Цвітуть над шляхом воронці
запеклі діти України,
В степах – кривавії сліди,
в очах – розпачливі сльозини...
Лише декілька рядків, в яких закарбоване героїчне та трагічне минуле Слобожанського степу.
Зі спогадів Рубан Катерини Семенівни, 1915 року народження, село Зориківка:
"Старші, з дитинства нам все переказували, що воронець – квітка крові, вона квітує там, де проливалася кров, відбувалися бої та розбої. В тих краях де найбільше місць вкритих воронцем, по розповідям місцевих знавців народної історії, проходила лінія оборони Російської імперії від турок і татар. Наші краї багато бачили кровопролить: події Булавінськокого повстання, виступ козаків та селян проти нетерпимого гноблення. Саме тоді Цар Петро так обізлився на наших людей, що приказав "Предать огню и мечу все поселення по Айдару, Йовсугу, Деркулу, Камышной". Всі села, що знаходилися по цих річках були спалені. Лише небагатьом вдалося сховатися лісках та ярах і чудом вижити .Та не могла така благодатна багата земля пустувати, повернулися до неї ті хто вціліли, втекли з рідної домівки... Стали прибувати в наші місця і люди із інших країв… А скільки крові пролилось під час, отаманщини, битви за Хліб і Волю, відстоювання селянами свого укладу життя... Люди давно запримітили, що саме там, де відбувалися жорстокі бої, кровопролиття, квітують воронці. Цю рослину не їсть, не чіпає. жодна тварина, птиця, черва, її темно-зелені кущі не бояться ні морозу, ні спеки. Народ з особливою повагою відносився до цього дива природи, старші приказували меншим, що воронець неможна чіпати, рвати, і о не дай Господи заносити ці квіти до кімнати, пересаджувати рослину в інше місце, а тим паче до квітника, що при дворі, щоб не нашкодити собі, та не накликати на двір біду. Квітки воронцю в неволі, в хаті, виділяють ядовиту речовину. Розказували нам, що приїхала до нас в село до одних родичка з далеких країв, побачила цю красу, не послухала місцевих, нарвала оберемок воронцю, поставила їх в велику макітру на стіл біля свого ліжка. Та після сну її ледве відволодали. Звичайно люди не могли устояти перед красою квітки красовиці, не прислухалися до попереджень мудрих, рвали, викопували, пересаджували в двори ближче до хати. А вже при колгоспах орні площі стали розширювати, стали розорювати вибалки-пасовища, де знаходились великі містини воронців. З цієї причини воронців стає все менше й менше… ".
З метою збереження ділянок з рідкісними видами рослин, зокрема з воронцем, і стало проводитися в травні місяці на Луганщині свято-подорож "Цвітуть над шляхом воронці". Свято зовсім юне, але з перших днів свого існування набуло популярності. Період цвітіння воронцю - до двох тижнів, а на лісових галявинах, буває, й цілий місяць.
Започаткувала проведення свято-подорожі ГО БРПЖО "Первоцвіт" та Біловодське відділення Луганського обласного осередку Спілки СЗТУ.
Основною метою і завданням було збереження та раціональне використання в природоохоронних, оздоровчих, наукових, історико-культурних та освітніх цілях типових ландшафтів Старобільського та Деркульського степів, а також:
- забезпечення умов для організованого відпочинку населення;
- проведення екологічної освітньо-виховної роботи серед населення;
- пропаганда природоохоронних знань, історичних та культурних цінностей багатостраждального українського степу.
Дата проведення свята-подорожі припадає на кінець квітня або початок травня в залежності від погоди та періоду цвітіння воронцю.
Оскільки це свято-подорож, то для учасників була необхідність їхати на транспорті. Першими учасниками свята "Цвітуть над шляхом воронці" були виконавці цього проєкту, гості з міст та робітничих селищ з Луганської та Донецької областей. За звичай перша зупинка була в урочищі Юницького, його назва пов’язана з іменем людини-легенди краю К. І. Юницького, послідовником справи професора В. В. Докучаєва. Саме ці вчені і прикладали максимум зусиль, щоб зберегти красу і самобутність нашого краю.
Навпроти Урочища - гора Лебедині крила, овіяна легендами і розповідями, пов’язаними з містикою. Не можна було проїхати, не розказавши про неї.
Легенду переказав Філіпенко Євтух Титович, 1902 року народження, село Городище:
"Річка Деркул біля села Городище, протікала по під самісінькою горою. Гора прямо надвисала над водою. Саме в цей час в селі проживали жадібний і не добрий пан Тетеря та найкрасивіша з усіх дівчат по окрузі . Запала в око не молодому пану Тетері дівчина, яка щиро кохала простого парубка Івана. Дізнавшись про це ненависний багач прикладає всі свої сили, для того щоб якомога скоріше Івана віддали в рекрути. Молодята вирішують тікати. Тетеря зі своїми людьми наздоганяють їх на горі. Тікати вже було нікуди, молодята взявшись за руки стрибають в річку. А із глибини виринають лебедем і лебідкою.. Розлючений пан Тетеря стріляє в лебедя… Вода в річці відразу закипає, набуває червоного кров’яного кольору. А лебідка в надії покінчити собою кинулась на скелю, та в цю мить гора розсунулась і набула форму її лебединого крила. Тоді лебідка піднялася високо в небо склала крила і впала в річку. Вода стихла, набула природного кольору, та в цей же час блиснула блискавка, прогримів грім і як свічка запалав маєток Тетері. Він бігав по селу, кликав людей на допомогу, але ніхто не йшов до нього. А що ж на місці загибелі молодих? Там і тільки там на річці Деркул квітують білі лілеї і не одне покоління закоханих, з навколишніх сіл приходить туди, щоб освідчитись в своїх почуттях".
Далі, неподалік від дороги, - Балка Вітрогон. Розповіді про дива, що зустрічаються там, не могли не зацікавити людей, які хочуть більше знати про свій рідний край.
Зі спогадів Філіпенко Галини Титівни, 1892 року народження, село Городище:
"Найбільша за розміром, неповторна за красою, овіяна легендами і переказами старожилів Балка Вітрогон здавна приваблювала природознавців-вчених , там стояла перша станція Докучаєва, художників, які відображали красу степу на полотнах, знахарів, які збирали там цілющі трави. Ранньою весною серед старики загорялися вогники червоні тюльпан Шренка, впадини застелялися первоцвітами. Через деякий час вся балка вкривалася синім барвінком, великими темно зеленими кущами які по теплу розквітали квітками кольору крові, яскраво-жовтою кара ганою та колючою дерезою. Полюбляють ці місця і дикі звірі: бабаки, зайці, косулі, лосі. Побоювалися люди і великої кількості і різновиду зміїв там особливо містини де знаходиться Гадючий ставок. В небі літали великі степові орли, пташенят висиджували вони на поодиноких в степу яблунях-дичках, застеляючи гнізда одягом і рушниками краденими у людей.
Був такий випадок. Пас чоловік коней. Бачить дерево, а на дереві гніздо вкрите новою суконною свитиною. Заліз чоловік на дерево, обережно зняв свитину пересадивши пташенят на голе гніздо. Тільки взявся приміряти свитину, як налетів орел, вчепився в плечі і став довбати голову чоловікові, поки той не вмер. З того часу люди приказували своїм дітям, ні в якому разі не підходити до дерева де знаходилося орлине гніздо. А взагалі - це був Казьонний степ, там випасали коней Деркульського кінного заводу. Декілька джерелець було там, де могли втамувати спрагу і люди, і звірі. Але було особливе джерельце. На ньому стояв великий камінь у вигляді барана, з рота якого лилася кришталева вода. На диво приїжджали подивися і з далеку. Набирали в дорогу цієї води і чумаки Чумацький шлях проходив неподалік цього місця. Але вже за радянські часи захотілося якимось вельможам перенести кам’яного барана в інше місце. А з джерельця качати воду в ближні села. Тільки зачепили тросом його, він так і розсипався на міленькі камінці, а джерельце відразу замулилося, скористатися ним так і не змогли. Причаровувало багатьох людей і степове озеро під назвою "Малоросійське озеро Лаго-Маджоре". По розказам, цей ставок так назвав сам граф Дашков – Воронцов, їхав він якось з Стреліцкого конзавода в Деркульський, саме через квітучий наш степ. Кучер зупинив коней на водопій, а пан вийшов з карети, щоб походити по землі, щоб полюбуватися буянням квітучого степу. Та й вголос оголосив своє, навіяне красою ,що це місце красивіше ніж містина біля знаменитого італійського озера Лаго-Маджоре, де він неодноразово бував. Розказують, що він в той же день звернувся до Докучаєва , тоді ще його станція стояла у верхів’я балки Бересток, щоб той "узаконив назву" водойми "Малоросійське озеро Лаго-Маджоре", а "квіти крові" називати в його честь воронцями. В знак подяки за все це він пообіцяв виділи чималеньку суму грошей на розвиток і діяльність дослідницької станції. І як стверджують старожили, він виконав свою обіцянку".
Презентувати програму свята "Цвітуть над шляхом воронці", його основну мету та етапи її досягнення вирішили у невимушеній атмосфері, на гостинному дворищі садиби "Дім закутаний в теплінь". За словами журналіста Андрія Полонського, саме селянська, на перший погляд, буденна, їжа: хліб та пампушки, витягнуті щойно з печі, що красувалася посеред двору, вареники в макітрах зі шкварками та з сиром, пряжене молоко, сметана, яку хоч ножем ріж, узвар з грушок-дичок, чай зі степових трав, надала змогу учасникам свята по-справжньому пірнути в атмосферу Стрільцівського степу – перлини Слобожанщини.
Далі була дорога в степ, до відомої в окрузі своїм трагічним містичним минулим Воронцової балки.
Вона не перестає дивувати гостей та й місцевих шанувальників краси дикої природи своїм різнобарв’ям. Синій килим з барвінку розстелений на землі, а по ньому розкидані темно-зелені кущі воронцю з червоними, кольору крові, великими за розміром, квітками. А поверх цієї краси – ще одне диво степу, яскраво-жовта карагана. Синій, червоний, жовтий… ці три кольори в природі називають "чистими кольорами", вони не змішуються, не створюються шляхом об’єднання. Але передмова у цієї краси зовсім не романтична, а скоріше трагічна.
Зі спогадів Величко Тетяни Володимирівни, 1925 року народження, село Стрільцівка:
“Сьогодні Воронцова балка - ботанічна пам’ятка природи на сході Луганщини, неподалік села Роздольне, туди приїзлять помилуватися природним дивом люди з усіх країв, але у цього мальовничого клаптика української землі своя трагічна історія.
В кінці грудня 1942 року в районі сіл Стрільцівка, Ново спасівка, Роздольне, Копані потрапив в оточення німецький гарнізон. Бій перетворився в криваве побоїще. Балка площею в 60 гектарів була вкрита вбитими, а білий сніг став червоним. Вбитих вкрила велика товщина снігу, загиблі так і перезимували під ним. Лише в березні, коли почав танути сніг, люди прийнялися хоронити їх. Та вже в кінці травня балка вкрилася буйним цвітом дикої півонії вузьколистої, по нашому воронців. Великі червоні, кольору крові квітки і сьогодні нагадують нам про ту трагедію яка сталася там в кінці грудня 1942 та на початку 1943".
Зі спогадів Гармаш Марії Максимівни, 1920 року народження, село Зориківка:
"Йшла війна. Кінець зими 1942-го року. У нас уже під боком точилися бої. По розповідям свідомих, неподалік від села Роздольне в оточення попадають вісім тисяч німецьких солдат. Вже пізніше дійшли до людей чутки, що врятуватися вдалося лише двом тисячам, решта навіки залишилися в наших українських степах. Але не менше там полягло і наших. Загиблих накрило снігом. І лише по весні взялися їх хоронити. Після мобілізації 43-го року в селах залишилися старики, інваліди, жінки і діти. З колгоспів, що були в окрузі, виділяли підводи і людей, в основному жінок і підлітків, які мали розвозити вбитих солдат в різні місця: рядових везли в велику братську могилу, що в селі Роздольне, офіцерів в селище Мілове і там їх з почестями хоронили, а німецьких солдат прикидали землею в яру прямо там, де проходили бої. Весна 43-го була дощовитою, зливи йшли майже кожен день, все змила вода. На місяць травень вся містина вкрилася барвінком і воронцями. І це для наших людей було ще одним підтвердженням, що воронець –це особлива квітка і росте там, де її Всевишній велів. Та і місце захоронення німецьких солдат природа не залишила без уваги, воно зросло чорнокленом, терняком та ясенком, там гніздиться сім’ї пернатих співунів. Співають вони своїх пісень, звеселяють душі тих кого не змогли в свій час по божому захоронити. В травневі дні це місце набуває казкової краси. Вона приваблює не тільки місцевих жителів та жителів з міст Луганської і Донецької області, а й гостей здалеку. Талі снігові та дощові води вимивали німецькі медальйони які були при собі у кожного німецького солдата. Місцеві хлопчаки вишукували їх, та й зараз ще цим займаються, знайдені продають "ділкам" ,за 50 гривень за штуку, а ті передають чи то продають кудись далі. Мабуть тому з Німеччини і приїжджає на воронці немало груп немолодих туристів, вони не багатослівні, але зосереджені, прислухаються до кожного почутого слова, щось записують собі у блокнот, фотографують… Не важко здогадатися, з якої причини вони приїжджають саме в ці місця і чому вони так себе ведуть".
Зі спогадів Буренок Тамари Миколаївни, 1937 року народження, Біловодськ:
"Запам’яталася всім нам всім на святі "Цвітуть над шляхом ворнці" і гостя з племені Навахо, представниця з найчисленнішого народу північної Америки Норма Кейда. Через свою знайому із Корпусу Миру вона дізналася про красу нашого краю, та їй фотографії показала. Нація Навахо – велика територія на півночі Штату Аризона у якої своя власна судова, законодавча і виконавча влада. Норму вкрай зацікавила Україна, зокрема її крайній схід, природа, люди. За два роки вона поспіхом вивчила, на рівні спілкування , українську мову та заощадила кошти на далеку подорож. І мрія побачити наші краї збулася. За 7 днів перебування в нас ,вона майже не мала часу на відпочинок: вислуховувала, записувала, фотографувала, захоплювалася природою і щирістю наших людей. Гостя з Америки відшукувала людей поважного віку і з цікавістю записувала їх розповіді. При від’їзді зізналася, що в наших двох багатостраждальних народах побачила багато спільного".
Дорога до Мілового. На шляху учасники свята почули розповідь про Райський сад, грушевий гай, посаджений місцевим селянином, який під час Столипінської реформи заснував свій хутір, як кажуть в народі "вийшов з родиною на свій отруб". При в’їзді в село Новострільцівка праворуч, прямо біля дороги, знаходяться три джерела "живої води", з них бере початок річка Березова. В цьому ж селі знаходиться Стрільцівський кінний завод №60, де стоїть відома архітектурна споруда - конюшня для жеребців, збудована за кошти графа Воронцова-Дашкова, а ще - "Маруськина стіна", де отаман Маруська випробовувала на сміливість красноармійців, її загін діяв в цих краях в 1920-1921 рр.
Зі спогадів Старікова Андрія Миколайовича, 1914 року народження, село Бараниківка:
"Розказував мені про атаманшу Маруську, яка літала як стріла по наших степах напочатку 20-м дядько Євмен Гончаров, ох як багато він знав про наші краї, а як інтересно розказував шукав він путьову корову по Донщині та й набрів на хутір Сітраки, а воно ж як, слово по слову “Хто? Звідкіля?” Та як сказав він, що з Бараниківки, діди, біля яких він присів перепочити, стали йому навперебій розповідати про свою землячку атаманшу Марусю, яка зовсім юною знайшла свій вічний спокій зі своїми хлопцями у Бараниківці, біля Хрестового ставка. Донським козакам, які вірою і правдою служили царю - батюшці, теж не солодко жилося, в походах, в боях, а матері, жінки, діти ждуть, чи повернеться чи ні?
По їх догадках, погиб батько Маруськи від рук красноармєйців десь під Біловодським, в 19-му багато козаків з цих хуторів погибли саме там. Козак погиб, а кінь, відчуваючи недалеку домівку, вернувся додому. Загорілася дівчина ненавистю до вбивць, зібрала таких же пацанів як і вона в гурт. Стріляти, шаблею орудувати і ганяти на коні її ще батько навчив, бо сина не мав, та Маруся краще мабуть за всякого хлопця і з конем справлялася, а стріляла так влучно, що козацькі офіцери диву давалися. Зібралася юнь, зовсім молоді хлопці і Маруська за атамана, і пішли сюди, в наші краї, в Стрєлєцький конзавод, щоб коней обміняти і почати мститися за своїх.
Розказували і конюхи із Стрєлєцкого конзаводу, бо Маруська там була як своя було візьме в плєн її отряд красноармєйця і ведуть до тієї конюшні, що за гроші графа Воронцова построєна і ставлять до стіни, вона й зараз та стіна “Маруськиною стіною” зветься, Маруська в зірочку на будьонівці цілилась, збивала одним пострілом будьонівку з голови і якщо боєць встояв непохитно, то вона сама ставала перед ним на коліна і вручала шаблю, запрошуючи його, тим самим, до свого от ряду, а якщо красноармєєць падав на коліна і просив її помилувати, не вбивати його, то рострілювала в упор, не любила вона боягузів Кажуть, що сам Махно приїжджав познайомитися з атаманшою Марусею і подарував їй шаблю з золотою ручкою".
Мрія побувати в Міловому — найсхіднішому селищі України — під час свята "Цвітуть над шляхом воронці" у багатьох збулася.
Учасники свята мали можливість пройти вулицею Дружби народів, яка розділяла українське Мілове і російське Чертково, відвідати Парк-меморіал "Україна – визволителям" з музеєм-землянкою, створеним відомим краєзнавцем Озерним Іваном Петровичем. Вклонитися місцю поховання офіцерів, які полягли у Воронцовій балці.
У Міловому учасники свята мали змогу побувати в відомому далеко за межами області Луганському козачому кінному театрі "Лугарі". Бо саме виставою кінного театру закінчувалося традиційне свято "Цвітуть над шляхом воронці".
Славиться край крейдяними горами, вкритими чебрецем, криницями з живою водою, які живлять степові річки, степами, вкритими навесні горицвітом, барвінком, воронцями, в яких чути спів жайворонка і свист бабака, кінними заводами, в яких конюхи, майстри своєї справи, виростили немало коней міжнародного скакового класу.
Читайте також: Квітень на Луганщині: верба, яблуневий цвіт і весняні обряди, що тримали громаду разом і передавали сенси життя.
