Для наших прадідів жнива були не лише часом роботи. Кожен етап мав свої звичаї: перший сніп урочисто заносили до хати, на полі залишали останні колоски для жнивного вінка, а новий хліб пекли лише після завершення жнив. Ці обряди передавалися з покоління в покоління, а подекуди їх не полишали навіть у роки Голодомору. У спогадах жителів Луганщини збереглися традиції, що показують, яким особливим був шлях хліба — від першого зрізаного колоса до святкового і вже свіжоспеченого.
Перший сніп — Дідух
Зі спогадів Філіпенко Галини Титівни, 1892 року народження, село Городище (збережено стиль оповідача):
“По сходу сонця, на Полу-Петра, в день після свята Петра і Павла , найстарша жниварка в родині серпом зрізала колоски на перший сніп «Дідух», підперезувала його своїм поясом. Разом з жіночою половиною Родини, ставали навколо першого снопа читали молитву та заводили зажинкову пісню. Потім його несли для освячення до церкви, а звідти вже в хату і ставили під образи. на покуті, де стояв він протягом усіх жнив. Далі він знаходив своє місце в «пашеному хлівці», де зберігалося зерно для помелу, борошно та крупи. Колоски з нього, вимолочуючи руками зерно, брали на осінню та весняну сівбу, добавляючи по жменьці зерна в мішки сівачі, ними ж прикрашали і святкові короваї, Різдвяного Дідуха. Зернята з колосків обмолочених руками всипали і в торбинку з якою йшли на Василя чоловіки посівати. Зерном з «Дідуха» обсипали молодих на весіллі…По декілька зернин кидали в мішки з зерном, які мали везти першими на помел до млина…”.
Cвято “Вінець жнивам”
Зі спогадів Новохацької Горпини Леонтіївні, 1890 року народження, село Бараниківка (збережено стиль оповідача):
“На нивці залишали два клаптика не вижатого колосся, з нього виготовляли вінець, його називали люди по різному: «перепілка», «коза», «хлібна борода». Для завивання вінця, ставили біля невижатого пучечка пшенички вербову дугу, до якої стрічками прив’язували пучечки колосків, нахиляючи їх у китички. Все квітчали стрічками та квітами. Тут же на рушнику ставили хлібчик, хутики, мед, воду та трав’яний напій. Навколо вже прикрашеного Вінця дівчата і молодиці ставали в коло, і заводили жниварську пісню. Чоловіки в цей час зривали по декілька колосочків з Вінця і обмолочували їх розтираючи долонями, потім роздавали всім по декілька зернин, щоб ті тут же засіяли їх навколо Вінця, промовляючи: «Сійся-родися жито-пшениця, всяка пашниця, ще краще ніж цей рік». Тоді молодиці і дівчата починали притоптувати зерно ногами і руками, нахиляючись до землі, щоб спина не боліла, під оплески і співи жартівливих пісень чоловіків. Потім чоловіки і хлопчаки качалися навколо Вінця «коточком» прибиваючи в землю зерно, під примовлянку жінок: «Ой ниво наша, ниво, Верни нам нашу силу! Ми на тобі жили, Силоньку положили».
Обов’язковим був і обряд «на багатство», чоловіки і хлопчики по черзі пролазили під Вінцем, а жінки і дівчата ставали в коло, і промовляли: «на нивці кози діждались, дорослим і малим радості дісталось».
Далі приступали до плетіння хлібної квітки та рай-вінка. Все робилося під спів пісень, які душу людям звеселяли. Хлібну квітку плели з шести пучечків, в кожному було по шість колосочків. Квітку плели дівчата, а рай-вінок виготовляли чоловіки і молодиці із перевесел та прикрашали квітами і колосочками. Цікавим був і вибір « Княгині» і «Князя», саме їм і довірятли нести хлібну квітку в село щоб передати її найповажнішій, найшановнішій давній жниварці. Дівчата по черзі змагалися в красномовстві, пригощаючи всіх хутиками та трав’яним відваром, а поважний дядько, найстарший зі жниварів, спостерігав за ними повинен вибирав най красномовнішу, най уважнішу серед дівчат. Він і визначав хто з дівчат стане Княгинею. Князя вибирали серед парубків. Під спів жартівливих пісень, парубки збиралися з думками, а потім по черзі підходили до кожної з жінок, від дівчиська до найстаршої жниварки, і подавали знак уваги. Кому хусточку поправлять, а кому віночок. Найповажніша жниварка стежила за цим, і вибрала найуважнішого. Він і ставав Князем. Всі ставали навколо Княгині і Князя і співаючи прямували з поля до села. По переду йшли Княгиня з квіткою, та Князь з рай-вінком, за ними жінки-жниварки з вінками на серпах, а потім вже чоловіки з косами підв’язані перевеслами. Край села їх зустрічали ті, хто вже, або ще були «поза жнивами», це старенькі і дуже малі, менші 6 років, дітки. Вже в селі виконувався обряд «жниварська кутя»: в долоню Князь клав всім вимолочене зернятко, взяте з рай вінка, окроплював вином для дорослих, медом для дітей та просив з’їсти, попередньо тричі вклонившись Землі, Сонцю, Жниварям. На полі люди працювали родинами. Якщо рід невеликий, то, спрягалися по дві-три, а то й більше. Свято-обряд проводили у кожній родині. Було й так, що в один день на двох-трьох нивках проводилося Свято і вони всі разом з поля поверталися в село. А старі люди казали, що це на Добро. Запальних танців і ігрищ на Святі не було, бо ніколи, час жнив”.
Жниварські свята не втрачали своєї актуальності навіть у найважчі періоди життя
Зі спогадів Мірошніченко Олени Леонтіївни, 1896 року народження, село Бараниківка (збережено стиль оповідача):
“Тяжко було в голодовку, ох, як тяжко. Не всім це тяжко збороти вдалось. Ой, як багато людей померло в голод в Бараниківці. Особенно багато померло в Квітці. На весну в колхозі спохватилися, комусь сіяти хліб треба, полоти, жати. Стали людям трошки зерничка давати, макушки, в полі обід готувати. 33-й, урожайний рік був, дощики в маю перепадали, врожай був на все: на городину, садовину, збіжжя. Хліб стояв в пояс, колос зернистий. Дожинали ми пшеничку отам в третьому, за Козачківкою, до Злодіївки ближче. А вона така пшениченька, колосочок в колосочок, кажу дівчатам, давайте два кущика залишимо та Вінець зробимо. А боязно було вже ж запрещали. Та бажання зігріти душу перебороло. Оставили ми пшенички два кущика на Вінець, квіток назбирали, Вінець скрутили та прикрасили, а мужики по старій пам’яті та відразу й пройшли через вінець, на багатство. Дівчата й молодиці розв’язали сніп, взяли пучечки пшениці та й зв’язали хлібну квітку, мужики з перевесла зробили рай вінок. І князя з княгиню вибрали, стали в хоровод і своєї обжинкової заспівали. Дивимося підвода їде і прямісінько до нас, полякалися, бо робилося ж все це без партійного благословення. А коли воно, злодіївці поверталися з Шептухівки, перший пуд зерна з колхозу на елеватор відвозили. Там теж собі активісти свято першого врожаю влаштували. Злодіївський бригадир, Кузнєццов по фамілії, забула як звати, дістає з сумки в’язку бубликів, це вам дівчата замість хутиків, а з ним від сестри їхав дядько Йон, та й дістав з горщика невеликий язичок з медом, а це вам на зернову кутю. Все вийшло як положено, по обряду. Вінець, Квітку, Райвінок біля скирди зі снопами поставили. В скирду від сорока до шестидесяти снопів складали. Посвяткували, аж на душі тепліше стало. Розійшлися по домівках. Наш бригадир все переживав, що неприязності у нього через це будуть, хтось донесе активістам, та нічого, минулося. Тьотка Марфушка, вона найстарша серед нас була казала нам: «Те, що віками закладалося не так легко розрушити, особливо те, що посіялося в душі»”.
Народження нового Хліба. Свято Бориса і Гліба
Зі спогадів Філіпенко Галини Титівни, 1892 року народження, село Городище (збережено стиль оповідача):
“На Бориса та Гліба наші краяни завершували жнива. В цей день не працювали, щоб на вже скошений і пов’язаний у снопи хліб та складений в полукіпки не накликати біду. В цей день святкували народження Хліба, його пекли уже з нового врожаю. Для нового Хліба зерно з колосків виминали руками, перемелювали на ручній мельничці. Це були книші, буханці, бублики, пишки, а не великі паляниці, які випікали зазвичай наші господині в печі, яку наспіх складали в степу, біля куреня. «Новий хліб» вранці несли до церкви для освячення, засушені кусочки його зберігали за божницею та використовували «від болю та біди».
Після служби божої в цей день молодь йшла в степ збирати пізні літні квіти і колоски, які по необережності залишилися на нивці, для «хлібних вінків», там же вони і починали їх плести. Виготовлені і прикрашені знайденими колосками вінки, несли до «хлібних хат». Поважні жінки, в цей же час, в себе на подвір’ї, з трави і соломи плели свій великий святковий вінок, прикрашали його благородними квітками та хмелем і ставили посеред двору. Застилали вінок - стіл рушником і розкладали на ньому різновиди хліба чекаючи на молодь з «хлібним вінком». Дівчата й хлопці заходили в двір співаючи:
Котився вінок з лану
До господаря в браму.
З-під брами й у світлицю,
На білі паляниці.
Господар молоденький,
Під ним кінь вороненький.
По подвір’ячку грає,
Женчиків виглядає.
«Хлібний вінок» клали на приготовлений вже по серед двору святковий стіл, господар пригощав дорогих гостей хлібом та питвом. Потім дівчата ставали в хоровод і заводили:
Відчиняй же, господарю,
Ворота, ворота,
Бо несемо віночок
З золота, з золота.
Застеляй же, господине,
Обруси, обруси,
Ой щоб же наш віночок
Не трусив, не трусив.
Бо як буде той віночок
Трусити, трусити,
То й не буде пшениченька
Родити, родити.
Покладемо той віночок
На лаву, на лаву,
Щоб родила пшениченька
На славу, на славу.
А хлопці під спів знов брали на руки « хлібний вінок» і несли до хати та клали на лаву, що стояла на покуті. Господарі щедре розплачувався з «хлібними колядниками».
Виконавши обряд та подякувавши за гостини, молодь йшла з іншим «хлібним вінком» до наступного двору.
Хлібний вінок, не довго мав гостювати в хаті, його господарі відносили на поле перед посівом озимої, зерно вимолоченим із колосків, що прикрашали хлібний вінок і йшло першим в земельку”.
Обжинкове свято, Єрмолаїв день
Зі спогадів Чижикової Харитини Пилипівни, 1902 року народження, село Горпинівка, Міллеровський район, Ростовської області (збережено стиль оповідача):
“В цей день церква вшановувала пам’ять святого мученика Єрмолая, а прості люди святкували просто Ярмолая. Церковні свята тісно в той час перепліталися з народними. До цього дня вже закінчувалися основні жнива. Люди зі степу перевозили снопи на токи. На святкування часу було обмаль, але ж і в цей час люди не забували про традиції, звичаї і обряди. Дівчата і молодиці рано до зорі виходили в степ. Вибирали галявину вкриту пізніми літніми квітками і піснями починали славити пізню літню красу. Люди вірили, що роса яку вже «б’є осінь» має теж цілющі властивості. Тому дбали про своє здоров’я, сідали на траву, збирали руками росу і обтирали нею руки, ноги, шию. Парубки та дівчата, а також чоловіки і молодиці лягали горілиць на траву, бралися попарно за руки і скочувались по траві до купи, ще й мали в цей час один одному добра і здоров’я побажати, а тоді вже й розкручувалися. Закінчивши обряди з росою, починали дівчата і жінки «токового снопа» квітами прикрашати, а чоловіки снопи на гарбу накладати. Його, «токового», теж посадять на воза на видне місце. А на току «першого» босими ногами жінки та діти обмолочувати будуть, по святковому, під спів, трохи аж пританцьовуючи. Чоловіки везли хліб в село, на тік, а жінки і діти йшли по дорозі квітки збирали, та вінки з пізніх квітів завивали.
По обіду всі збиралися на току, «токового» обмолочувати. Ставали навколо нього в хоровод та заводили пісню. Старші жінки знімали з токового стрічки та передавали дівчатам, а ті перев’язували чоловікам, та й жінкам, зап’ястя, щоб руки від тяжкої праці не боліли. Потім старші чоловіки розсипали колоски по колу, утворену колоскову широку замкнену дорогу дівчата прикрашали вінками та квітами. Після обряду ці вінки та квіти висушать і кинуть в солому, щоб миші не заводилися в ній. Дві старші жінки починали обмолот, починали ходити в крузі «хрест навхрест», в центрі зупинялися, в пояс кланялися на всі боки і ставали знову в коло. Після цього равликом заходили в круг дівчата і діти, для того щоб босими ногами вимолотити зерно з колосків.
Чоловіки стояли поза колом, підбадьорювали їх, співали не дуже гучних веселих пісень. А по закінченню роботи вони вибирали солому, перевіряли якість обмолоту, згрібали зерно та зсипали його, ще не просіяне, в полотняний мішок.
В цей день починали активно кришити яблука на сушку, їх нанизували на конопляну нитку та вішали під стріху, щоб висихали там і дощ їх не помочив, сушили й на ряднах, а досушували в печі або на горищі. Поважні жінки виносили до гурту свіжі яблука в пелені та сушені в торбинці. Чоловіки передавали молодицям ножі перев’язані жовтою стрічкою, ті починала різати яблука кільцями, а дівчата і діти нанизували їх на товсті нитки. Щоб не було спокуси з’їсти соковите, бо до Спасу не можна було це робити, всім роздавали минулорічні сухі яблука, які вони мали покласти за щоку і смакувати ним. На Ярмолая влаштовували пісний гуртовий обід, запрошували на нього сусідів, родичів, подорожніх. Частували всіх свіжою морквою і буряком, вони теж були в цей день в пошані, бо в цей день їх викопували вперше в цьому році. На Ярмолая різали і кавун та так щоб рівний був баранчик, його потім розділяли на рівні частини і обділяли всіх дітей. А ще на святковій скатертині лежали коржики приготовані з нового зерна, змеленого на домашній мельничці, солодкі коржики, бублички, кренделики. Після обіду, відпочивши трохи, всі знову ставали до роботи, бо гаряча ж пора”.
Жнива – урочистий період збору врожаю, здавна у наших краян вони супроводжувалися традиційними звичаями, обрядами, народними гуляннями на честь важкої хліборобської праці.
Читайте також: Тихон Тихий і Тихон Толока: як на Луганщині лікувалися росою, місили саман босими ногами та гуртом будували хати.
