Теща виїдала середину млинця і одягала його зятю на шию — злість свою виїдала. Парубкам, які морочили голови дівчатам, прив'язували колоду до ноги, а всі стрибали через неї. Невістки цілий день гуляли без чоловіків, а ті під контролем свекрух няньчили дітей і стояли біля печі. Музики чотири дні не вмовкали, а в танцях чоловіки намагалися носити жінок на руках.
Віра Аннусова, дослідниця, збирачка усних спогадів, записала, як раніше святкували Масляну-Ясочку.
Понеділок. День перший
“В понеділок, рано вранці чоловіки лізли в погріб і діставали макітри з перетопленим коров’ячим маслом, діжечки з сиром та яйцями”, – розповідає Віра Аннусова.
Довідка:
Віра Аннусова — вчителька математики та фізики, корінна мешканка Біловодщини, котра дала поштовх “зеленому туризму” на рідній землі та вже переселенка зі сходу на Дніпропетровщину. У 2014 році пані Віра разом з чоловіком переїхали, бо вдома залишатися людям з проукраїнською позицією, котрі допомагали військовим, було небезпечно. Спочатку подружжя опинилося у Царичанці, а зараз мешкають у Петриківці Дніпропетровської області. Нині вона - збирачка усних спогадів, методист науково-просвітницької та методичної роботи Комунального закладу “Музей спротиву Голодомору”. Більшість свого життя пані Віра присвятила збиранню інформації про Голодомор на Луганщині. Вона особисто ходила від хати до хати, уважно слухала та записувала історії, що вилилися у збірку “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті: зі збірок спогадів, зібраних Вірою Аннусовою”.
Вона зазначає, що в понеділок жінки бралися до обрядової кухні: ліпили вареники з сиром, смажили млинці й щедро перемащували їх маслом, а пиріжки з сиром викладали гребінцем догори — так, щоб легше було заливати начинку розтопленим маслом.
“По сходу сонця, шанований на крайку чоловік поважного віку, який сам був добрим сім’янином і дітей своїх навчив цьому ремеслу, його діти у мирі та злагоді вже живуть в своїх сім’ях, йшов випилювати з верби колоду та колодки. Він відносив їх в хату, де ввечері збиралися жіночки, ті, у яких діти досягли парубоцького та дівоцького віку, «колодки плекати»”, – розповідає вона.
Колодка в усній народній творчості – символ парування.
“Ввечері, поплекавши колодки, почитавши над ними молитов, поспівавши пісень про долю, жінки ховали обереги за пазуху та розходилися по домівкам. Вночі вони нишком, читаючи молитву, прив’язували до ноги або до руки колодку своїй дитині. Вранці, зорею, матері тихенько знімали її, замотували в нову вишиту хустку, та клали на день в святий куток. Ввечері, в вівторок, знову зберуться, колодку будуть «хрестити», в середу будуть справляти «похрестини». А в четвер почнуть колодку «оплакувати», співати журних пісень, бо вночі, в святому кутку, вона буде помирати. Хоронять її в п’ятницю, в спеціальному горщику з родючою землею. В суботу поливають тричі свяченою водою. А вже в неділю вона має почати оживати, проростати”, – пояснює дослідниця.
Молодь цього вечора йшла на святкові вечорниці — мали добре попрацювати над опудалом зими.
"Парубки виготовляли «тіло» опудала, дівочки доповняли його формами, шили для нього вбрання та прикраси. По закінченню роботи старша перевіряла якість, пригощала всіх варениками з сиром, слідкувала, кому з хлопців попадеться «піхтун», великий вареник з борошном. «Піймав піхтуна — буде в парубка повна комора зерна». Дівчата ж вибирали собі маленькі варенички", — розповідає дослідниця.
Вівторок. Заграш — день залицянь
Перші три дні тижня були робочими. Але у вівторок молодь не працювала.
"Вони носили по селу опудало, співали, виголошували односельцям добрі побажання, а вони у відповідь пригощали їх обрядовою їжею та прикрашали своїми прикрасами опудало. А ще в цей день молодь готувала змістовний відпочинок для дітей в середу", — розповідає Аннусова.
Другий день масляної в народі ще називався "Від млинця до вінця".
"Багато ігрищ було пов'язано з млинцями та залицяннями. В цей день молодь прикрашала гіллячки мереженими млинцями. Хлопці підсаджували дівчат, щоби вище прив'язати гіллячку, та ще й порозвішували млинці просто так на деревах. Млинці мережили зубами, дівчина тримає млинець, а хлопець мережить, і навпаки, вдивлялися один одному в очі, відшукуючи «свої на віки»", — каже дослідниця.
Ввечері молодь на пагорбах розпалювала невелике вогнище, кидали в нього шматочки млинців. Хлопці стрибали через вогонь. А дівчата ходили в хороводі приказуючи:
"Гори, гори ясно, щоби не згасло. Стій в подолі, дивись у полі, ідуть там сурмачі, їдять вареники-млинці-калачі. Подивись на небо хмарки тремтять, ворони кричать, тепло чують, Весну віщують. Молодці гуляють через вогонь стрибають".
"Велику колодку дівчата тягали, від вівторка до четверга попід вікнами хат, де проживають парубки шлюбного віку, нагадуючи їм про вчасне парування. В четвер, на гуляннях, її прив'язували до ноги «солом'яного парубка», який морочив голови дівчатам, а сватів не засилав. Якщо такого в парубоцькій громаді не знаходилось, її прив'язували до ноги опудала млинця", — пояснює дослідниця.
Середа. Ласунка
Це завжди був дитячий день.
"Заможні люди частували дітей солодощами, наймали для них артистів, влаштовували дитячі ігри, розваги. Дітей катали верхи на конях, на санях або возах. Якщо дозволяли погодні умови, то молодь для катання на санчатах готувала сніжну гірку, а для катання на ковзанах – каток", — розповідає Аннусова.
В цей день діти мали можливість показати себе.
"Вони демонстрували свої вміння співати, танцювати, розповідати, фантазувати. Влаштовували показ іграшок, виготовлених своїми руками", — каже дослідниця.
Четвер. Гульбища
В цей день люди вже не працювали.
"Зранку на майдані починали грати музики. В кожному селі був свій гурт музик. Парубки встановлювали опудало. Жінки на столах, засланих новими скатертями, розставляли макітри і полумиски зі святковою обрядовою їжею. Бо в цей день мали серед жінок вибрати «удалуху»", — розповідає Аннусова.
Під обід масове народне гуляння було вже в розпалі – водили з ряженими хороводи, їли млинці і вареники, пили вишнівку та медовуху, танцювали, співали. Музики грали без зупину.
"Якщо парубка-одинака не знаходилося, колоду на гуляннях прив'язували до ноги опудала млинця — бо він одягнув на себе сонячну корону і милується сам собою. А вареник, йому в приклад, оженився на сметанці та й купається в маслі. В четвер парубка, який морочив голови дівчатам і не одружувався з ними, дюжі чоловіки силою утримували з прив'язаною до ноги колодою, а всі бажаючі стрибали через неї, бажаючи тим самим йому швидшого одруження, а всім іншим парубкам нагадували про вчасне парування", — пояснює Аннусова.
П'ятниця. Тещин день
У п'ятницю на площі панували тещі.
"Тещі виносили на площу млинці, вареники, масні каші, напої і люб'язно пригощали всіх, щоби зяті їх любили. Народ продовжував веселитися, співав жартівливі пісні про тещ і зятів. Зяті зі стовпа діставали подарунки для тещ", — розповідає Аннусова.
Зятям одягали тещин вінок — млинець для зятя.
"Зять тримав великий млинець, а теща виїдала середину так, щоб його можна одягнути через голову на шию. Обрядовий млинець, що одягали на шию зятя засушували і коли в інший день він йшов на гостини до тещі то клав кусочок в карман , віддавав собаці,щоб та продовжувала вигавкувати тещину злість", — каже дослідниця.
Субота. Невістчин день
У суботу невістки відпочивали.
"В цей день невістки не стояли біля печі, не няньчили дітей, все це робили чоловіки під контролем свекрух, а ті зранку наряджалися і йшли розважатися, навколо опудала зими водили хороводи, співали жартівливі пісні, танцювали, спілкуватися, але без чоловіків своїх і чужих", — розповідає Аннусова.
Під обіду починалося пригощання.
"Свекрухи приносили їм млинці, вареники, каші, напої. Деякі свекрухи публічно одаровували своїх невісток платками, свитками. Після обіду виходили до них вже й чоловіки зі свекрами. Починались масові багатолюдні гуляння. Особливим дивом були жартівливі танці і співи свекрів з невістками", — каже дослідниця.
Неділя. Зиму проводжаємо, весну зустрічаємо
Після служби в церкві, а вона була довгою і значущою, люд збирався на площі біля опудала.
"Всі просили один у одного прощення, бо неділя прощена. Грали музики, всі танцювали, співали, допивали і доїдали", — розповідає Аннусова.
Стрибали через колоду, прив'язану до ноги Млинця-одинака, який виконував роль "солом'яного парубка" — тим самим бажали жити всім чоловікам у парі. Потім хлопці приступали до збивання Зимі носа кісточками зі свинячих ратичок. Збитий ніс ховали у тернах, заривали в листі та неглибоко — щоб після літа та осені зима знову повернулася.
"Хлопці бралися до підпалювання Зими. Вогонь брали з печі ближнього двору, де панує сімейне щастя. Парубки «за вогонь» платили господині, «хранительці вогнища», намистом, тут же одягаючи його їй. Дівчата під припічок кидали гостинці домовому, адже він саме і стеріг домашнє вогнище", — пояснює Аннусова.
Вогонь несли у горщику на тій лопаті, що хліб у піч саджають. Спочатку розводили невелике вогнище біля опудала, годували вогонь варениками та млинцями.
"Лише потім хлопці переносили його хрестовим сплетінням до опудала, обкраденого соломою, і запалювали Зиму", — розповідає дослідниця.
Зима горить, а всі уважно спостерігають. Знавці по вогню визначають подальшу погоду. Зима згоріла. На її згарищі вимальовують хрест. Землю підігріли. З'являється дівчина-Весна і далі продовжувалися гуляння вже з Весною. Грають, танцюють, співають, доїдають, але веселяться не допізна — бо в понеділок вже піст, свято закінчується і час братися за роботу.
Віра Аннусова записала спогади Новохацького Стефана (Штефан) Кіндратовича, 1892 р.н. з села Бараниківка (нині Старобільський район Луганської області), ось що він розповів:
“Щодо музик: діло було так, моїй найстаршій сестрі Катерині прийшовся до душі парубок Гнат, а він і його родина ні до чого, ото тільки на балалайці грати та приспівки співати. Як батько не вмовляв сестру, а вона піду тільки за Гната і все. Поїхав батько до свого доброго товариша Білецького, що на Медведях жив, та й жаліється: « Що робити? Не хочеться дочку в злидні віддавати». А він і посовітував батькові зайнятися виготовленням інструментів для такого промислу. Віддав батько Катерину в невістки до Собакорізів, так їх по вуличному називали. Та й зайнявся виготовленням інструментів. Собакорізівські музики швидко увійшли в моду. Вони грали на весіллях, ярмарках, народних святах і непогано заробляли. Керувала музиками до самої глибокої старості моя любима сестричка Катерина”.
Читайте також: Від Маланки до Тіки-При-Тіки: святковий зимовий цикл на Луганщині.
