Чи багато ми насправді знаємо про Бахмутську провінцію — адміністративну одиницю, що тривалий час залишалася поза широкою увагою? Що передувало її виникненню, як формувалися її кордони, яку територію вона охоплювала та яким було її існування на межі двох імперій — Російської та Османської ? Історія цієї провінції — це не лише про адміністративні трансформації, а й про життя прикордонного простору, де перепліталися культури, інтереси й впливи двох великих світів.
Напередодні створення провінції на більшості її території існували юрти донських козаків. Умовною межею на заході із землями Ізюмського слобідського козацького полку слугували долини річок — Красної на півночі та Бахмутки на півдні. Про це ще в дореволюційний час писав історик Дружинін В. Г., а згодом ці дані відобразив український картограф Лоза Ю. І. у своїй праці “Історичний атлас України”, перевиданій у 2022 році.
Природним кордоном, що поділяв землі донських козаків, була річка Сіверський Донець. Її північні береги були добре заселені: тут існували донські юрти, городки й хутори. Натомість південна частина залишалася майже незаселеною і виконувала роль транзитної зони між запорожцями та донцями. Тут траплялися лише поодинокі запорозькі зимівники. Основною причиною слабкого заселення були постійні набіги ногайців, татар із Кримського ханства та османських загонів з Азова.
На межі XVII—XVIII століть між двома козацькими спільнотами — передусім козаками Ізюмського слобідського полку та донцями — почастішали конфлікти. Найгостріше протистояння розгорнулося в долині річки Бахмутка, де спалахнула так звана “соляна лихоманка”. Ватаги промисловців зі Слобідської України та з Дону вирушали сюди для виварювання солі, що призводило до конкуренції й сутичок. У 1703 році це протистояння переросло у відкриту боротьбу за контроль над Бахмутською долиною. Обидві сторони здійснювали грабіжницькі напади на солепромисли, під час яких доходило навіть до вбивств козаків. Паралельно тривали взаємні скарги до Москви. У підсумку царська влада стала на бік слобожан і передала контроль над Бахмуткою козакам Ізюмського полку.
Ситуація в регіоні суттєво змінилася під час повстання донського отамана Кіндрата Булавіна (1707–1709). Слобожанські козаки виступили разом із царськими військами під командуванням Долгорукова проти повсталих донців. У ході каральних операцій царські війська знищили донські городки разом із населенням уздовж Сіверського Дінця, Айдару, Лугані та інших прилеглих річок.
Донське населення в середній течії Сіверського Дінця так і не змогло відновитися після подій початку XVIII століття. Уже через три роки після придушення повстання сучасник констатував: “Від Бахмутки до Лугані міста пусті…”. Це свідчить про те, що значна частина території залишалася спустошеною й малозаселеною.
9 червня 1719 року, відповідно до указу “Про організацію губерній та призначення в них правителів”, була створена Азовська губернія. У її складі утворили Бахмутську провінцію, до якої увійшли колишні спірні землі між Ізюмським слобідським полком і донськими козаками. Провінція простягалася від Кривого Торця на заході до Лугані на сході, а з півночі — від земель уздовж Сіверського Дінця до верхів’їв Кальміусу та Міусу на півдні.
У межах провінції спостерігалася помітна нерівномірність заселення. Північні райони, розташовані вздовж Сіверського Дінця, були значно густіше заселені. Тут виникли великі поселення на місці колишніх донських містечок, які згодом перетворилися на слободи зі змішаним українсько-російським населенням — Райгородка, Ямпіль, Сухарів, Краснянка, Борівське, Старий Айдар, Новий Айдар. Натомість південна частина провінції, що межувала із запорозькими землями та Османською імперією, залишалася майже незаселеною. Єдиним значним населеним пунктом тут була фортеця Бахмут — адміністративний центр провінції, навколо якої діяли соляні промисли.
Того ж року в провінції провели перший перепис населення. За його даними, тут проживало 8747 осіб. Ймовірно, до перепису не були включені запорожці, які мешкали в окремих зимівниках на території краю. За етнічним складом населення поділялося на 1753 українців і 6994 росіян.
Соціальна структура також була різноманітною. Більшість українського населення становили державні селяни — особисто вільні, але підпорядковані державі. Вони проживали на казенних землях, сплачували податки й виконували різні повинності: військову службу, участь у будівництві, постачання продовольства для державних установ. Жили громадами, займалися землеробством, ремеслами та солеварінням у районі Бахмута.
Іншу, меншу частину українського населення, становили вільні козаки, які мешкали в хуторах і зимівниках та вели переважно господарську діяльність. Окремо слід згадати про 1450 слобідських козаків, приписаних до провінції. Вони входили до складу місцевого гарнізону, охороняли соляні промисли, несли прикордонну службу та виконували поліцейські функції. Згодом саме з них сформувалося Бахмутське козацтво, яке підпорядковувалося безпосередньо провінційній адміністрації.
Другою великою етнічною групою населення провінції були росіяни. Серед них 93 особи належали до купецтва, а переважну більшість — 6718 осіб — становили однодворці. За своїм соціальним статусом вони були близькими до державних селян: несли військову службу, охороняли кордони, а також займалися землеробством і скотарством. Окрім того, в провінції проживали 5 державних службовців, 100 колишніх урядовців, які залишилися тут після служби, та 48 священників.
Життя в провінції для більшості мешканців було постійною боротьбою за виживання. У 1719–1722 роках майже щороку відбувалися дрібні й масштабні набіги татар, ногайців і турецьких загонів з Азова, що супроводжувалися “вбивствами, полоном людей, знищенням і крадіжкою майна”. Унаслідок цього значна частина українського населення переселялася до більш безпечної Слобідської України. Подібні настрої панували й серед росіян, які намагалися повернутися до своїх рідних земель.
Попри складні умови, саме в перші роки існування провінції відбулася подія, що визначила її майбутній господарський розвиток як гірничо-промислового регіону. У 1721 році керівник Бахмутських соляних промислів Микита Вепрейський разом із комендантом Бахмутської фортеці Семеном Чирковим вирушили на південь провінції у пошуках палива для потреб фортеці. У балці Скелеватій, поблизу сучасного Торецька, вони виявили поклади кам’яного вугілля. Уже в 1723 році тут було організовано перший в Україні видобуток кам’яного вугілля для потреб Бахмута. Саме цей рік вважається початком вугільної промисловості Донеччини.
Упродовж 1720-х років життя в провінції залишалося складним і небезпечним. Набіги з боку Кримського ханства та османського Азова, за свідченнями сучасників, супроводжувалися “звірствами, грабунками і спустошеннями”.
На початку 1730-х років розпочалося масове переселення українців зі Слобідської України, передусім у північну частину провінції. Саме тоді виникли або активно заселялися такі поселення, як Шульгинка, Боровеньки, Шабельківка, Петропавлівка та інші. Зросла кількість різних соціальних груп: у провінції з’явилося 1298 кріпаків, переселених поміщиками, 1445 вільних хліборобів, 453 козаки, а також 97 міщан і 92 солевари. Це переселення ще більше посилило контраст між двома частинами провінції: на півночі зростала частка українського населення, тоді як південь залишався малозаселеним і більш строкатим у етнічному плані.
Серйозним випробуванням для регіону стала російсько-турецька війна, що розпочалася у 1735 році. Територію провінції спустошували татарські та ногайські загони. Особливо руйнівним став набіг 1736 року, під час якого було знищено багато поселень, а їхніх мешканців забрано в полон до Криму. У зв’язку з цим уряд змушений був звільнити населення від сплати податків, зазначаючи:
“Оскільки через розорення від ворожих людей — татар — Бахмутської провінції… велике число людей взято в полон і вбито, а хліб і худоба знищені або відігнані…”.
Скорочення населення посилилося через епідемію чуми, втечі служилих людей (передусім росіян) до безпечніших регіонів та мобілізацію до ландміліції. У цей період не зафіксовано заснування жодного нового поселення.
На початку 1740-х років населення провінції було меншим ніж на початку 1730-х років. При цьому зменшилася кількість росіян і зросла частка українців. Значною мірою це було наслідком державної політики: влада обмежувала переселення «біглих» росіян, а згідно з інструкцією 1743 року вони мали продати свої землі та залишити провінцію. Така політика пояснювалася тим, що, за словами урядових документів, “російські люди… чинять невпинно грабіжництво, злодійство і розбої”.
Водночас уряд намагався стримати і переселення українців зі Слобідської України, щоб зберегти населення слобідських полків, яке виконувало державні повинності.
За переписом 1745 року, кількість російського населення зменшилася приблизно до 4100 осіб, тоді як українське зросло до 5736. У цей період запорозькі козаки заснували на території сучасного Луганська поселення Кам’яний Брід. Також відбулися військово-адміністративні зміни: 27 жовтня 1748 року на базі Бахмутського козацтва було сформовано Бахмутський козацький полк, який згодом реорганізували в Луганський пікінерський полк.
Паралельно розпочалося активне заселення південної частини провінції. Сюди переселялися різні категорії вільного населення — запорозькі та слобідські козаки, українські державні селяни, російські однодворці. Натомість частка поміщицьких селян залишалася незначною, що пояснювалося близькістю кордонів Османської імперії, яка стримувала колонізаційні процеси.
На початку 1750-х років у регіоні відбулася нова хвиля переселень із Османської та Австрійської імперій. Під проводом Шевич І. і Прерадович Р. сюди прибули румуни, молдовани, угорці, болгари, македонці та греки. Царський уряд розселив їх у межиріччі Бахмутки, Сіверського Дінця та Лугані. Ця територія отримала назву Слов'яносербія — попри те, що серби становили лише частину переселенців.
Прерадович Р. заснував вісім укріплених поселень (рот), тоді як Іван Шевич — чотири на Лугані. Упродовж 1754–1756 років загалом виникло 16 нових поселень, що суттєво змінило демографічну карту краю.
На початку 1760-х років населення провінції зросло майже вдвічі, а її етнічний склад зазнав помітних змін: українці становили вже близько 75% населення, молдовани — 17%, росіяни — 5%, серби й угорці — близько 2%. У цей же період до провінції переселялися старообрядці, які зазнавали переслідувань у Російській імперії. Вони заснували свої поселення поблизу Ольховатки та слободу Біленьку.
Зі зростанням населення посилилася потреба у військовому захисті. Для оборони від набігів татар і ногайців було сформовано Луганський пікінерський полк та Донецький пікінерський полк, розквартировані в районі Сіверського Дінця та Лугані. Паралельно уряд прагнув упорядкувати колонізацію краю: було затверджено спеціальний план заселення, який передбачав пільги для нових переселенців — зокрема, право на вільну торгівлю сіллю та алкоголем, безмитний ввіз і вивіз товарів, а також звільнення від військової служби. Водночас до новостворених полків дедалі активніше залучали запорозьких козаків.
У цей період також почало формуватися місцеве дворянство. Його основу становили офіцери середньої ланки, які отримували дворянський титул і так звані рангові маєтності на території провінції, зобов’язуючись заселити їх у визначені строки.
Переломним моментом стало підписання Кючук-Кайнарджійського миру між Османською та Російською імперіями у 1774 році. Після цього кордон між державами відсунувся далеко на південь, і провінція втратила статус прикордонної.
У другій половині XVIII століття було проведено низку адміністративних реформ. Після 1775 року навіть змінено назву провінції — з Бахмутської на Північну. Остаточно її ліквідували у 1782 році, створивши натомість Бахмутський повіт, до складу якого увійшли території північної частини сучасної Донецької області та південної частини Луганської області.
Попри відносно короткий період існування — лише 61 рік — Бахмутська провінція відіграла визначальну роль у формуванні історичного обличчя Донеччини. За цей час неодноразово змінювалися її кордони, адміністративний устрій і, що особливо важливо, етнічний склад населення. Саме в цей період закладалися основи регіону як поліетнічного простору з переважанням українського населення.
Водночас формувалися й господарські особливості краю: від соляних промислів до зародження вугільної галузі — процес, що згодом визначив індустріальний характер Донеччини та розвиток металургії.
Це — наш Дикий Схід: край складної історії, взаємодії культур і постійного прикордонного напруження. Його минуле ще далеко не повністю досліджене й потребує більш глибокого осмислення в українській науці та культурі.
Читайте також про Таємниці Донецьких рун.
