5 лютого 2026 року військовий медик з Луганщини Олексій Шевченко повернувся з російського полону. На відео, що миттєво стало популярним в мережі, чоловік продекламував свій вірш про любов до України.
ТРИБУН поспілкувався з ним про те, що допомагало триматися в російській неволі, чому саме медицина стала його життєвим вибором та якими були будні оборони Маріуполя.
З самого початку нашої розмови Олексій говорить про те, як сильно любить Луганщину, а в особливості своє рідне місто – Кремінну.
“Це місто зелені. Це місто свіжого повітря, місто багатьох озер, річок. Це містина, така оаза Донбасу. У нас раніше її називали наше місце, наш район — оаза Донбасу, Кремінщина — оаза Донбасу”, – ділиться він.
Ще хлопцем він навчався у звичайній загальноосвітній школі, де закінчив дев’ять класів, після чого перейшов до коледжу та отримав медичну освіту за спеціальністю “Лікувальна справа”, а потім – працював в пологовому будинку.
Навчався в звичайній загальноосвітній школі. Закінчив дев'ять класів. Вчився в коледжі, закінчив його, отримав медичну освіту за спеціальністю “Лікувальна справа”. Працював у пологовому будинку, а потім після підписав контракт.
“Я свого часу дуже часто лікувався, дуже часто хворів в дитинстві і багато часу проводив в лікарнях. Загалом це один з таких періодів, що тоді вже побудило мене на кар'єру медицини. Загалом це одна з найблагородніших професій, які, на мою думку, є. Сама медицина — це той момент, де можна і потрібно віддавати свої сили на те, щоб допомагати іншим в їхніх хворобах, в їхніх недугах”, – розповідає він про своє призвання.
У 2017 році Олексій підписав контракт із 36 бригадою ЗСУ. Як пригадує сам: ця задача в його голові з’явилася ще у 2014 році, коли почалася АТО. Компанія з трьох друзів – в якій був і він – домовилася, що після отримання освіти вони будуть боротися проти росіян вже у війську. Так і сталося – Олексій потрапив у армію першим, згодом до неї долучилися і його друзі – вже після початку повномасштабного вторгнення.
“Це і стало моментом, щоб повністю визначитись. Але тоді було так: вчишся, живеш спокійним нормальним життям. У 2014 році я займався волонтерською діяльністю. Був головою волонтерського руху в коледжі. Допомагав людям з гуманітарною допомогою і координував, куди їм звернутися. Це було в той час. Потім все потроху затихло. У нас дуже багато студентів були переселенцями. Ми також допомагали їм”, – пригадує співрозмовник.
Перший рік в українському війську чоловік провів у секторі в Павлополі, недалеко від Маріуполя. Потім було Широкине.
“У 2018 році ми зайшли в перший мій сектор. В секторі я пройшов смугу перешкод морського піхотинця і отримав берета. Для нас, морських піхотинців, це велика гордість, тому що не всі можуть його отримати і не всі зможуть його носити”, – ділиться Олексій.
Дуже зараз часто згадую тих людей, які отримали зі мною берети. Зараз їх вже нема, вже в 22-му році їх не стало. Дуже часто я згадую всі ці моменти. Потроху, звичайно, повертаюсь до цього. Дуже складнувато, але намагаюсь відсторонювати, тому що для нормалізації мого психологічного здоров'я це потрібно. Трохи стресово, але це нормально.
Після отримання берета Олексій Шевченко долучився до роботи на медичному пункті стабілізації, де і провів роки до повномасштабного вторгнення. Там працював постійно – і як інструктор, і як медик.
У Широкиному військовий медик зустрів і 24 лютого 2022 року. Пригадує: тоді перші думки були не про себе, а про родину та близьких, які на той час знаходилися вдома.
“Я розумів, що сьогодні, завтра може бути все. Мені спочатку подзвонили, спитали, що у вас там. Я ж не буду розповідати і сіяти паніку. Я намагався їх заспокоїти і сказав, що все буде добре, не переживайте. По можливості виїжджайте. Виїжджайте в сторону Дніпра, загалом на західну частину України. Я переживав більше за них. Я розумів, що я вже у війську. У мене є броня, в мене є каска, я можу хоч якось бути захищеним. А я розумів, що у них цього немає”, – розповідає він.
В Широкиному ж повномасштабне вторгнення почалося з моря – звідти росіяни пускали ракети в житлові будинки. Далі почалися обстріли по позиціях, а згодом пішли й літаки – атакували тоді з усіх можливих напрямків – море, небо та сухопутка.
“Потім вже в самому Маріуполі використовували фосфорну зброю. Там було усе. Ми пройшли і Крим, і Рим, і мідні труби, як то кажуть. Ми перед цим навіть трохи посміялися, що не дай Боже нам потрапити до полону, бо ми такі симпатичні, молоді і хороші”, – говорить Олексій.
Під час оборони самого Маріуполя на Донеччині військовий медик проводив більшість часу на Азовмаші, однак їздив і на Азовсталь, і на завод Ілліча.
“Ми їздили забирати наших хлопців. Нам треба було забрати всіх своїх, щоб вони були поруч біля нас, щоб ми знали, що з ними. Це такий обов'язок”, – пригадує він.
В підвалі, бункері заводу і робилися перев’язки, надавалася вся необхідна допомога. Бійців, які могли самі рухатися та надавали собі допомогу, а також могли виконувати важливу роботу, медики забирали до себе – там проводили і лікування, і першу допомогу, і інфузійну терапію.
“Ми максимально намагались витягнути все, що тільки можна і не можна. Забирали медикаменти, перев'язку, все повністю, що було можливо. Ще з Широкиного вивезли дуже багато своїх препаратів. Нам також привозили горілку, щоб обробляти поранених, інструменти і тому подібне. Використовували все, що горить. Інструментарій треба було дезінфікувати. Людей потрібно було вберігати від захворювань, які можуть передаватися через заражені інструменти”, – розповідає Олексій.
До російського полону медик разом із побратимами потрапили у квітні 2022 року. Співрозмовник пригадує: в той день приїхав від госпіталю, доробив перев’язку та пішов відпочивати. Раптом їх почали будити та повідомляти про те, що, мовляв, був відкритий “зелений коридор”.
“Думаю, класно. Може все-таки поїдемо на велику землю, буде легше, простіше зв'язатись. Я підняв всіх. Я досі відчуваю за це провину перед своїми хлопцями, перед колегою, перед пораненими, яких я забрав. Ми поїхали не в зелений коридор. Ми поїхали в полон. Я штовхав машину в свій полон. Якби я знав, що це буде полон, можливо доля склалася б по-іншому. Скоріш за все я б не поїхав. Так само, як і мої колеги, які зі мною були”, – пригадує він.
Як говорить Олексій, далі вони почули: "Вы являетесь военнопленным Российской Федерации". Зачинили двері камери — і все.
“Росіяни мені постійно говорили: «ты же земляк, давай подписывай договоры и давай будем сотрудничать. Давай ты получишь гражданство Российской Федерации». Звичайно, моя позиція була інша. Вони чомусь не любили львівських. Вважали, що саме звідти "бандерівці". Вони дивувались, коли я на початку в Оленівці спілкувався українською мовою.
Вони говорили: «ты же из Луганской области, почему ты разговариваешь на украинском?». Я відповідав: це мій свідомий вибір. Я хочу спілкуватись українською — я буду спілкуватись українською. Потім, коли вже в Росії був, я з ними українською не спілкувався. Не було сенсу ризикувати і підставляти своє життя під тортури”, – розповідає медик.
Я намагався зберігати себе. Я розумів, що я вийду, що я повернусь додому. Я розумів, що в даний момент моя задача — вижити.
У полоні саме Олексій отримував найбільшу кількість листів з України – їх писала його сестра Катерина.
“Катюшка — це моє сонечко, це моя титанічна людинка, яка провела надскладну роботу з приводу мого визволення. Моя думка — при житті їй треба поставити пам'ятник. Вона дуже сильно зменшує свої старання і намагання, ніяковіє. Я її розумію, але я їй постійно нагадую, що вона зробила ту роботу, яка для мене була надважливою.
Її листи мене дуже сильно підтримували. І не тільки мене, а ще й хлопців, які знаходились поруч, які були з мого батальйону. Я їм розповідав, що про нас не забули, що за нас бігають, борються і кричать, щоб їх почули, щоб нас визволили”, – розповідає Олексій.
Так само українські полонені в російських в’язницях отримували і дитячі малюнки, а також ікони, які й досі залишаються з хлопцями в камерах, аби вони могли читати молитви. Медик говорить: в тих умовах вони стали набожними, оскільки треба було в щось вірити – саме тому і зациклювалися на молитвах та іконах.
“Дуже погано було, що не лишалися в камерах малюнки. Потім, слава Богу, десь нам дозволили почати лишати дещо. Але я дуже радий, що вона жодної фотокартки дітвори або своєї не прислала, бо мене це трошки збентежило б. Я б не хотів, щоб російські очі бачили фото моїх людей”, – говорить він.
Свої емоції в день звільнення Олексію описати важко: він пригадує, що це було стресово, адже людина весь час перебуває в напрузі, не спить, не знає, куди та для чого її везуть, очі полоненого зав’язані, руки – так само.
“Перше моє відчуття, коли я потрапив на українську землю, коли я почув українську мову, "вітаю вдома, хлопці" і тому подібне — це навіть немає з чим порівняти. Це як коли людина дихає газом і втрачає себе, а потім цей газ вимикається, двері відкриваються, над головою дах відкривається і ти вилітаєш на свіже повітря. Крила відкриті, все. Ось це той момент, коли чуєш українську мову, коли вже їдеш в автобусі, дивишся на український прапор, загалом на тих хлопців, з якими ти зараз, яких ти бачив чотири роки тому, і зараз ти їх бачиш за ці чотири роки вперше.
Ти радієш, що вони живі, здорові, що вони зараз їдуть з тобою, що вони вже обміняні. І ти розумієш, що вони поруч. Звичайно, радієш за всіх, але найбільше радієш за тих, хто був біля тебе, хто з тобою потрапив в полон, хто пройшов ці катування, ці тюрми. І ти просто бачиш, що вони живі, здорові, вони посміхаються, і ти радієш за них”, – пригадує медик.
Перший дзвінок, який Олексій здійснив в Україні, був до його сестри Катерини, яка протягом цих чотирьох років нагадувала всім про свого брата.
“Я, в принципі, зробив все як планував, весь полон я собі планував. У мене не вийшло тільки одного — це взяти українську землю до рук, тому що був сніг. По суті, цигарка була в зубах, телефон мені дали, і слава Богу. І тут я просто почув її голос — і мене пронесло. Все, емоції накрили. Щоб повністю впевнитися, що це правда, мені треба було почути Катю. Я її почув і більш-менш почав вже якось контролювати себе”, – розповідає він.
Пізніше до Олексія вже приїхала сама Катерина разом із родиною, і спогади про першу зустріч, говорить він, залишаться з ним на все життя. Медик пригадує: за весь полон він заплакав лише один раз – коли прийшов перший лист від сестри. Потім обмежував себе, щоб не показувати нікому своєї слабкості.
“А тут, коли вони приїхали, тут вже сталося емоційне перевантаження.. Я чую різні голоси – і в мене течуть сльози, як водоспади. Я навіть не знаю, звідки вони бралися. Але насправді ця емоційна перевантаженість – це відчуття, що рідні і близькі поруч. Це дуже тепло.Знаєте, коли людині комфортно: вона сидить, закутується в ковдру, бере теплого чаю — і їй тепло. От мені було так само комфортно і тепло, коли вони приїхали, коли я почув дитячі голоси, коли я почув голос своїх рідних.
Мені навіть можна було просто посидіти і слухати їх. І зараз мені хочеться просто знаходитись поруч і слухати їх. Вони вже приїжджали не один раз. Ми проводили дуже добре час на природі. Це трохи нагадало нам рідну домівку — ліси, водойми”, – ділиться Олексій.
Вірш, який він продекламував після свого звільнення, насправді був написаний не в полоні і не на війні, ці рядки склалися ще в коледжі – на парах філософії Олексій часом розповідав про свою творчість. Цей же вірш він проніс із собою через усі події.
“Це була відповідь хлопцеві, який перед цим читав свій вірш. Я йому сказав: "Тримай відповідочку". І прочитав свій”, – розповідає він.
Себе Олексій називає творчою людиною, і місце для нових поезій є в його житті й зараз. Щоправда, тепер вже теми виходять більш філософськими та важкими для розуміння.
“Для людей, які були в полоні, воно буде дуже зрозумілим. А для людей, які не переживали цього, може бути емоційно важкувате”, – говорить він.
В найближчих планах для медика: здобути вищу освіту.
“Я працював фельдшером, працював в акушерстві. Але зараз я трохи переріс це. Моя думка пішла далі. Те, що я раніше починав, я зараз хочу закінчити. В першу чергу — університет, навчання. І розвиток. Людина, яка не розвивається, вона помирає. Треба розвиватися, розбиратися в багатьох питаннях”, – підсумовує Олексій.
Читайте також: "Україна має зробити все можливе, щоб діти з окупації не втрачали зв'язок із нею", — Юлія Кішенко
