Коли Валерії Ісай було дванадцять, у Краматорськ прийшла перша окупація. Потім було звільнення міста, проукраїнські акції і життя між двома вторгненнями — з постійним відчуттям, що твій дім у будь-який момент знову можуть забрати. Тепер Валерія записує голоси свого покоління в подкасті "І сходить сонце" — про ровесників зі сходу, які виросли під час війни, вчилися не виправдовувати своє походження, а просто говорити: це моє місто, мій дім, мої Донеччина і Луганщина.
Руйнування, що стали фоном життя
Одного разу до Краматорська приїхав її друг, військовий, він ніколи раніше там не бував. Подивився навколо і сказав: “Лєр, я не думав, що ваше місто настільки зруйноване!”. Валерія не знала, що відповісти, бо вона цього вже давно не помічала, адже настільки звикла жити з війною на фоні.
"Для мене все це якось стало нормою. Мій мозок намагався це ігнорувати. Поки він мені не сказав," — згадує вона.
Коли в новинній стрічці їй потрапляє щось знайоме — школа, парк, площа, де вона гуляла в дитинстві, — її накриває хвиля болю.
"У квітні за два тижні на місто скинули більше авіабомб, ніж за весь попередній місяць. Родина вже виїхала, і якось подруга сказала мені дуже точну річ: це не втрата, а невизначена втрата. Бо ти ніби не прощаєшся остаточно, але й повернутися до колишнього вже не можеш. У місті немає безпечного місця. Немає нічого, що не постраждало. Я до останнього хотіла вірити, що мій будинок вціліє. Але й там уламки, вибухова хвиля, пошкоджений дах. Війна вже не десь поруч. Вона по всьому місту," — розповідає Валерія.
Поки було сполучення залізницею, Валерія намагалася їздити додому.
До Львова вона приїхала після навчання в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де здобула першу освіту із соціальної роботи. Працювати за фахом так і не пішла, бо зрозуміла, що морально до цього не готова. У Могилянці їй колись пояснили, чому там немає бакалаврату з журналістики: журналістика потребує не лише навичок, а й прожитого досвіду. Спершу людина має сформуватися, здобути інший фах, навчитися бачити світ складнішим, і тільки тоді писати про нього.
Ця думка Валерії відгукнулась. Вона кілька років працювала в комунікаціях, а потім випадково почула від колеги про магістратуру з медіакомунікацій в Українському католицькому університеті: стипендії, викладачі-практики, сильне середовище. Подала документи майже навмання. Отримала 75% знижки на навчання і поїхала до Львова.
Раніше навколо неї були свої люди — друзі з Донеччини та Луганщини, з якими все було зрозуміло без зайвих слів. Не треба було пояснювати якісь речі, підбирати формулювання чи думати, як тебе сприймуть. Питання "звідки ти" просто не існувало, бо відповідь у всіх була приблизно однакова. Після переїзду до Львова вона вперше опинилася поза цим середовищем. І раптом зрозуміла, що тепер доведеться говорити про себе вголос. І що це чомусь дуже лякає.
"Коли я шукала квартиру, мені було страшно сказати, що я з Донецької області. На той момент у мене ще була київська прописка в гуртожитку, тож я просто говорила, що приїхала з Києва. Бо навколо було багато історій про те, як людям зі сходу відмовляли в оренді, насторожено ставились або взагалі не хотіли мати справу. Такі наративи вперше масово з’явилися ще у 2014-му. Тоді моїм друзям у Харкові відмовляли в оренді квартир лише через те, що вони були з Донбасу. Пам’ять про це залишалася дуже свіжою, тому після повномасштабного вторгнення багато хто очікував схожої реакції знову. Тому я намагалася цю тему якомога більше оминати," — згадує Валерія.
Страх почав відпускати вже під час навчання в Українському католицькому університеті. Там Валерія познайомилась з Індірою Урусовою з Маріуполя, і ця дружба багато в чому стала для неї опорою.
"Завдяки Індірі я змогла це перебороти. Я бачила, як відкрито вона говорить про Маріуполь, як любить своє місто і весь Схід загалом. Без сорому, без спроб щось приховати чи пом’якшити. І це дуже на мене вплинуло. Поступово я теж навчилася говорити про те, звідки я, і не боятися цього. Навпаки — пишатися тим, що я зі сходу," — каже вона.
Але стереотипи з суспільного простору нікуди не ділись, на думку дівчини.
"Мені не раз доводилося чути фразу, що “всі східняки — бидло”. І мене це страшенно дратує. Бо такі люди є всюди, незалежно від регіону. Але часто в це слово вкладають зовсім інше — їм просто незвична наша манера говорити. На Сході люди зазвичай більш прямі, відкриті, можуть сказати щось без довгих підводок і натяків. Для когось це звучить грубо чи різко, ніби людина неотесана. Я навіть від людей з центральної України таке чула," — каже Валерія.
По солі грали у футбол
Якось знайомий розповів їй про опитування, де виявилось, що багато людей із Донеччини ніколи не виїжджали за межі своєї області.
"Мене завжди трохи дивувало, коли людям було достатньо не виїжджати далі свого міста чи області. Бо в мене з дитинства було зовсім інше відчуття — постійного руху й бажання кудись їхати. Думаю, це від батьків. Вони багато подорожували Україною, а свої студентські роки взагалі провели в Криму — я іноді навіть трохи їм заздрю. Нещодавно переглядала їхні старі слайди на проекторі, який забрала з дому, і вкотре думала про те, наскільки в нас тоді все було поруч. У нас море було за чотири-п’ять годин автобусом, і ми майже щороку їздили туди всією сім’єю на два-три тижні. Не було гір — зате були скелі, ліси, річки, озера, заповідники, турбази. У дитинстві я взагалі в Соледарі в соляних шахтах у футбол грала — це окремий спогад. А якщо хотілося великого міста — був Донецьк, такий собі маленький Київ, тільки компактніший і зручніший: концерти, події, купа розваг. І фестивалі в Маріуполі. Нам справді було куди їздити — і все це здавалося абсолютно нормальним, близьким і своїм," — пояснює вона.
Навіть великі заводи інколи влаштовували екскурсії. На НКМЗ потрапити було непросто, але батько розповідав Валерії, що всередині це майже окреме місто: між цехами їздять свої автобуси, усе живе за власним ритмом і правилами. Для неї в дитинстві це звучало як якийсь паралельний світ.
Вона й досі не розуміє, чому про Донеччину і Луганщину так мало розповідали як про місце для життя, подорожей чи відпочинку.
"Всі знають про сакури в Ужгороді, але майже ніхто не говорить про абрикоси, які на схід колись привезли греки і які навесні вкривають цілі міста. Про терикони, що мають свою дивну й красиву естетику, якщо дивитися на них без упередження. Про крейдяні гори, соснові ліси, озера, соляні шахти", — говорить вона.
До родичів у Рубіжне і Лисичанськ Валерія їздила постійно, але майже нічого з цього так і не побачила.
"Ніхто нічого не показував. Приїхали, посиділи вдома, іноді кудись вийшли, і назад. Район РТІ (ГТВ) з літаком — це фактично все, що я знала про Лисичанськ. Ніхто не казав: дивись, тут класна природа, тут є що побачити. Я досі не розумію чому. І мені за це дуже прикро. Це був величезний факап Донеччини і Луганщини — ми взагалі не вміли себе показувати. Хоча в нас, по факту, було все", — каже вона.
Тихий рух опору
В одному з епізодів подкасту про рух опору у 2014 році звучить історія хлопчика, якому тоді було лише дванадцять. Він сам ішов нічними полями Донеччини, ховався і уникав людей, бо окупанти полювали на його батьків.
"У 2014 році ми ще не до кінця усвідомлювали небезпеку. Не розуміли, що нас можуть просто вбити. Тоді все виглядало інакше. Русня ще сподівалась, що її тут приймуть, тому намагалася якось взаємодіяти з місцевими. Сам характер війни був іншим", — розповідає Валерія.
Ще один герой подкасту — хлопець із Горлівки, який у 2014 році передавав дані українській стороні й відкрито говорив про свою проукраїнську позицію. Тоді йому здавалося, що все скоро закінчиться, що це ненадовго і боятися особливо нічого. А потім одного дня під під’їзд приїхали дві машини. Озброєні люди подзвонили в домофон і назвали його ім’я. Саме тоді він по-справжньому зрозумів, у що все перетворюється.
У 2014-му люди часто чинили відкритий опір просто тому, що ще не знали, чим це може закінчитись. Тепер знають.
"На давно окупованих територіях спротив став тихішим і майже невидимим. Розмови пошепки на кухнях. Донати. Передані дані про колаборантів чи військових, яких хтось впізнав, на "Миротворець". Люди роблять що можуть, але так, аби вижити й не видати себе", — ділиться роздумами дівчина.
І окрема болюча тема — російські паспорти, про які дуже легко говорити й засуджувати, коли ти сам у безпеці.
"Часто кажуть: взяв російський паспорт — значить сепар чи колаборант. Але якщо не взяти, ти не можеш ніде працювати, не маєш за що жити й іноді навіть не можеш виїхати. Це вже не про вибір, а про виживання. Мені складно засуджувати таких людей. Когось тримає дім, у когось там бабуся чи дідусь, хтось просто не може кинути все й почати життя заново. І при цьому багато людей все одно їздили робити українські документи й ховали їх. Як щось важливе. Як надію, що колись зможуть вийти," — каже вона.
Про це треба говорити
Ідея подкасту народилась прямо на парі в Українському католицькому університеті. На курсі з аудіоформатів студентам треба було записати власний подкаст, і Валерія об’єдналась з Індірою. Вони вирішили говорити про те, що знали найкраще — про війну, яку обидві пережили двічі, кожна по-своєму, але обидві з Донеччини.
Перший випуск вийшов майже як студентська робота, але його взяло в ефір радіо, де працювала їхня викладачка Ольга Боровець. Після цього Валерія й Індіра сіли удвох на свою маленьку стратегічну сесію: придумали назву "І сходить сонце", проговорили концепцію і вирішили, що хочуть продовжувати.
Поки навчались, записувались у студії УКУ — безкоштовно. На відеоформат згодом отримали грант. Брендинг для подкасту друзі зробили фактично по дружбі. А далі все трималось на них самих. Усе, що можна зробити без грошей, Валерія робить сама.
Герої подкасту — ровесники Валерії, яким у 2014 році було по дванадцять-тринадцять років, і які встигли вирости між двома вторгненнями. За цей час у кожного сформувалась своя позиція, свій досвід і своя історія про схід.
Серед них — дівчина з Горлівки, яка навчалась у школі вже під час окупації, а потім намагалася вступити до українського університету. Громадський діяч із Маріуполя, який пережив і 2014-й, і 2022-й та говорить про те, наскільки різною була ця війна. Хлопець, у якого батьки залишилися на території окупованої Луганщини і яких він не бачив понад 5 років. Про школяра, сімʼя якого у 2014-му переховувалась від окупації у Криму і який несвідомо відчував огиду до російських рублів. Відеожурналіст з Авдіївки, який знімає фільм про втрачений дім. Волонтерка, що колись сама мала купу стереотипів про схід, а потім поїхала туди і закохалась у регіон.
Якось перед записом третього відеовипуску спікерка захворіла буквально за кілька годин до зйомки. Студія вже заброньована, команда чекає, часу майже немає. Валерія з восьмої ранку неділі почала писати людям, з дев’ятої — вже телефонувала. І менш ніж за годину знайшла нового героя з Донеччини.
Каже, що це, мабуть, найважливіше відчуття за весь час роботи над подкастом: ком’юніті відгукується.
"У нас дуже класна молодь. Дуже багато свідомих і сильних людей, які роблять справді круті речі. Просто про них мало говорять. А мені здається, що це і є найкращий спосіб ламати стереотипи — показувати схід через людей, яких там виростила ця земля," — каже вона.
Краматорськ продовжує жити під щоденними обстрілами. А Валерія — записувати голоси людей, поки ці історії ще є кому розповідати.
Читайте також: Творчість за розкладом: як краматорчанка Аліна Скіфська створила альбом-подорож між музикою і маркетингом.
