У Слов’янську війна давно стала фоном: десь поруч "прилітає", школи сиплються від ударів, світло може зникнути на три дні, а ти все одно шукаєш кав’ярню з Wi-Fi, бо уроки ніхто не скасовував. Ірина Столяр — вчителька-логопед, яка пережила окупацію в 2014 році ще школяркою, у 2022-му після повномасштабного вторгнення витягнула себе з депресивного стану й завела Instagram із презентаціями для логопедів. За кілька років це виросло в команду з шести дівчат, ФОП і 4600 підписників — бізнес, який тримається на простій формулі: ноутбук, інтернет і багато-багато роботи. Але поки її матеріали купують по всій країні, батьки лишаються в Дружківці, за 15 кілометрів від фронту, а свою розбиту школу вона бачила на власні очі — рівно в той день, коли по ній вдарили.
Від Дружківки до Слов'янська
Ірина народилася в Дружківці, її батьки й досі живуть там. У 2015 році вона вступила до Донбаського державного педагогічного університету в Слов’янську й оселилася в гуртожитку — так це місто поступово стало для неї своїм.
"Я закохалася в Слов’янськ. Я їздила в інші міста України — і в Дніпро, і в Київ, і в Харків, який я теж дуже люблю, там класні люди. Але все одно мене завжди вертає додому", — каже Ірина.
Вона живе в орендованому житлі, але іншого варіанту для себе зараз не уявляє. Каже, що могла б виїхати хоч за день — робота дозволяє, — та поки є можливість залишатися, вона хоче бути саме тут.
"Це наше рідне місто. Тут ми будували своє майбутнє, тут жили своє прекрасне життя. І поки можна, ми будемо тут", — розповідає вона.
Ірина за першою освітою логопед, за другою — вчитель української мови та літератури. Працювати почала ще у 2018–2019 роках і дуже швидко зрозуміла: університетська теорія — це одне, а реальна робота з дітьми в класі й на заняттях — зовсім інше. Саме тоді вона почала шукати свої підходи й власний шлях у професії.
Окупація 2014-го: досвід окупації у підлітковому віці
У 2014 році Ірина була школяркою й жила з батьками в Дружківці. Вона побачила окупацію ще підлітком.
"Я пам’ятаю все вже так смутно, бо це був такий вік, що я переживала не за політику. Мене більше хвилювало ЗНО, вступ до вишу, куди я піду навчатися, ким буду працювати. Але я добре пам’ятаю, що було страшно", — каже Ірина.
Її подруга тоді виїхала до родичів і Ірина фактично залишилася в місті без близьких друзів. Навчання не припиняли, але під час обстрілів усіх спускали в підвали. Прилітало в Дружківку, прилітало і в Краматорськ.
"Я пам’ятаю один день, коли йшла до школи. Я завжди слухала музику на повну гучність. І раптом відчула, ніби якась вібрація пішла по кістках. Я зрозуміла, що це був вибух, побачила, як люди почали розбігатися і дуже швидко пішла до школи", — згадує вона.
Згодом Ірина бачила в сусідньому Краматорську сліди обстрілів. Каже, що тоді теж було страшно, але не так, як зараз.
"Я пам’ятаю день, коли зі Слов’янська виводили тих рашистів, які зайшли туди. Пам’ятаю, як після цього стало спокійніше: не було страшно виходити на вулицю, ми нормально ходили в магазини", — розповідає Ірина.
До того мама не дозволяла їй самостійно гуляти — вона була ще дитиною, і небезпека відчувалася всюди.
Травень 2022-го: від депресії до Instagram
У 2022 році Ірина працювала в школі у Слов'янську.
"Усі різко перейшли на онлайн і просто не розуміли, як працювати далі. Ми ж звикли стояти біля дошки — звичайної або інтерактивної. А те, чим я займалася, на той момент, ніби й перестало бути потрібним. Презентації, різні друковані матеріали — здавалося, що для цього більше немає місця", — розповідає вона.
Після лютого 2022 року в дівчини був депресивний стан. У травні вона зібралася з думками і зрозуміла, що потрібно починати діяти.
"І відтоді у мене з'явився мій "Logomay". Це мій інстаграм, спрямований саме на те, щоб поширювати українські освітні матеріали. Презентації, зошити, альбоми, посібники. В основному це для логопедів", — каже Ірина.
Вона хоче в майбутньому розширюватися — працювати для початкової школи, можливо, для середньої та для старшої ланки. Але Ірина вже працює не сама. Є команда дівчат, які допомагають шукати матеріали, підстрахують, коли хворіє або багато замовлень. Ірина зрештою відкрила ФОП.
"Я розумію, що це актуально не лише зараз, а й на майбутнє. Для мене це вже своєрідний пасивний дохід. І паралельно я навчаю цій діяльності інших вчителів, які теж хочуть розвиватися в цьому напрямку", — каже Ірина.
Матеріалів завжди мало, пояснює вона. Діти зараз такі цифрові.
"Коли ми працюємо з презентаціями, дитина може побачити той самий матеріал вдруге й сказати: я не хочу, це вже було. Тому їх постійно потрібно оновлювати. Мені здається, це завжди буде актуально, бо цифровізація тільки рухається вперед", — каже вона.
Вона використовує сучасні методи для того, аби зробити навчальний матеріал максимально цікавим для дітей.
"І я зрозуміла, що, в принципі, Canva – класний інструмент, PowerPoint – класний інструмент, і якщо їх об'єднати, можна отримати якусь прикольну штуку саме для освіти", — каже Ірина.
Вона сама логопед і класний керівник та розуміє, що важливо, щоб діти були зацікавлені в уроці.
"Діти зацікавлені лише тоді, коли матеріал справді сучасний та інтерактивний. І це завдання вчителя — зробити так, щоб діти були задіяні в уроці: не втрачали темп, не нудьгували, не зітхали й не чекали, коли вже все закінчиться, а були по-справжньому залучені до заняття", — пояснює вона.
Тоді, в 2022 році, було зниження зарплат у школі і всіх перевели на онлайн. І хоч до цього була всесвітня пандемія і віддалена робота, але це зовсім новий досвід, який потребував оновлених сучасних матеріалів. Аби заробити грошей, вона почала шукати роботу через різні платформи, через оголошення до неї прийшли клієнти з Києва на онлайн. Почала з ними працювати і зрозуміла, що не вистачає матеріалів в інтернеті.
"Матеріали або були російською мовою — а для мене це взагалі не варіант, — або не були підлаштовані під конкретну дитину. А всі діти різні, нозологій у моїй роботі дуже багато. Тому я зрозуміла, що простіше й правильніше створювати щось своє. На початку це були найпростіші презентації: білий фон, не дуже красиві картинки, усе трохи різне. Я робила рівно те, що було потрібно для роботи. Згодом зрозуміла, що можна робити красивіше, і почала шукати матеріали в Canva. Потім відчула, що й цього мені замало, і звернулася до штучного інтелекту — почала ставити запитання, генерувати зображення. Але й цього стало недостатньо, тож я відкрила для себе Gemini. Тоді я зрозуміла, що це дуже крута альтернатива дизайнеру. Я зверталася до фахівців, які малюють ілюстрації з нуля, але це дуже дорого. А такий дизайнер, як Gemini, — це просто супер", — пояснює Ірина.
До 2024 року працювала сама, створювала велику базу, яка зараз активно продається в Instagram.
"І коли я вже зрозуміла, що дійшла до того рівня, що можу навчати когось паралельно, то я почала робити курси, записувати лекції, створювати живі онлайн-зустрічі з людьми", — каже Ірина.
Це мало успіх. Ті люди, які купляли презентації, розуміли, що хочуть навчитися цій майстерності.
"Насправді це не так складно, як здається на перший погляд. Зі сторони може виглядати як якесь вау-вау, але зараз є велика база інструментів зі штучним інтелектом. Коли закінчуються ідеї, я дуже активно використовую Gemini, ChatGPT — вони реально допомагають", — розповідає Ірина.
Розширення команди сталося у 2024 році. У 2025-му знайшла однодумців.
"Зараз у нас є своя група, де ми беремо замовлення. Нас у команді шість–сім дівчат. Наприклад, клієнти можуть написати, що терміново на завтра потрібна презентація — і тоді мої дівчата, які колись навчалися у мене, а згодом стали авторками разом зі мною в каналі, беруть це замовлення, хто з них у цей момент вільний", — каже вона.
Це не про конкуренцію, а про взаємопідтримку, пояснює Ірина.
"Коли я тільки виходила в Instagram, там уже були дівчата, які робили презентації й були успішні, з великою аудиторією. Я ніколи не вважала їх конкурентками — і вони мене теж. Усе починалося з тисячі підписників, яку я дуже швидко набрала, бо це було щось нове. А далі я якось непомітно для себе виросла до 4600, і зараз уже рухаюся до п’яти", — каже жінка.
За час існування Logomay Ірина ніколи не рахувала, скільки коштів пішло на донати й допомогу — усе відбувалося природно, через спільноту. Вони організовували збори для дітей з-поміж ВПО, які опинилися у складних життєвих обставинах, купували подарунки, солодощі та необхідні речі. Особливо їй запам’яталася одна родина з маленькою дитиною: їм передали цукерки та велику іграшку, а вже через півроку їх будинок розбомбили. Родина вижила, і після цього підписники Logomay зібрали для них ще 10–15 тисяч гривень допомоги. Також допомагають військовим.
"У мене є однокласник, який зараз воює, і ми збирали для нього гроші. Зараз це робити складніше — люди втомилися від постійних зборів, їх справді дуже багато. Але тоді нам вдалося зібрати кошти на дві зарядки для мавіків. Я щиро вірю, що маленьких донатів не буває: кожен внесок має значення і зрештою дає результат", — каже вона.
Життя під обстрілами
Батьки Ірини залишаються в Дружківці. Вона постійно за них хвилюється і намагається вмовити виїхати, але безуспішно: там город, собака, кіт, усе життя — і рішення лишатися для них принципове. Сама Ірина теж прив’язана до цього місця: з 2015 року вона живе між Дружківкою і Слов’янськом і, попри війну, не уявляє себе деінде.
"Там город, городина, собачка, котик — батьки кажуть, що не поїдуть, бо в них тут господарство. Я їх розумію, але дуже за них переживаю", — говорить Ірина.
Дружківка — за п’ятнадцять кілометрів від фронту. Місто вже сильно побите, і кожна нова руїна болить особисто. Зруйновано багато пам’ятних місць, де зростала ще маленька Ірина. Вона усім серцем любить своє місто та намагалася їздити до батьків разом із хлопцем так часто, як дозволяла безпекова ситуація. Але з посиленням контролю це стало майже неможливо: електрички не ходять, автобусами складно через комендантську годину, і будь-яка поїздка означає ночівлю десь по дорозі.
Слов’янськ, де вона живе зараз, теж змінюється на очах. Ірина бачить, як нищать школи, і добре розуміє, що навіть після перемоги освіта ще довго не зможе повернутися до повноцінного офлайну. Два тижні тому розбомбили школу, де вона працює. Це сталося просто в її районі, і того дня вона бачила все на власні очі. За роки війни Ірина не раз потрапляла під обстріли й каже, що внутрішньо дуже загартувалася, хоча від цього не стає менш страшно.
"Я сама неодноразово потрапляла під обстріли. Напевно, ми тут уже дуже загартовані цими ситуаціями — навіть не на фронті, а в тилу. Але найстрашніше завжди тоді, коли ти цього не очікуєш: просто живеш — і раптом прилітає", — каже Ірина.
З батьками вони постійно на зв’язку, телефонують щодня. Нещодавно вдалося побачитися — мама приїхала до лікаря, і Ірина, не вагаючись, скасувала всі заняття, щоб просто зустрітися десь посеред дороги між Дружківкою, Краматорськом і Слов’янськом хоча б на кілька годин.
Попри війну, Слов’янськ живе. Працюють кав’ярні, пекарні. Заклади, які змогли відкритися раніше, тримаються й далі. Навіть під час масштабних відключень світла, коли область була без електрики кілька днів, підприємці рятувалися генераторами. Ірина згадує, як їздила з району в центр міста, щоб зловити Wi-Fi у кав’ярні й просто мати змогу працювати.
"Це дорого й важко, але для багатьох це питання не бізнесу, а життя, яке вони не готові кинути", — говорить вона про підприємців та гул генераторів в місті.
Ірина і сама відкривала справу - студію розвитку дитини Logomay, але через обстріли довелося закрити.
“Студія пропрацювала з 1 червня до кінця серпня цього року, і попит був — дітей, яким потрібна була корекція мовлення й розвитку, було багато. З деякими я займалася безкоштовно або за мінімальну ціну, бо це прифронтова зона. Для мене це тепер такий маленький спогад і водночас підтвердження, що я можу: за кілька місяців усе організувати, знайти приміщення, купити необхідне. Я зрозуміла, що в мене є на це сили”, — каже Ірина.
Її друзі виїхали до Полтави, але й там немає відчуття повної безпеки — світло зникає, обстріли тривають.
Ірина переконана: "Сьогодні в Україні немає місця, де можна сховатися. У багатьох тут квартири, будинки, роки вкладень, ремонти, плани — і це не те, від чого легко відмовитися. Так само й бізнеси не можуть просто зникнути. Люди продовжують жити: працюють супермаркети, відкриті кав’ярні, хтось пече торти вдома, народжуються діти. Війна не поставила життя на паузу, хоч я колись думала, що буде саме так".
Вона дозволяє собі прості речі — купити телевізор, іграшки на ялинку, саму ялинку — як спосіб триматися за нормальність. У всьому цьому її тримає віра в Збройні сили і в те, що попри всі обставини — далі буде краще.
Вона не планує виїжджати зі Слов’янська, але визнає, що в разі крайньої потреби розглядатиме Харків — місто, де вона вже трохи жила з коханим, отримала пропозицію руки та серця і де є знайомі батьків, які її кличуть там жити.
"Я не хочу нікуди їхати: таке життя у нас зараз тут — якщо не рахувати обстріли, воно більш-менш нормальне. А моя справа не прив’язана до місця — мені достатньо, щоб зі мною були ноутбук, інтернет і можливість працювати. Головне — рухатися далі й не зупинятися", — каже Ірина Столяр.
Читайте також: Коли війна змушує їхати, але дім не відпускає: історія фотографки зі Слов’янська.
