Однією з найсамобутніших і водночас найзагадковіших сторінок історії Донеччини є харцизи, яких сучасники нерідко називали “воровськими черкесами”. Для одних вони були звичайними розбійниками, для інших — найрадикальнішою частиною запорозького козацтва, що не визнавала влади ані Запорозького Коша, ані московського царя, ані кримського хана, ані донського отамана. То ким же вони були насправді — степовими грабіжниками чи лицарями прикордонної вольниці? І чи не були саме харцизи справжніми ковбоями Донеччини?
Яка ж пам'ять про харцизів збереглася на Донеччині? Насамперед більшості читачів спадає на думку місто Харцизьк і пов'язана з ним легенда про “Зуя та Харциза”. Вона розповідає, як ногайці спустошили хутори, засновані втікачами від панщини. Після кривавого набігу ті, кому вдалося вижити, зібралися на раду й вирішили боротися з ногайцями, а також нападати на заможних купців, здобуваючи все необхідне для життя. У легенді про це сказано так:
“Через деякий час уцілілі, сповнені гніву мешканці хуторів зібралися на раду. Смуток і ненависть переповнювали їхні серця. Порадившись, вони створили ватагу й поклялися: “Боротися з бусурманами за волю, за рідну землю! Доки вистачить сил і духу, доти боронитимемо себе!”.
Отаманом обрали Зуя. Він був молодим, вродливим, дужим, а в грудях носив добре серце. Любив своїх побратимів, а вони любили його за хоробрість і доброту. Харциз же був надзвичайно жорстоким і безжальним до ворогів. Він не знав пощади, розправляючись із ними. Так два різні характери в ті лихі часи доповнювали один одного. Зуй узяв Харциза своїм найближчим помічником, радився з ним у найважливіших справах, і вони майже ніколи не розлучалися.
Ватага зростала, поповнюючись новими втікачами. Дике Поле приймало всіх безправних і знедолених. Їм потрібно було їсти, пити, одягатися, мати зброю та спорядження. Усе це треба було здобувати. Народ по-своєму оцінив учинки цих мужніх степовиків, яких прозвали харцизами: “Харцизи не б'ють і не вбивають, а лише відбирають добро в багатих, користуються ним самі та віддають бідним”.
Пам'ять про харцизів на Донеччині збереглася не лише в легендах, а й у місцевій топоніміці. Найчастіше вона простежується в назвах на кшталт “Харцизька балка”. Такі топоніми трапляються поблизу селища Троїцько-Харцизьке, сіл Золотарівка й Новопелагіївка Донецького району, села Рубіжне Покровського району, сіл Гусельникове та Грінталь Кальміуського району, а також біля сіл П'ятигорівка і Кам'янка Лутугинського району. Подібні географічні назви зустрічаються й в інших куточках історичної Донеччини і Луганщини, що свідчить про глибокий слід, який харцизи залишили в історичній пам'яті краю.
Оскільки харцизи не залишили після себе писемних пам'яток, ми не знаємо, як вони називали себе самі. Усі відомі нам назви походять від населення, що жило поруч із ними. Найчастіше щодо цієї етносоціальної групи вживали староукраїнські слова “харциз”, “харцизник”, “харцизяка”, які означали розбійника. Сам термін, імовірно, походить із кримськотатарської мови, де мав значення “злодій”, “розбійник”. Водночас у російських джерелах харцизів нерідко називали “воровскими черкасами” або просто “запорожцями”. Такі означення є показовими, адже слово “черкаси” в московській традиції ранньомодерної доби було однією з поширених назв українців. Це дає підстави вважати, що основу харцизьких ватаг становили саме українці, передусім вихідці із запорозького прикордоння.
Як окрема етносоціальна спільнота харцизи, ймовірно, сформувалися одночасно із зародженням запорозького козацтва у XVI столітті. Їхньою батьківщиною став степовий простір між Річчю Посполитою, Московським царством і Кримським ханством. Тут, на землі, де державні кордони були умовністю, а влада жодної країни не була абсолютною, виник особливий світ людей, які жили за власними законами.
Хоча основу харцизьких ватаг становили українці, серед них також траплялися донські козаки, росіяни, татари й ногайці. Харцизи не створили власної держави чи постійного війська. Вони жили невеликими розпорошеними поселеннями, займалися мисливством, рибальством, а головним джерелом існування для багатьох із них були військова здобич і грабіжницькі походи.
Найчастіше харцизи нападали на прикордонні поселення Московського царства та Слобідської України. Не випадково майже вся історія цього руху відома нам із московських документів, у яких вони постають як головна загроза південному прикордонню.
Вже за правління Івана IV Грозного (1533–1584) харцизькі ватаги були настільки численними, що регулярно згадувалися в офіційних джерелах. Історик Дмитро Багалій, спираючись на документи XVI століття, писав:
“...тоді поблизу Дону блукало багато воровських козаків, які нападали на судна й грабували подорожніх. Чимало їх кочувало також між Доном і Дніпром. Частина з них формально належала до донського, а частина — до дніпровського козацтва. Вони блукали степами ватагами по 3, 6, 10, 20 і 60 чоловік, а зібравшись у більшу силу, нападали на прикордонні московські села”.
У контексті історії Донеччини під “московськими селами” передусім маються на увазі прикордонні поселення Слобідської України. Саме звідси починається майже двохсотлітнє протистояння харцизів із московською адміністрацією за контроль над донецьким степом.
За правління московського царя Федора Івановича (1584–1598) боротьба з харцизами стала одним із головних завдань московського прикордоння. Значна частина запорожців перейшла на царську службу й охороняла рубежі Слобідської України від татарських і харцизьких нападів. Дмитро Багалій із цього приводу зазначав: “Подібно до того, як колись російські князі користувалися службою обрусілих половців проти їхніх же одноплемінників, так і тепер Московська держава брала до себе мирних черкас і з їхньою допомогою відбивала злодіїв”.
Саме тоді запорожці під проводом отамана Василя Андрєєва розгромили на Сіверському Дінці ватагу харцизького отамана Степана Євлашова, а згодом і загін Колоші. Інші козацькі ватажки — Яків Лисий та Агей Мартинов — вирушили вниз за течією Сіверського Дінця до гирла Айдару, переслідуючи харцизів у глибині донецького степу. У цей самий час тут діяли ватаги харцизьких отаманів Петра Верчуна та Тереха Шелудивого, які нападали не лише на московське прикордоння, а й на донських козаків.
Московський уряд високо цінував запорожців, які добре знали степ і могли переслідувати харцизів там, де регулярне військо було безсилим. Усіх затриманих харцизів наказували страчувати через повішення.
У 1600 році неподалік сучасного Ізюма московська влада заснувала фортецю Цареборисів. Одним із головних її завдань стало спостереження за пересуванням ногайських і харцизьких ватаг Муравським і Кальміуським шляхами. Прикордонним козакам наказували затримувати харцизів і доправляти їх до фортеці для суду.
За царювання Михайла Федоровича (1613–1645) харцизів поступово витіснили зі Слобідської України вглиб донецького степу. Запорожцям, які переходили на московську службу, суворо заборонялося підтримувати будь-які зв'язки з харцизами або брати участь у їхніх походах. Попри це, рух не зник. Він лише змінив територію своєї діяльності, залишаючись одним із головних чинників нестабільності на південному прикордонні.
За правління Олексія Михайловича (1645–1676) харцизів поступово витіснили із земель донського козацтва, до складу яких входили землі Луганщини, завдяки чому шляхи для купців і посольств стали безпечнішими. Проте сам рух не зник. Осередком діяльності харцизів залишався донецький степ, де вони продовжували нападати на купецькі каравани, царських послів і прикордонні поселення.
У 1644 році харцизи пограбували Святогірський монастир. Того ж року монах Іов повідомляв московським чиновникам, що сімдесят харцизів на чолі з отаманом Іваном Безперстим чатують біля Святогірських гір на кримських гінців і царських послів, щоб їх пограбувати. Майже одночасно з Миргорода до донецького степу прийшла ватага харцизів на чолі з отаманом Григорієм Торським, яка полювала на московські й кримські посольства, а загін отамана Абакумова нападав на рибалок на Сіверському Дінці. Уже в 1651 році харцизи вдруге пограбували Святогірський монастир.
На початку XVIII століття харцизькі ватаги дедалі частіше діяли спільно з татарами та ногайцями. Один із найбільших спільних походів відбувся у 1714 році, коли слобідські козаки під проводом полковника Григорія Квітки розгромили ногайсько-харцизькі загони. Через чотири роки харцизи здійснили нову серію нападів на Слобідську Україну, а сучасники навіть пов'язували саме з ними занесення чуми, що спустошувала край протягом двох років.
Остаточний занепад харцизького руху розпочався після створення Бахмутської провінції у 1719 році та Кальміуської паланки у 1734 році. Із появою постійної адміністрації та військових залог степ дедалі швидше втрачав свою прикордонну стихію. Частина харцизів відмовилася від грабіжницьких походів і осіла хуторами поблизу сучасної Дружківки. Останнім відомим осередком харцизів на Донеччині, за свідченням єпископа Феодосія Макаревського, була Ясинувата, де вони згадуються ще у 1745 році. Та навіть після цього окремі ватаги харцизів продовжували діяти. Уже після заселення Слов'яносербії у 1753 році військові поселенці захищали Луганщину від їхніх “розбійничих набігів”. Під час однієї із сутичок гусари оточили харцизьку ватагу, але її ватажком несподівано виявилася жінка, переодягнена в чоловічий одяг. Вона прорвала оточення, верхи кинулася в Сіверський Донець, однак почала тонути й перед смертю вигукнула: “Я — баба Мар'я!”. За переказом, відтоді це урочище має назву Мар'їна Яма. Показово, що навіть у другій половині XVIII століття колоніст Слов'яносербії, описуючи розбійницькі набіги на нові поселення, згадував запорожців, які “...часто нападали на їхні нові поселення, грабували, викрадали худобу й коней”. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році, за його словами, такі напади припинилися.
Так завершилася майже двохсотлітня історія харцизьких ватаг. Вони не створили власної держави й не залишили після себе літописів, однак залишили помітний слід у пам'яті донецького степу — у легендах, географічних назвах і численних документах своїх ворогів. Саме завдяки цим джерелам сьогодні можна відновити історію одного з найоригінальніших явищ прикордонного світу між Запоріжжям, Доном і Кримом.
Із заселенням Бахмутської провінції та Кальміуської паланки донецький степ поступово втрачав свою прикордонну вольницю. Разом із нею зникали й харцизькі ватаги. Те, що протягом двох століть було звичним явищем степового життя, поступово відійшло в історію.
Для Донеччини харцизи можуть стати таким самим історичним символом, як пірати для Карибського моря чи ковбої для американського Дикого Заходу. Їхні історії мають усі передумови, щоб ожити в художній літературі, кіно, історичних реконструкціях, музеях, туристичних маршрутах і комп'ютерних іграх.
Харцизи були не лише розбійниками, якими їх бачили московські урядовці. Вони стали частиною історії прикордонного світу, що сформував особливий характер Донеччини. Саме тому Харцизький степ заслуговує на те, щоб посісти своє місце поруч із Запорозькою Січчю, Донським козацтвом і Кримським ханством як ще один важливий феномен історії українського степу.
Читайте також: Забутий лідер більшовиків Донбасу: Тарас Харечко в тіні Артема.
