У серпні 2021-го Світлана Зінченко стояла на головній площі Рубіжного й святкувала п’ятиріччя свого дитячого творчого центру. У них була авторська "зубна фея", костюми Олафа й Міккі Мауса, свята для дітей з аутизмом і плани відкривати нові простори в Рубіжному та Кремінній. За кілька місяців до її будинку прийдуть люди з автоматами й скажуть чоловікові: "Звільнимо Рубіжне — і будеш проводити свята". Тепер вона живе в Києві й допомагає жінкам, які пережили насильство. А дитячі костюми, каже, досі болять так, ніби втратила щось дуже і дуже рідне.
"Референдум" на вулиці
Світлана народилася і виросла в Кудряшівці, невеличкому селі поруч з Рубіжним на Луганщині. Її донечці було лише 2 роки у 2014-ому, коли почалася війна.
"Мирне життя — це коли? До 14-го чи до 22-го?" — перше, що вона каже, коли її просять розповісти про себе до війни.
Більшу частину свідомого дорослого життя вона прожила не під мирним небом.
Перший раз у 2014-му вона побачила зброю в руках місцевих людей, яких знала змалку, адже "референдум" відбувся і в їхньому селі просто неба, адже директорка Будинку культури не пустила окупантів в приміщення для проведення нелегітимного заходу
"Це були люди, що вели маргінальний спосіб життя. І без автоматів вони небезпечні, а тут ще й під алкогольним, наркотичним сп'янінням та зі зброєю в руках. Це було дуже страшно і неприємно бачити", — пригадує вона.
Якийсь час, коли Рубіжне вже було звільнене, а бої поруч стали менш активними, Світлана працювала начальницею поштового відділення в рідному селі, але донька росла і жінка хотіла дати їй краще дитинство. Вона зрозуміла, що в Рубіжному бракує ігрової кімнати, куди б можна водити дитину. Тож разом з чоловіком вони провели аналіз ринку, прорахували ризики і в 2016 році ризикнули.
"Творчий центр «Світанок» починався з 60 квадратних метрів. За п'ять років виріс до 350 — кілька кімнат, ігрова зона, клас малювання, клас раннього розвитку й англійської. Пісочна анімація, шоу мильних бульбашок, костюми на будь-який смак. Проводили свята для бізнесів, органів місцевого самоврядування, їздили в сільські школи, співпрацювали з організаціями, що піклувалися про дітей з освітніми потребами", — розповідає вона.
Але головним авторським проєктом стала зубна фея. Натхненницею була донька Світлани. Ідея костюму виникла, коли мала почала втрачати перші зубки.
"Ми довго розробляли костюм. Він був єдиний в Україні. І програма зубної феї по всій Україні теж лише в нас", — каже Світлана.
У серпні 2021-го вони відсвяткували п'ятиріччя на головній площі міста. У січні 2022-го їздили дивитись приміщення для розширення — в Рубіжному і в Кремінній — та розробляли грандіозні плани.
Але у лютому 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення і розгорілися бої, родина опинилася в Кудряшівці — на кілька тижнів без зв'язку, інтернету, світла. Куди виїжджати, вони не знали.
"В нас було 2 машини, маленька легкова та бус, який вийшов з ладу і не завівся просто в потрібний момент, тому ми нічого не взяли із собою. Лишався маленький Peugeot 301 — вчотирьох, з двома дитячими кріслами, бо молодшому синові було півтора роки. Влізла мультиварка, чотири тарілки, чотири ложки, дві подушки і дві валізи з одягом. Навіть візочок не взяли — нікуди було", — розповідає жінка.
Рішення про евакуацію остаточно визріло, коли до них прийшли з автоматами.
"Чоловік вийшов. Вони кажуть: підеш до нас воювати. Він каже: я зовсім не військовий. Питають: а чим займаєшся? Він відкриває костюмерну — а там Олаф, ростові ляльки, костюми для дитячих свят. Каже: проводимо дитячі свята. Вони кажуть: звільнимо Рубіжне — і будеш проводити. Чоловік тоді відповідає: які свята, якщо ви знищуєте місто? А йому кажуть: ми не знищуємо, ми визволяємо. І от після цього ми вже остаточно вирішили їхати", — розповідає Світлана.
Виїжджали через Старобільськ — Сватове — Лиман — Павлоград. Усі російські блокпости проїхали без огляду.
"Я пам’ятаю цей момент, коли під’їжджаєш до першого українського блокпоста і здалеку ще не можеш зрозуміти — чий він. А потім бачиш нашивки, форму — і просто видихаєш. Сльози самі котяться. Минуло вже чотири роки, а я досі пам’ятаю це відчуття так чітко, ніби вперше за довгий час вдихнула повітря на повні груди", — говорить вона.
Таргани і магістратура
Перші три місяці вони прожили у Львівській області, у недобудованому будинку зі знайомими знайомих. Потім церква дала кімнату. Через місяць до них приєдналася свекруха: вона не хотіла спочатку виїжджати, чекала до останнього, що війна закінчиться як в 2014-ому, але врешті виїхала автобусом. Одним із останніх, що пройшли безпечно.
Влітку чоловік Світлани знайшов роботу в Дніпрі і переїхав. Вона залишилась зі свекрухою і дітьми ще на три місяці: квартиру в Дніпрі знайти було майже неможливо, місто переповнене переселенцями, усі варіанти відразу відлітали. Коли нарешті переїхали, оселились у квартирі з тарганами.
"У мене з'явилося нове хобі: раз на тиждень травила тарганів. Вони просто не реагували на жодні засоби", — пригадує Світлана.
З роботою не складалося. Перша освіта у Світлани — економічна, але після п’яти років роботи з дітьми повертатися в цю сферу вона вже не хотіла. Їй телефонували, пропонували посади економістки, та вона відмовлялась. А працювати з дітьми не брали — через відсутність профільної освіти. Тоді, у серпні 2022 року, жінка вступила на магістратуру із соціальної роботи. Невдовзі чоловік отримав роботу в міжнародній неурядовій організації, і родина знову переїхала — цього разу до Чернівців. Там вона влаштувалася до благодійного фонду "Право на захист", де займалася психосоціальною підтримкою переміщених сімей. А магістерську роботу писала вже на основі власної практики й історій людей, з якими працювала щодня.
"Моя друга освіта коротша. Але вона усвідомлена і на практиці відпрацьована", — каже вона.
Через дев'ять місяців проєкт у Чернівцях закінчився. Їй запропонували нову посаду — відкривати безпечні простори для жінок і дітей, які потерпають від насильства. Умова: переїхати в один з регіонів, де впроваджували цю програму. Так вони знову опинилися в Дніпрі.
Для доньки Світлани, якій тоді було одинадцять, цей переїзд виявився найболючішим. У Чернівцях вона вперше після всього пережитого почала потроху вкорінюватися в нове життя: знайшла подружок, полюбила школу, прив’язалась до вчительок, ходила гуляти містом. І раптом — знову все спочатку. Нова школа, новий клас, цього разу не дружній до новенької. То був важкий рік для всієї родини, зокрема для дітей.
Трохи більше, ніж за рік її роботи, з'явилося 58 безпечних просторів у семи областях України: облаштування, обладнання, координація психологів, юристів, соціальних працівників. Потім прийшов лютий 2025-го і скорочення фінансування.
"В один день усе просто зупинилося. Нас відправили у неоплачувану відпустку. Я посиділа десь тиждень, почитала новини, подивилась, що нічого не змінюється, і почала розсилати резюме", — розповідає вона.
Паралельно з усім цим Світлана чотири рази на тиждень ходила на англійську. Потім була співбесіда в Oxfam, повністю англійською мовою. Роботу запропонували, але з умовою переїзду до Києва. Вона погодилася і перші два місяці вона жила там сама й щовихідних їздила до родини в Дніпро. А вже у травні 2024 року чоловік і діти переїхали до неї.
Згодом "Право на захист" знайшло нове фінансування і запросило Світлану повернутися. Тепер вона працює заступницею координаторки програми та займається напрямком протидії гендерно зумовленому насильству.
"Моє завдання — координувати роботу фонду в цьому напрямку. Я впроваджую політики реагування, розробляю інструкції та СОПи, аналізую тенденції, консультую партнерів, беру участь у підготовці проєктних заявок, проводжу навчання — і для команди всередині організації, і для зовнішніх партнерів", — пояснює вона.
Фонд зокрема й проводить онлайн-уроки для школярів Рубіжного — про булінг, гендер, профілактику насильства.
Не норма
Серед тих, хто звертається до фонду, найчастіше — переміщені жінки. Світлана описує типовий кейс: виїхала з чоловіком за кордон, там зазнала насильства, повернулась в Україну, а тут ні житла, нічого. Тоді підключаються кейс-менеджери, юристи, психологи. Ще один напрям з'явився як наслідок повномасштабної — жінки, чиї чоловіки служать. Вона говорить, що таких звернень побільшало, але обережна з висновками.
У фонді зараз навчають фахівців, які працюватимуть із кривдниками. Самих кривдників на цю програму направляє суд.
""Дуже часто постраждала людина навіть не ідентифікує себе як постраждалу. Бо насильство — це не лише про фізичні удари. Контроль грошей часто подають як турботу. Маніпуляції сприймаються як звичайне спілкування. Газлайтинг узагалі буває майже непомітним. І коли ми проводимо просвітницькі заходи, то буквально показуємо на прикладах: ось це — насильство. Це не норма. Можливо, хтось із кривдників теж це почує. Можливо, це буде невеликий відсоток людей, але хочеться, щоб він був. Щоб людина раптом подумала: "Так, я ж теж так поводився". Бо найчастіше ні кривдник, ні постраждала людина до кінця не усвідомлюють, що в їхніх стосунках уже є насильство. І, звісно, краще, коли це усвідомлення приходить добровільно, а не після втручання поліції чи суду", — говорить вона.
У березні виповнився рік, як вона в Києві. Дочка знайшла подружок, ходить гуляти, любить школу. Син у садочку. Чоловік їй каже, що Київ подекуди нагадує Сіверськодонецьк.
"Єдине місце в Києві, яке хоч трохи нагадує мені Кудряшівку, — це Парк партизанської слави на Лівому березі. Там великі хвойні сосни, і коли я вперше туди приїхала, то одразу подумала: як у нас вдома. У нас теж були соснові ліси. Минулого літа я майже кожен день своєї відпустки проводила там: брала килимок, лягала під деревами й читала книжку. І знаєте, мені здається, це була найкраща відпустка в моєму житті", — каже Світлана.
Повертатись до дитячих свят вона поки не готова. Каже, що втрата центру — наче втрата ще однієї дитини.
"Є люди, яким зараз дуже погано. Є жінки, яких б’ють. Є діти, які все це бачать. І я не уявляю, як можу повернутися до розваг, коли поруч є ті, кому просто зараз потрібна допомога. Це не означає, що не треба жити чи радіти життю. Просто поки в мене є сили, я знаю, куди хочу їх вкладати", — говорить вона.
Читайте також: Валерія Ісай із Краматорська записує голоси покоління, яке виросло під час війни.
