзеркалюється на фронті.
— Ми часто бачимо суперечливі новини про ситуацію на фронті. На вашу думку, наскільки коректно сьогодні висвітлюються події на конкретних напрямках?
— Мушу визнати: реальність в інформаційному просторі викривлюється неймовірно, і, як не дивно, часто саме в негативний бік. Це відбувається через надлишок неправди або недомовок. Звісно, існує військова специфіка: є речі, про які не можна розповідати цивільним задля безпеки операцій. І я зараз кажу не про приховування втрат, а про стратегічну доцільність. Проте замовчування реального стану справ поза межами таємниці лише підриває довіру.
Бувають ситуації, коли про втрату позицій не повідомляють одразу не тому, що бояться “розганяти зраду”. Часто це робиться з оперативною метою: готується дестабілізація сил противника, контрудар або забезпечення безпечного виходу підрозділів, які ще залишаються в оточенні. Ми повинні розуміти: ворог системно аналізує наш інфопростір. У них працюють величезні аналітичні центри, які моніторять усе. Якщо вони бачать передчасну інформацію, наприклад, про падіння певного населеного пункту, вони миттєво використовують це у своїх цілях.
— А як щодо висвітлення людських втрат? Тут теж має працювати принцип “інформаційної тиші”?
— Спроби максимально приховати втрати – це хибна й навіть небезпечна позиція. Україна – невелика країна. У нас немає людини, у якої б не воював родич, друг чи знайомий. Люди й так знають правду через особисте спілкування. Щоразу, коли хтось намагається збрехати про реальні масштаби трагедії, ми беремо “борг у правди”. Це як порожня діжка: кожна брехня наповнює її крапля за краплею. Рано чи пізно вона переповниться і вибухне, і тоді приховане все одно виллється назовні з набагато гіршими наслідками.
Іноді складається враження, що втрати заперечуються лише для того, аби не виплачувати компенсації родинам. Звісно, влада намагається не підривати моральний дух, адже важкі новини не додають бажання йти до війська. Але є одне “але”: люди бачать реальність у реальному часі.
Сьогодні один боєць зняв відео, інший записав голосове – і за лічені хвилини це розлітається телеграм-каналами. Спроби тотального контролю інформації могли б спрацювати в Північній Кореї, але не в нас. Приховувати очевидне – безглуздо. Єдине, що справді має залишатися закритим, – це суто стратегічні дані. Усе інше має базуватися на чесності, бо тільки на ній будується справжня стійкість нації.
— Що допомагає вам триматися у найважчі моменти на фронті?
— По-перше, дається взнаки досвід: я вже давно адаптувався до польових умов і розлуки з домом. По-друге, величезну роль відіграє атмосфера в підрозділі. Завдяки нашому командиру ми створили справжню родину, де панує дух колективізму. У таких умовах ти просто не маєш права підставити побратима.
А ще, ви не повірите, але рятує звичайний сміх. Можливість по-доброму “подуркувати” – це мій щоденний ритуал. Кожного ранку, коли в голову лізуть негативні думки, ми починаємо жартувати. Це працює як ланцюгова реакція: одна “свічка” запалює всіх інших, і темрява відступає. Наша стійкість – вона всередині нас і в тих, хто стоїть поруч. Бо, будьмо відвертими, тримає нас точно не грошове забезпечення чи особлива опіка держави, якої ми наразі не відчуваємо.
— Якою ви бачите Україну після війни? Чи плануєте повернутися до служби в поліції, чи бачите себе в чомусь іншому?
— Це глибоке питання. Скажу чесно: якщо ми не зробимо висновків і вже зараз не почнемо впроваджувати новітні системи озброєння, нові тактики та, головне, систему виховання молоді – у нас немає майбутнього. Нам потрібна українізація не через примус, а через впровадження коду нації. Ми маємо нарешті усвідомити: немає “східної” чи “західної” України – є єдина держава. Якщо ми продовжуватимемо мовні чвари чи внутрішній поділ, ми просто повторимо чеченський сценарій. Тоді будь-яке перемир’я буде лише короткою паузою перед остаточним поглинанням нас Росією.
Проте, якщо розум переможе емоції, ми маємо колосальний потенціал стати “європейським Ізраїлем”. Державою, яка живе серед ворогів, але здатна на кожен удар відповідати десятикратним ударом. Тоді Україна стане потужним світовим гравцем.
— Чи вірите ви у швидке звільнення вашої рідної Луганщини?
— Я понад усе хочу повернутися додому, але маю бути реалістом. На даному етапі, з огляду на стан мобілізації та світові тенденції, відбити ці території виключно силою вкрай важко. Наступ – це не лише гроші, це насамперед колосальний людський ресурс і час. Дипломатичного шляху я також поки не бачу: світ займає пасивну позицію, яка дуже нагадує “політику умиротворення” Гітлера перед Другою світовою. Єдиний вихід – стати настільки сильними всередині, щоб ми могли диктувати умови, а не приймати їх.
Щодо мого майбутнього... я не бачу себе в нинішній структурі ЗСУ чи поліції. Я в армії давно, це вже мій третій етап служби, і я впираюся у “стелю”. Щойно ми намагаємося впровадити прогресивні тактики, совдепівська бюрократія одразу перемагає прогрес. Те саме і з поліцією: попри профільну освіту, я бачу, як реформи згорнули, знову перетворивши систему на “совок”.
Я не буду нічого приховувати: якщо я побачу бодай іскру справжнього ентузіазму з боку держави, якщо зрозумію, що за наше майбутнє реально борються на всіх рівнях – я готовий стояти за Україну до кінця.
Читайте також: “Війна — це теж мистецтво”: вірменський боєць Овнан Манукян — про шлях від творчості до фронту
