Остання екскурсійна група, яку вона провела шахтою, була з Маріуполя. Ручка з написом "Маріуполь" — єдине, що залишилося на пам'ять. Через кілька місяців Софія з родиною евакуювалася з Бахмута з однією вінтажною сукнею і дитиною під серцем, про яку тоді ще не знала. Тепер вона виходить на сцену як ведуча, а також є сорежисеркою в обласній філармонії імені Святослава Ріхтера. І паралельно більше п’яти років співпрацює з ретробрендами. Каже, що саме це не дає їй остаточно зламатися.
Місто троянд
Тридцять років вона прожила в Бахмуті — і не уявляла себе без нього. Після окупації Донецька в 2014 році тодішній міський голова оголосив: Бахмут займе нішу культурної столиці регіону і стане містом троянд. Алея квітувала до останнього, місто прибирали, навіть коли воно вже сильно обстрілювалося.
"Місто було чисте, охайне, красиве. Відбудовувалися алеї та проспекти, всюди озеленювали, робили клумби. У нас були дуже розвинені культура і освіта. Найкращі свята. До нас приїжджали зірки, нам привозили велику сцену з Краматорська", — розповідає Софія.
Поруч з Бахмутом — Соледар зі своїми всесвітньовідомими сольовими шахтами, і Софія їздила туди працювати.
"Кожне місце регіону було по-своєму гарне — Святогірськ, Азовське море, сіль, шахти. Весь Донецький регіон є справжньою перлиною", — говорить дівчина.
Близько 5 років вона пропрацювала в Бахмутському міському центрі дітей та юнацтва і за цей час з простого педагога з вокалу стала завідувачкою організаційно-масовим відділом. Це був єдиний у місті центр позашкілля, де діти займалися творчими фахами: вокал, образотворче мистецтво, театр. Писала сценарії мюзиклів, великих міських свят, випускних балів. Останні роки перед ковідом випускні в Бахмуті проходили особливо урочисто: з 2018 року завдяки меценату Дмитру Реві, засновнику благодійного фонду "Дар", на церемонію запрошували зіркових ведучих.
"У 2018 році це був Олександр Педан, у 2019 — Анна Трінчер. В обох випадках сценаріями займалася саме я, а в Олександра Педана ще й особисто брала інтерв’ю", — розповідає Софія.
Паралельно вона вела театральний гурток. У 2019-му їздила з вихованцями до Львова на конкурс. Від тих часів залишилися відеонариси — як вона проводить заходи, як діти виступають на виставах. Останнє місце роботи в Бахмуті було вже зовсім іншим: шахта, посада майстра-екскурсовода, глибина 300 метрів, групи з усієї України.
"Остання моя група була з Маріуполя. Мені залишилася на пам'ять ручка "Маріуполь". Я її із собою навіть забрала", — каже вона.
Сукні з бандеролі
У родині була родичка, яка після Другої світової залишилася з чоловіком у Франції. Час від часу вона надсилала бандерольками тканини — і бабуся шила з них сукні для себе і доньок — самостійно, за викрійками. Частина тих суконь дожила до Софійчиного підліткового віку. Коли родина перебирала речі, і вони потрапили їй до рук.
"Вони мені дуже сподобалися. Дуже захотілося їх відновити і якось зніматися", — згадує вона.
Перша фотосесія була приблизно у 2013–2014 році.
"Першу зйомку у ретростилі я виграла у місцевому конкурсі від фотографіні та візажиста ,саме візажист допомогла з макіяжем ,а ось зачіску та образ (туфлі,сукню,сумку,окуляри та капелюшок) я підібрала самостійно. З того часу я і стала відома у місті саме як ретромодель", — розповідає вона.
Бахмутський міський центр, де вона працювала, — колишній маєток одного з лісопромисловців, і кожен фотограф, який знав Софію в місті, просився знімати її на балконі серед цієї краси. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення будівлю відреставрували і пофарбували в білий і блакитний — вона виглядала дуже гідно. Таких історичних будівель у маленькому Бахмуті налічувалося близько тринадцяти-п'ятнадцяти.
Коли знімки стали популярнішими, на неї почали виходити європейські ретробренди — через хештеги в Instagram. Алгоритм тоді працював інакше: можна було писати тематичні хештеги під постами, бренди переглядали їх і шукали дівчат різних типажів і параметрів. Тепер пишуть в особисті або на пошту, надсилають сукні в подарунок для реклами і просять відфотографувати — показати, як виріб виглядає на різних фігурах. Зараз у колекції понад сто нарядів. Особливо часто замовляють стиль 50-х і 60-х: британський Dolly & Dotty — ретробренд із філіями по всій Європі і в Америці — та ще близько десяти різних брендів.
"Загальна вартість однієї такої посилки може бути десь приблизно 10 тисяч гривень. Немає сенсу, щоб вони просто висіли без діла", — каже Софія.
Іноді допомагає американська ретромодель Оксана Зюсман, з якою Софія познайомилася онлайн. Вона давно займається цим професійно, дуже підтримує Україну.
"Вона допомогла моєму братові та хрещеному молодшого сина, близькому другу нашої родини", — говорить вона.
Якщо серед автентичних речей чогось не вистачає — Софія іноді звертається до китайського ринку. Для зйомок є автентичний будуарний набір 60-х років, вінтажні рукавички і сумочки купує для фотосесій, але потім використовує і в повсякденному житті.
"Це не зовсім образ, а напевно стиль життя. Якщо є можливість і я нікуди не поспішаю — оберу саме свої бренди, бо я впевнена в цих виробах, і тому що мені це подобається", — пояснює вона.
Ретромоделінг їй подобається ще й тим, що він не ставить рамок — ні для фігури, ні для зросту, ні для ваги. Бренди роблять широку лінійку: від найменшого розміру до двадцять четвертого і більше. Параметри Софії теж не є модельними — маленький зріст, маленька вага, — але саме в цьому і є суть напрямку: показати, що кожна жінка по-своєму красива.
"Для мене зараз це дуже велика підтримка саме морального плану. Все одно повинно бути щось у житті, що тебе тримає на плаву і не дає остаточно скотитися до депресивного стану. Це самовираження, спосіб показати, що люди можуть бути різними і при цьому всі — залишатися красивими", — каже вона.
До повномасштабного вторгнення ретромоделей в Україні було чимало, говорить вона, — особливо в Києві. Були дівчата, які брали участь у міжнародних вінтажних марафонах: п'ятнадцять тем за п'ятнадцять днів, кожна тема — окрема фотографія з автентичними речами: улюблений капелюшок, природа, конкретна деталь — рукавичка чи сумочка. Після початку повномасштабного вторгнення три найвідоміші київські ретромоделі виїхали за кордон і там користуються великим попитом.
"Я не можу сказати, що я прямо така унікальна, але саме для Житомира і в Житомирі я стала першою. До мене ніхто не займався і ніхто не звертав уваги. А я маю саме свій напрям роботи, свою нішу тут", — каже Софія.
Та сама сукня
6 квітня 2022 року родина виїхала з Бахмута — спочатку до родичів у село, де пробули близько п'яти тижнів, щоб трохи перечекати і зрозуміти, що взагалі сталося. Потім — орендована квартира в Житомирі. Вже тут Софія дізналася, що вагітна вдруге, і тут народився син.
"Це було особливо важко, коли залишилася без грошей, без дому, без квартири, і нове місто, нове місце, де треба себе якось реалізовувати. Дуже вдячна багатьом людям, що нам допомагали, багатьом фондам — перші часи було дуже важко", — каже вона.
Вся колекція вінтажу лишилася в Бахмуті. З собою потрапила лише одна сукня — і то випадково: з речей, які Софія залишила знайомій перед від'їздом. Та евакуювалася значно пізніше і частину передала їй. Серед них опинилася ця сукня.
Саме вона потім доїхала до Межигір'я. За сім років до евакуації Софія вперше побувала там і дала собі слово: повернуся, матиму гарні вінтажні сукні і зроблю тематичну фотосесію — в стилі розкоші і краси. Вона повернулася вже з Житомира: фотографи запросили, зняли фантастичні кадри. На це пішло сім років.
"Мрії збуваються іноді трошки пізніше, ніж хотілося", — каже вона.
Три роки в декреті, і за цей час багато змінилося — втрати, недосипи, тривога, необхідність вибудовувати себе заново в чужому місті — все це наклалося одне на одне.
"Особисто мені важко інтегруватися в спільноту. Тому саме творчість, що я маю, і те, що залишилося з минулого життя, мені дуже зараз допомагає відчувати себе більш комфортно, ніж це могло б бути", — говорить Софія.
Перша тут
У Житомирі Софія — перша ретромодель, яка співпрацює з брендами — до неї в місті цього просто не існувало.
Перший фотограф тут — майбутня кума, харків'янка, яка також евакуювалася з дитиною і через соцмережі шукала подруг у новому місті. Вони познайомилися і потоваришували. Потім по “сарафанному радіо” про Софію дізналася студентка фотошколи HD-School, якій потрібна була модель для дипломної роботи. Вона принесла знімки до школи, засновник побачив — і з 2024 року Софія є постійною моделлю цієї школи: молоді фотографи відпрацьовують на ній майстерність, вона натомість отримує якісні знімки для брендів.
Два місяці тому вийшла з декрету і повернулася до сцени — тепер у Житомирській обласній філармонії на посаді сорежисера і ведучої. Зарплата в культурі, визнає вона, залишилася на тому ж рівні, що й десять-п'ятнадцять років тому, і вижити на неї важко.
"Скільки я зможу потриматися, саме виходячи з нашого матеріального становища на даний час, — це велике питання", — каже вона.
Будівля філармонії стара, з куполом і розписом, балкончиками, і поруч — водонапірна вежа, найвпізнаваніший силует міста. Коли виходить на сцену і бачить цю красу, трохи заспокоюється.
"У нас був дуже красивий будинок культури, він один із перших постраждав. Воно не схоже, може, взагалі не схоже, але мені воно здається чимось схожим на те, що я знаю з дитинства", — говорить Софія.
Чоловік знайшов тут роботу за фахом, вони планують будувати своє життя, надалі повязуючи його з Житомиром. Адже від Бахмута залишилися лише світлини і відеонариси: алея троянд, набережна, відреставрований маєток лісопромисловця з білими і блакитними стінами, театральні вистави її гуртківців, випускні бали з золотими серцями. Місто, яким вона його знала.
"Ця пам'ять у мене завжди залишиться", — каже Софія.
Віднайти своє "місце сили", як це назвала сама Софія, непросто. Нове місто дуже відрізняється від рідного Бахмута.
"Перші роки я дуже шукала камінчик, цеглинку, хоч щось, щоб мені могло нагадувати моє місто." ‒ розповідає вона.
Втрату рідного міста й дому, в якому народилася та прожила 30 зі своїх 34-х років, пережити важко. Софія крок за кроком, спираючись на своє захоплення та добрих людей поряд, будує життя в новому місті, але Бахмут назавжди в її пам’яті та серці.
Читайте також: "Вони навчені мовчати": Ольга Єрохіна про дітей після окупації, травму і життя далі.
