Данило Євтухов двічі за десять років тікав від війни. У 2014-му — зі Слов'янська, коли місто було під окупацією і почали гинути люди. У лютому 2022-го — з Ірпеня, коли зрозумів, що сценарій повторюється. Обидва рази залишав позаду не лише домівки, а й бізнес, який будував роками. Тепер він у Мюнхені, працює фрілансером, вчить німецьку і багато-багато працює, адже доводиться будувати життя втретє.
Слов'янськ: фотостудія і втеча під обстрілами
Данило виріс у Слов'янську. Закінчив два факультети Слов'янського педагогічного університету — психологічний і заочно економічний, за спеціальністю "менеджмент організацій". П'ять років працював на місцевому телебаченні, де сформувався його професійний шлях у відеопродакшн.
У 2012 році відкрив власну фотостудію. Наступні два роки команда займалася фото- та відеопослугами: знімала весілля та дні народження, робила студійні фотосесії, створювала рекламні ролики для місцевих компаній. Клієнти були не лише зі Слов'янська, а й з Краматорська та інших міст Донеччини.
Окупація 2014 року обірвала все несподівано. Данило довго залишався в місті, намагаючись зберегти бізнес і звичне життя.
"Я виїхав уже в найважчий період — коли не було води і постійно зникало світло. Мама з бабусею виїхали раніше і, коли почалися справді страшні моменти, наполягли, щоб я теж їхав", — згадує Данило.
Зрештою він осів в Києві, де довелося починати все заново. Спочатку працював фрілансером, продовжував навчання освоюючи новий для себе напрямок — моушн-дизайн. Це робота онлайн, коли з нічого створюєш відео з елементами 3D, різної графіки, UI та UX дизайну на початковому рівні. Через онлайн-платформи шукав замовників, які потребували анімації логотипів, айдентики для брендів, відеоконтенту для реклами.
"Запит був простий: оформити бренд — логотип, його анімацію, айдентику, заставки, усе, що потім можна використовувати у відео та рекламному контенті. Інший напрямок — європейські замовники з готовими продуктами. Вони передавали свої матеріали, 3D-елементи, напрацювання, а з цього я вже збирав повноцінне відео — з монтажем, музикою і сценарієм", — пояснює Данило.
Це була робота з компаніями, які мали готовий продукт і потребували відео для онлайн-просування, але не могли дозволити собі повноцінний відеопродакшн. Моушн-дизайн ставав для них рішенням. У цьому форматі Данило працював майже чотири роки як фрілансер.
Паралельно він долучився до компанії з онлайн-продажу подарунків, де створював відеоконтент і розвивав YouTube-канали, не припиняючи фріланс-роботу.
Згодом Данило разом із партнером, з яким познайомився в Києві, запустив невеликий відеопродакшн. Вони співпрацювали з бренд-агентством із Харкова: Данило відповідав за відео, партнери — за брендинг. Він багато працював і вже не повертався на постійне життя у Слов'янськ.
"Після окупації й звільнення Слов’янська першим новим подихом була українська мова. Я приїжджав у місто вже як гість — на кілька днів, на дні народження друзів, до мами, — і щоразу бачив, як воно змінюється й наповнюється людьми. З 2014-го по 2020-й це було дуже помітно: місто ніби розквітало. Відновлювали парки, працювали над озелененням і облаштуванням, з’являлися нові дитячі майданчики, відкривалися нові ресторани й кафе. Друзі, які й досі там живуть, постійно про це розповідали. Було відчуття, що після 2014 року Слов’янськ почав жити з новим подихом, з новим ривком. І для мене це було особливо відчутно, бо ми вчилися в російській школі, а українську чули лише кілька годин на тиждень", — згадує Данило.
Ірпінь: сосни, як у Святогірську
Наприкінці 2021 року Данило разом із дівчиною придбали будинок в Ірпені й оселилися поруч, аби контролювати хід ремонту. Встигли пожити там зовсім недовго — лише кілька місяців, будуючи плани на майбутнє. Ірпінь обрали свідомо. Данило на той момент нічого не знав про аеропорт поруч із Гостомелем, тож вважав це місце безпечним. Окрім того, до міста переїжджало багато людей з Донецької області, а ще Ірпінь нагадував йому Святогірськ. Там поступово сформувалася невелика, але близька спільнота земляків.
"Ірпінь дуже відгукнувся мені через природу. Там були сосни — наші, святогірські, ті, що ростуть із крейди й піску, там, де взагалі важко чомусь рости. А вони ростуть. Вони мають запах, аромат, ту приємну сирість влітку і сухість узимку. У Києві в спеку — жити неможливо, дихати неможливо, а ти приїжджаєш в Ірпінь і просто видихаєш. Гуляєш парком і ловиш те саме відчуття, яке колись було в Слов’янську: коли в місті важко дихати, ти збираєшся і їдеш у Святогірськ — у ліс, до річки. В Ірпені це відчуття повернулося, і саме за нього ми й зачепилися. Це були дуже прості речі — піти в ліс, побути на природі, і в цих моментах я постійно впізнавав Святогір’я, Слов’янськ, дім. А ще була спільнота. В Ірпені багато парків, де люди збираються, роблять гриль, спілкуються. Ти одразу бачиш своїх, відчуваєш їх. Підходиш, знайомишся — хтось із Костянтинівки, хтось зі Слов’янська чи Донецька. Ми обмінювалися телефонами, і ця спільнота поступово зростала", — пояснює Данило.
24 лютого 2022 року все обірвалося. Данило мав досвід окупації Слов'янська і розумів, до чого все йде. Коли почалася повномасштабна війна, вони з дівчиною мали виїхати в той же день, але вона не була готова до цього.
"Я намагався переконати, що виїжджати треба зараз, бо далі може бути дуже погано. Це вже був не Слов’янськ і не та ситуація, яку ми переживали у 2014-му. Тоді ми багато чого не розуміли на початку, а тут уже мали досвід і щось усвідомлювали наперед. Тому наступного дня ми виїхали одразу — і, як виявилося, встигли, бо ситуація в Ірпені була справді страшна", — розповідає Данило.
Вони евакуювалися на другий день повномасштабного вторгнення. А у травні Данило повернувся до Ірпеня. Спакував речі, законсервував будинок і вже поїхав назавжди. Будинок вцілів, хоча й частково пошкоджений — треба було міняти вікна і трохи підлатати фасад, бо зачепило уламками. Під час того травневого візиту Данило проводив багато прямих ефірів у TikTok — ходив містом і показував наслідки того, що насправді коїлося.
"Тоді було багато російської дезінформації — вони говорили, що в Ірпені нібито нічого не сталося, що це все постановка. Але те, що місто було зруйноване майже на 70 відсотків, просто ніхто не показував. Я ходив містом, запускав прямі ефіри в TikTok і показував, як воно є насправді. Казав глядачам: пишіть, куди мені повернути — ліворуч чи праворуч. І ми щоразу виходили на зруйновані будівлі, на місця, де могли загинути люди. Я показував наочно: ось сліди від танка, ось немає дахів — танк їхав і систематично бив по будинках уздовж вулиці. Майже вся вулиця Пушкіна була знищена", — згадує він.
По цій вулиці він особливо полюбляв ходити і показувати росіянам "наслідки звільнення".
"Навіть після всього я не переживаю за Ірпінь — це місто сильних людей, і воно дуже швидко прийде до тями, знову буде світлим і теплим. Продати будинок було боляче, але в якийсь момент ми з моєю дівчиною зрозуміли: треба мати тверезу голову. Я не зможу починати третій раз із ризиками в Україні, хочу їх просто мінімізувати. Я все одно починаю знову — і знову спочатку. Тільки тепер в Німеччині", — каже він.
Мюнхен: третій старт
Після Ірпеня Данило спочатку два роки жив у Касселі. Там менше місто, але теж багато українців. Три місяці тому він переїхав до Мюнхена — для його професії це більш перспективне місто.
Зараз він працює як фрілансер. Додає, що знайти щось самому в Німеччині важкувато. Хоче в перспективі оформитися як підприємець, а поки вивчає мову і податкову систему.
"Окрім роботи, мені потрібно розібратися в цій системі й навчитися в ній жити. Або ж витрачати гроші на бухгалтерів, які допомагають у всьому цьому орієнтуватися", — пояснює він.
Він також говорить, що в Німеччині багато українців — знайомляться, спілкуються, іноді зустрічаються. Нещодавно Данило відвідував український стендап-клуб у Мюнхені, і атмосфера йому дуже сподобалася. Він загалом вважає, що вже адаптувався.
"Я вважаю, що вже адаптувався. Для мене адаптація — це прийняття: того, що німці — інакші люди, що в їхній країні інші закони, правила й традиції. Я ставлюся до цього з повагою, приймаю це і не намагаюся цьому заважати", — каже він.
А ось інтеграція — це інше, на думку чоловіка.
"Перш за все потрібно вивчити мову — це питання поваги до країни, яка допомогла мені й багатьом українцям. Мова потрібна, щоб просто спілкуватися з людьми, говорити про життя. Наступний крок — робота, бо німецька тут справді дуже важлива. Навіть для мого, доволі міжнародного профілю: Німеччина не зовсім діджитальна країна, тут багато паперових процесів, і бажання, щоб усі знали мову, цілком нормальне", — пояснює Данило.
Серед мінусів життя в Німеччині називає довгі терміни до лікарів та іноді недостатній рівень обслуговування.
"Звісно, є речі, на які ти не можеш вплинути — наприклад, довгі терміни до лікаря. Але до цього доводиться адаптуватися: десь витратити більше часу, сил і енергії, щоб отримати прийом раніше, ніж пропонують спочатку. Такі можливості є. Тут можна й економити на продуктах, і, до речі, знаходити книжки", — каже Данило.
Данило розуміє українців, які стикаються з серйозними труднощами і не завжди мають сили з ними впоратися. Водночас його оточення складається з людей, які намагаються якнайшвидше знайти роботу або вже працюють, вивчили німецьку й почуваються впевненіше в новому житті.
Дехто вже має життя, про яке в Україні, можливо, навіть не мріяв. Таких людей небагато, але вони є. За ними варто спостерігати, з ними варто говорити й вчитися. Тут є певні базові речі, які працюють: право, свобода, справедливість. Але за кожну з них потрібно боротися — так у Німеччині це і влаштовано", — каже Данило.
Найбільша перевага Німеччини для нього — безпека та медицина. Данило ділиться своїм досвідом: викликав швидку, що приїхала за чотири хвилини. Це неймовірно, дійсно.
"Я переживав, що це може мені щось коштувати, але лікування виявилося безкоштовним. Зараз у мене є всі направлення до лікарів, я лікую спину тут. У мене немає офіційної роботи й доходу, але країна все одно продовжує мене лікувати — і це справді вражає", — пояснює Данило.
Зв'язок з домом
Данило постійно залишається в українському інфополі: щодня стежить за новинами й обговорює їх із близькими. У нього є активний чат з однокласниками, які зараз живуть у різних країнах — хтось у Німеччині, хтось у Норвегії, хтось в Україні, зокрема й у Слов’янську. Так він постійно отримує новини з перших уст. Друзі, які залишилися у Слов’янську, допомагають і приглядають за його домом. Новини з України часто болючі, але Данило зізнається: найбільше переживає не за себе, а за тих, хто там.
"За себе я не хвилююся. Я завжди думаю про психологічний стан друзів, які залишилися в Україні. Ми постійно на зв’язку, пишемо одне одному, підтримуємо — словом, ділом, чим можемо. У тих, хто за кордоном, ця місія дуже схожа: допомагати. Це вже просто за замовчуванням", — каже Данило.
Його мама після виїзду до Литви працює онлайн, продовжує викладати в університеті. Родина дуже хоче повернутися додому, але, як каже Данило, для цього ще не час.
Данило добре пам’ятає ранок 5 липня 2014 року, коли Слов’янськ звільнили від окупації. Тоді почали дзвонити всі — друзі телефонували одне одному, перепитували, перевіряли інформацію, бо ніхто не наважувався повірити одразу. Лише коли з’явилися підтверджені новини, стало зрозуміло: місто справді звільнили.
"Оцю емоцію я пам’ятаю дуже чітко. Вона була настільки сильною, що весь день — а це було зранку — ти ніби ходиш на якихось надпотужних емоціях. У тебе раптом з’являється відчуття, що все можливе: з’являються плани, голова починає працювати, є якесь максимальне внутрішнє звільнення по нервах. Це дуже сильний стан", — згадує Данило.
Він каже, що хотів би, аби цю емоцію змогли відчути всі луганчани й донеччани — так само, як тоді відчули її жителі Слов’янська.
"Ми заслуговували на це відчуття", — каже він.
Сьогодні Данило мріє, щоб війна закінчилася не просто тишею, а перемогою. Каже, часто бачить сни про цей момент і намагається тримати в собі цю надію.
"Є надія не загубити свій шанс і зробити своє життя тут. А потім — повернутися у рідне місто переможцем. Можливо, як гість, можливо, як інвестор, але повернутися і зробити щось важливе для міста, звідки я вийшов. Це, може, емоційна мрія, але для мене вона дуже жива", — говорить Данило.
Між усіма цими переїздами, втратами й новими стартами в житті Данила завжди були люди, які тримали його на плаву.
"На всіх важких моментах життя поряд зі мною завжди були мама і друзі, а останні п’ять років — моя дорогоцінна Наталі та її родина. Без цих людей я, напевно, не зміг би нічого у своєму житті", — каже Данило.
Читайте також: Презентації під обстрілами: вчителька зі Слов'янська про бізнес, який не залежить від війни.
