Коли сьогодні згадують революційних діячів, пов'язаних із Донбасом і шахтарським краєм, більшість українців мимоволі називає Артема (Федора Сергєєва). Так і досі відтворюється більшовицький пропагандистський міф, який активно нав'язувався на Донбасі та в усій Україні ще у 1920-х роках. Тодішня преса писала: “Артем — син революційного Донбасу. Артем — рідна людина сотням і тисячам шахтарів. Артем — найближчий до Донбасу... Артем — один з організаторів Донецько-Криворізької республіки”.
Та чи справді саме Артем був головним лідером більшовиків Донбасу? Хто насправді безпосередньо керував революційним рухом у шахтарському краї, чому пам'ять про цю людину вже у 1920-х роках була свідомо стерта її ж однопартійцями і чому це сталося? Відповіді на ці запитання ведуть до майже забутої постаті, яку сучасники називали “ватажком усього шахтарського Донбасу” — Тараса Харечка.
Про ранні роки його життя відомо небагато. Він народився 1892 року в українській родині в селі Михайлівка Таганрозької округи (нині — Горлівський район Донецької області). Найімовірніше, походив із заможної селянської родини, що дозволило йому здобути добру освіту. У 1910–1911 роках Харечко вступив до Катеринославського гірничого інституту, однак завершити навчання не зміг. Захоплення революційними ідеями виявилося сильнішим за студентську кар'єру. Уже 1914 року він вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків).
Після відрахування з інституту Харечко повернувся на Донбас і повністю присвятив себе підпільній партійній роботі. Деякий час він мешкав у Юзівці, в районі Вознесенського рудника, де 1916 року започаткував нелегальну газету “Правда праці”. З міркувань конспірації видання виходило як друкований орган Донецького, а не Вознесенського колективу РСДРП(б). На його сторінках майже не було місцевих новин — переважали партійні матеріали та статті на загальнополітичні теми.
Попри енергійність Харечка, більшовицький осередок у Юзівці залишався невеликою й фактично маргінальною політичною групою. Сам Харечко згадував, що під час Першої світової війни в Юзівці “більшовиків нараховувалось біля десятка”. На тлі багатотисячного шахтарського регіону це була майже непомітна сила.
Лютнева революція 1917 року дала більшовикам можливість легально діяти, однак на Донбасі їхнє становище майже не змінилося. Для значної частини населення вони й далі залишалися “німецькими шпигунами” та “зрадниками”, а політичне життя краю визначали зовсім інші сили.
У цей час Харечко очолив Бахмутський повітовий комітет РСДРП(б) і був обраний головою Бахмутського повітового земства. Проте земство виконувало переважно господарські функції й не мало реальної політичної влади. Справжня боротьба за Донбас тільки починалася.
Після Жовтневого перевороту влада в Бахмутському повіті залишалася в руках широкої коаліції соціал-демократів, есерів та українських партій — УСДРП і УПСР. Більшовики не мали достатньої підтримки, щоб встановити одноосібний контроль. Їхня спроба перетворити Бахмутський військово-революційний комітет на власний орган влади також завершилася невдачею: через присутність представників інших політичних сил вони знову опинилися в меншості.
Перелом настав у ніч із 3 на 4 листопада 1917 року. За ініціативою емісара Раднаркому Георгія Петровського в Горлівці відбулася нарада більшовицьких комітетів Бахмута та Горлівки. Саме тут Тарас Харечко разом із Шулімом Грузманом висунув ідею створення єдиного Донецького обласного військово-революційного комітету, який мав координувати діяльність більшовиків у всьому Донбасі. Для підготовки Вседонбаської конференції було створено організаційне бюро, до складу якого увійшов і Харечко.
Через місяць, у ніч із 3 на 4 грудня 1917 року, до Горлівки прибули делегати майже з усіх промислових центрів Донбасу. Конференція ухвалила рішення про створення Центрального військово-революційного комітету Донбасу — першого обласного органу більшовицької влади в регіоні. Його штаб розмістився на станції Микитівка у Горлівці, а головою ревкому було обрано Тараса Харечка.
Так колишній студент Катеринославського гірничого інституту, який ще кілька років тому керував невеликим підпільним гуртком, став політичним керівником більшовицького Донбасу.
Створення Центрального військово-революційного комітету Донбасу стало переломним моментом не лише в біографії Тараса Харечка, а й в історії місцевого більшовицького руху. Вперше на Донбасі з'явився власний обласний орган революційної влади, незалежний від місцевих рад і партійних комітетів. Саме Харечко очолив цю структуру, яка взяла на себе координацію діяльності більшовицьких організацій у всьому регіоні.
Проте наприкінці 1917 року можливості ревкому залишалися обмеженими. Місцеві більшовики не мали достатніх військових сил, тому не могли відкрито боротися за владу. Їхня діяльність зводилася до встановлення контролю над ключовими залізничними вузлами — Краматорськом, Ясинуватою, Горлівкою та Волновахою, а також до налагодження зв'язків із ревкомами інших промислових центрів. Лише наступ російських більшовицьких військ на початку 1918 року кардинально змінив співвідношення сил.
Після захоплення Донбасу Центральний військово-революційний комітет розгорнув активну роботу з формування загонів Червоної гвардії з місцевих робітників. Усупереч поширеним уявленням, Радянська Росія не поспішала забезпечувати донбаських більшовиків зброєю та коштами. Через це ревком був змушений запровадити збір контрибуції для фінансування власної діяльності й утримання військових підрозділів.
Навіть російське командування невисоко оцінювало боєздатність місцевих загонів. Володимир Антонов-Овсієнко згадував, що на фронті донбаських червоногвардійців налічувалося лише кілька сотень, а "у кращому випадку вони несли місцеві караули". Це свідчить, що вирішальну роль у встановленні радянської влади в краї відігравали регулярні російські більшовицькі частини, тоді як місцеві формування лише набиралися досвіду.
Попри невизнання Української Народної Республіки, Харечко взяв участь у виборах до Українських Установчих зборів і наприкінці січня 1918 року був обраний депутатом. Цей факт показує, що навіть у розпал революційного протистояння більшовики Донбасу залишалися учасниками загальноукраїнського політичного процесу.
15 січня 1918 року в Горлівці відбулася Друга Вседонбаська конференція ревкомів і рад. На неї прибули 35 делегатів із Бахмутського, Маріупольського та Слов'яносербського повітів, а також Таганрозької округи. Представники Луганська демонстративно проігнорували конференцію, що вже тоді свідчило про суперечності всередині більшовицького руху Донбасу.
Конференція остаточно закріпила статус Центрального військово-революційного комітету як вищого органу революційної влади в регіоні. Ухвалена резолюція проголошувала, що саме він є органом влади на території Донецького басейну. Делегати також переобрали склад ревкому, вдруге довіривши його керівництво Тарасові Харечку.
На початку 1918 року він досяг вершини свого політичного впливу. Саме Харечко очолював перший обласний орган більшовицької влади, створений безпосередньо на Донбасі, і фактично координував діяльність місцевих більшовицьких організацій.
У лютому 1918 року Центральний військово-революційний комітет Донбасу на чолі з Тарасом Харечком почав налагоджувати взаємодію з Народним секретаріатом та Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом, які більшовики створили в окупованому Харкові. Саме тоді, 12 лютого 1918 року, харківські та ростовські партійні групи РСДРП(б) проголосили створення Донецько-Криворізької республіки.
Для самого Донбасу це рішення стало несподіванкою. Один із безпосередніх учасників тих подій, Михайло Острогорський, згадував, що харківські більшовики створили Донецько-Криворізьку республіку, не спираючись на позицію донбаських партійних організацій. Більше того, за його словами, більшість місцевих більшовиків “навіть не думали ні про яку ДКР”, а її проголошення стало для них цілковитою несподіванкою.
Ці свідчення дозволяють зробити важливий висновок: ініціатива створення Донецько-Криворізької республіки походила насамперед від харківського більшовицького керівництва, а не від партійних організацій Донбасу. Саме тому Центральний військово-революційний комітет Донбасу, який уже кілька місяців діяв у регіоні, не був її засновником, а лише змушений був визначати своє місце в новій системі влади.
Після переговорів із Радою народних комісарів ДКР було досягнуто компромісу. Донецький ревком зберіг свої повноваження й продовжив діяти як обласний, фактично губернський, орган влади. Незабаром він переїхав із Горлівки до Юзівки, де розмістився в будівлі “Гранд-готелю” на Першій лінії.
Разом з тим, юзівський більшовик Зайцев називав центральний ревком організацією “кустарною”. Однак саме вона стала першою спробою створити єдиний адміністративний центр для більшовицьких організацій Донбасу. У березні 1918 року ревком навіть розпочав розробку проєкту майбутньої Донецької губернії, до якої планувалося включити Бахмутський, Слов'яносербський, Бердянський, Ізюмський повіти, частину Маріупольського повіту та Таганрозьку округу.
Проте реалізувати ці плани не вдалося. Наступ союзних військ і Слов'янської групи Армії Української Народної Республіки змусив більшовиків перейти до оборони. Для координації військових дій було створено спільну колегію Центрального ревкому та штабу Червоної армії Донбасу, яку також очолив Харечко.
Становище більшовиків швидко погіршувалося. У Юзівці дедалі частіше відбувалися напади на приміщення ревкому, а міське самоврядування вимагало його ліквідації. Сам Харечко згадував, що масові антибільшовицькі виступи організовували прихильники Української Центральної Ради. Одночасно від ревкому остаточно відокремилися луганські більшовики, які створили власний уряд на чолі з Юрієм Лутовіновим. Як писав Харечко, “Луганський район проводив самостійне формування Червоної армії”.
У квітні 1918 року Донецький ревком залишив Юзівку й евакуювався до міста Шахти. Невдовзі Харечко самовільно відвів підпорядковані йому військові частини до Ростова-на-Дону, чим викликав різке невдоволення російського більшовицького командування. Його звинуватили в дезорганізації фронту й навіть у “сепаратизмі”. Центроштаб Донбасу відмовився виконувати окремі накази, а його керівників пообіцяли віддати під суд.
Разом із частинами Донецького ревкому Тарас Харечко відступив через станцію Тихорецьку до Царицина. Чи був він покараний за непокору російському командуванню, достеменно невідомо. Проте вже сама ця історія показала, що між донбаськими більшовиками й центральним керівництвом дедалі частіше виникали суперечності.
На Донбас Харечко повернувся лише в січні 1919 року. Ймовірно, без погодження з центральною владою він відновив діяльність Центрального ревкому в Сіверську. Така ініціатива викликала подив у більшовицького уряду України, адже в умовах жорсткої централізації самостійне відновлення обласного органу влади виглядало як прояв непокори. Лише завдяки втручанню Климента Ворошилова конфлікт вдалося владнати, і вже 1 лютого 1919 року Донецький ревком офіційно легалізували як губернський орган влади.
Втім, Харечко вже не відігравав тієї ролі, яку мав у 1917–1918 роках. Незабаром його перевели на партійну роботу до інших регіонів України. На Донбас він ще ненадовго повернувся у 1920 році, після чого остаточно залишив край.
Саме тоді розпочався новий етап його життя. Людина, яка стояла біля витоків більшовицької влади на Донбасі, поступово перетворилася на одного з її критиків. На початку 1920-х років Харечко приєднався до групи демократичних централістів — внутрішньопартійної опозиції, що виступала проти надмірної централізації, бюрократизації та згортання внутрішньопартійної демократії. За свої переконання він швидко потрапив у немилість партійного керівництва.
У 1922 році Харечка фактично усунули від політичної діяльності, виславши з України до Петрограда. Там він працював у Ленінградському університеті та на господарських посадах, однак не припинив опозиційної діяльності. Згодом він приєднався до ще радикальнішої течії лівої опозиції, яку очолював Георгій Сапронов. Її представники вимагали відновлення внутрішньопартійної демократії, виборності керівних органів і виступали проти зосередження всієї влади в руках вузького партійного керівництва.
Саме в цей період Харечко написав низку праць про революційний рух на Донбасі. Серед них — “Жовтнево-грудневе піднесення 1905 року на Донбасі”, “Соціал-демократичний союз гірничозаводських робітників”, “Боротьба за Жовтневий переворот на Донбасі” та інші. Сьогодні ці роботи залишаються важливими джерелами для дослідників історії революції в регіоні.
Проте політична боротьба коштувала йому кар'єри. У 1924 році Харечка вперше виключили з партії, хоча невдовзі поновили. Остаточний розрив стався 1927 року, коли він підтримав “Платформу 83-х” — програмний документ демократичних централістів, спрямований проти бюрократизації більшовицької партії. Після цього його остаточно виключили з ВКП(б), а можливість повернутися до активної політики була втрачена назавжди.
У наступні роки Харечко працював на господарських посадах у Москві, а згодом переїхав до Астрахані. На середину 1930-х років він уже перебував під постійним наглядом радянських спецслужб. У 1935 році його заарештували й засудили до трьох років таборів, відправивши до Наримського краю в Сибіру. Після звільнення він працював у системі Дальбуду, але свобода виявилася недовгою. У 1937 році Тараса Харечка знову заарештували. Цього разу вирок був остаточним — розстріл.
Доля Тараса Харечка стала віддзеркаленням долі цілої генерації революціонерів. Людина, яка ще кілька років тому очолювала більшовицький рух на Донбасі, поступово перетворилася на небажану постать для власної партії. Його прагнення до внутрішньопартійної демократії дедалі більше суперечило курсу більшовицького керівництва на жорстку централізацію влади.
Так завершилося життя людини, яка стояла біля витоків більшовицької влади на Донбасі, очолювала перший обласний революційний орган регіону, формувала місцеві загони Червоної гвардії та фактично керувала більшовицьким рухом у найбуремніший період революції. Проте вже через кілька років вона сама стала ворогом системи, яку допомагала будувати.
Пам'ять про Харечка почали стирати ще за його життя. Після виключення з партії його ім'я майже зникло з офіційної історії революції на Донбасі. У післявоєнні десятиліття радянська історіографія створила інший образ — образ Артема як головного й майже єдиного революційного лідера шахтарського краю. На цьому тлі постать Тараса Харечка опинилася в забутті.
Та історичні документи свідчать про інше. Саме Харечко очолював Центральний військово-революційний комітет Донбасу, координував діяльність місцевих більшовицьких організацій і залишив після себе цінні спогади про революційні події. Його біографія не лише повертає із забуття одну з ключових постатей революційного Донбасу, а й нагадує, наскільки складною та суперечливою була історія самого регіону.
Читайте також: Історія Грецької національної революції в донецькому Надазов'ї.
