У сімнадцять він виїжджав з Єнакієвого автобусом, що петляв мінними полями, і думав не про небезпеку, а про ЗНО. Через десять років він стояв на польському кордоні й зустрічав українців, котрі тікали від великої війни, бо знав той погляд розгубленості ще з власного досвіду.
Переїзди, окупація, підвал де спали між банками з консервацією, пошук житла з донецькою пропискою, панічні атаки і книжка, написана як спроба зрозуміти себе. Це історія Кирила Шкіренка про те, як людина, що двічі втратила дім, навчилася ставати опорою для інших.
Дід знав наперед
Кирило родом з Єнакієвого, шахтарського міста на Донеччині.
"Янукович теж родом звідти. Він приїжджав завжди з великою охороною. Показовість, кортежі, промови про розвиток Донбасу та України — усе це створювало картинку, в якій він говорив про інвестиції в рідне місто, про його значення для нього і про те, як воно змінюється.
Але я пам’ятаю інше: ліцей, у якому я навчався, спортзал із проваленим дахом і їдальню без працюючої кухні, де їжу просто привозили ззовні. Поруч із цим — розмови про великі вкладення й розвиток. Тоді це якось не складалося в єдину картину, і скільки з тих грошей справді доходило до міста — ніхто не міг сказати точно", — розповідає він.
На перервах діти обговорювали те, про що вдома їхні родини говорили на кухнях: Майдан, Крим, Слов’янськ, у дворах переказували чутки про Гіркіна. Хтось підтримував “повстання”, хтось стояв на протилежному — і в цих розмовах Кирило швидко вчився не просто сперечатися, а збирати власні аргументи. Вдома тим часом теж було багато розмов про історію, його рідна тітка мала дві освіти, одна з них — викладачка історії, класна керівниця мала активну проукраїнську позицію, тож цікавість до історії завжди було частиною його побуту.
"Перед тим, як вступити в якусь суперечку, ти досліджуєш тему. Щоб аргументи були міцні. Ось так і росла свідомість", — пояснює він.
Коли фронт почав наближатися, в місті з'явилися блокпости. Кирило переповідає, що тоді в ряди збройних угруповань людей вербували навіть у в’язницях. Приїжджали до колоній, агітували ув’язнених і фактично вербували їх, пропонуючи свободу в обмін на участь у бойових діях. На одному з таких блокпостів зупинили і їхню машину.
"Мама народилася в Житомирській області, і це було зазначено на першій сторінці її книжкового паспорта. Побачивши це, один із "ополченців" одразу назвав її "бандерівкою" й запитав, що вона тут робить, хоча прочитати прописку — Єнакієве — йому навіть не спало на думку. Так прийшло усвідомлення того, що коли настає такий хаос, законом стає зброя. І найгірше, що ця зброя знаходиться в руках недалеких людей", — говорить він.
Мер міста, який раніше підтримував Антимайдан і був пов’язаний із Партією регіонів, із приходом так званої нової влади опинився між двох сторін. Від нього вимагали присягнути "ДНР" і дозволити розміщення зброї в місті, але він, схоже, боявся зробити остаточний вибір і намагався знайти компроміс: просив залишити синьо-жовтий прапор і не ставити зброю хоча б в центрі. Потім пішли чутки, що його забрали в Горлівку "на підвал", де були побиття. Достеменно його доля невідома. Узагалі тоді еліту міста або розстрілювали, або просто забирали, зазначає хлопець.
""Референдум" проводили у школах. Тих, на кого спрацювали чи-то тиск, чи-то пропаганда, на дільниці звозили автобусами. Всі розуміли, що результат вже визначений, але навіть у тих умовах залишалися люди, які відмовлялися від участі. Всередині — озброєні люди, зовні — черги з шахтарів, бюджетників, учителів, людей, залежних від держпідприємств. Я проходив повз ті школи й бачив, що людей там майже немає. І це було, мабуть, перше велике розвінчування пропаганди наживо. Бо потім по телевізору показували ці "натовпи", а ти розумів: це ті самі автобуси, які просто переїжджають від однієї дільниці до іншої", — розповідає він.
Дідусь хлопця завжди казав: "краще мати і не потребувати, ніж потребувати і не мати", коли всі сміялися із його укриття.
"Дід ще до всього цього побудував під гаражем укриття: металеві двері, вентиляція, бетонні стіни. Він народився в 1940-му і знав, що таке нестача, був дуже запасливим. Дід помер ще в 2004 році, а через десять років, коли почалися обстріли, ми всі там ховалися. Я спав між полицями з банками з помідорами", — розповідає Кирило.
Але найважче було не це.
"Тато був рятувальником і до останнього виїжджав на виклики. Коли він не виходив на зв'язок, я сидів у «Контакті», стежив за групою «Самооборона», бо там новини з'являлися найшвидше. Ці психологічні реакції мами, коли немає зв'язку... Це було дуже напружено", — розповідає Кирило.
Одного разу він вийшов у двір і підняв голову: пролетіло три ракети. Потім був вибух. Мама Кирила в той момент вибігла за сином, а хлопець стояв закляклий і дивився в небо.
"Мені було 16, і все це сприймалося якось нереально, ніби кіно. Здавалося, що зараз просто прокинешся і зрозумієш, що цього не було, що це якийсь поганий, невдалий фільм. Але в якийсь момент емоції просто відключаються. Настає дивне заціпеніння, коли вже майже нічого не відчуваєш, і навіть інстинкт самозбереження ніби притуплюється", — каже він.
Після цього в будь-якій критичній ситуації у нього був чистий розум і жодної паніки. Але й жодних емоцій. Панічні атаки прийшли пізніше, вже в Харкові, через рік.
Коли на батька Кирила почали тиснути на роботі, вимагаючи підписати контракт із “ДНР”, стало зрозуміло, що чекати вже нічого. Спершу вирішили вивозити дідуся з Вуглегірська, який тоді сильно обстрілювали. Виїжджали через Дебальцеве — на той момент воно ще було неокуповане.
“Коли дідусь виходив із погреба, він здригався від кожного звуку — навіть якщо хтось просто стукав рукою по паркану. Ми всією родиною намагалися його заспокоїти, а потім виїхали через Дебальцеве”, — говорить він.
Спершу вони виїхали до санаторію під Слов’янськом — там здавали невеликі будиночки, це було недалеко від Святогірська. Коли ресурси вичерпалися, довелося повертатися — забирати документи, речі, продавати майно. До остаточного від’їзду родина ще кілька разів поверталася в Єнакієве — вирішити речі, які не встигаєш закрити за один день. Під час однієї з таких поїздок, уже на виїзді із сірої зони, вони побачили танк із синьо-жовтим прапором. А на броні в нього був прив’язаний плюшевий ведмедик. Кирило каже, що чомусь дуже добре запам’ятав саме цю картину — посеред війни вона виглядала майже нереально.
"З чим у вас асоціюється синьо-жовтий прапор? Свобода — це коли ти виїжджаєш із тимчасово окупованої території й бачиш синьо-жовтий стяг. У цей момент з’являється відчуття, що ти вдома: ніби й небо стає блакитнішим, і трава зеленішою ", — каже Кирило.
Спроби виїхати для родини щоразу супроводжувалися різними подіями, і тільки вони самі можуть зрозуміти, наскільки їм щастило вижити.
"Мама плакала так, що військовий занепокоївся — не одразу зрозумів, що відбувається, бо плач на блокпості буває різним. Перевіряли ретельно, але зрештою пропустили. А потім назустріч пішла колона: БТРи, українські прапори, хлопці у люках. Я дивився і думав: ми з вами». На "ДНРівських" блокпостах траплялися випадки — заходять і кричать: “Слава Україні!”, щоб перевірити, хто відповість. В автобусах, які поверталися назад, сиділи три категорії людей: переселенці, що їхали забрати речі, студенти, які їхали відвідати своїх родичів, і пенсіонери, які виїжджали отримати виплати. Пенсіонерки часто заспокоювали п’яних озброєних людей: «Хлопчики, заспокойтесь», — поки водій виходив платити «квиток» — цигарками, їжею або грошима", — розповідає він.
Кирило їхав і думав не про безпеку.
"Я думав: у мене ж скоро екзамени. Як я тепер потраплю вчасно? Затуплення страху — напевно, найгірше, бо воно заліплює очі і ти виїжджаєш, не думаючи про власне життя", — каже він.
У лютому 2015 року вони остаточно виїхали з окупації.
Де не здають донецьким
У Харкові, як виявилося, вони були нікому не потрібні, знайти житло було вкрай складно.
"Квартири людям із донецькою пропискою часто не здавали. Звісно, не можна узагальнювати, але саме таке відчуття складалося. Одна господиня прямо сказала: "краще іноземним студентам, ніж вам". Через те, що ти з Донецької області, тобі могли запропонувати будь-що — бо ти все одно без варіантів, тобі просто нема де жити. Нам показували настільки вбиті квартири за великі гроші, що хотілося сказати: якби ми знали, що у вас такі проблеми з меблями, ми б не викидали свої, а краще відправили б вам на допомогу", — згадує він.
Зрештою вони жили втрьох в одній кімнаті поруч ще з двома переселенськими сім’ями з Луганська і Донецька. За кімнату платили 3,5 тисячі гривень. Тоді це була сума, за яку можна було зняти цілу квартиру, якщо маєш іншу прописку. На роботу теж брали неохоче. Чому — Кирило до кінця зрозуміти не міг, але й злоби не тримав: ринок був переповнений, у людей уже були свої страхи і досвід, які вони переносили на нових.
"Були люди, які казали: "ви самі цього хотіли, у вас же був референдум". Такі наративи теж формували середовище, в якому важко було відчувати будь-яку стабільність. Складається враження, що частина людей була відірвана від того, що насправді відбувалося в зоні АТО на Донбасі", — говорить він.
До школи довелося звикати довше — Кирило двічі міняв заклад.
"Для мене дуже важко було пережити, що тут всі ходять в кіно, а там у нас після 16-ї нікого немає на вулиці. Сидиш на задній парті, а однокласники обговорюють випускний і скидання по 300 доларів на вечірку", — каже він.
Зрештою перейшов до іншої школи, де зміг себе проявити і заробити авторитет. Якось вчителька оголосила змагання з маршування у військовій формі. Кирило щойно виїхав із міста, де стріляли, — і все пов'язане з військовою темою викликало сльози.
"До 8 травня у День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, школи змагалися в маршируванні. В момент кола пошани я скомандував загону повернутися і віддати честь ветеранам. Ми були єдині, хто так зробив. Ветерани підвелися і потім підходили дякувати", — каже він.
Він поставив собі мету: вступити на бюджет. Не хотів обтяжувати батьків. Прийшов до вчительки і сказав: дайте список, що треба зробити, щоб підтягнути бали в атестаті після навчання в окупації, скільки б часу не зайняло.
"Директорка потім відзначала, таке відчуття, ніби я тут усі одинадцять класів. А я прийшов три місяці тому", — каже він.
З дитинства хотів бути хірургом. Потім захопився історією — думав викладати, йти в аспірантуру. Але після переїзду головним критерієм став бюджет.
"На день відкритих дверей у Харківському політехнічному я підійшов до незнайомого чоловіка, щоб запитати, як пройти до відділу рекрутації. Він із радістю погодився показати дорогу і дорогою почав ставити запитання. За двадцять хвилин він уже переконував мене вступати на маркетинг. Лише згодом я дізнався, що це був декан факультету", — розповідає Кирило.
Карта, Краків, 2022-й
Одного разу тато, повернувшись додому, жартома запропонував переїхати до Польщі — проходячи повз консульства, він побачив велику чергу й замислився над цим питанням. Кирило, зацікавившись ідеєю, почав шукати в інтернеті можливості для переїзду. Прочитавши про Карту поляка, він запитав, чи є в родині поляки. Виявилося, що є. Так родина почала вчити мову та збирати документи.
"Карту поляка затвердили. Розмова з консулом вийшла довшою і серйознішою, ніж описують в інтернеті. Карта давала майже ті самі права, що й польське громадянство: робота, оновлення кожні десять років, інше ставлення на рівні закону", — пояснює він.
У лютому 2016-го родина переїхала до Кракова.
"У Польщі проблема з роботою одразу зникла. Навіть важка праця, завод, — але можливість була. В Харкові все упиралося в прописку і зв'язки. Тут — ні", — пояснює він.
Кирило влаштувався в HR і рекрутинг, за кілька років накопичив знання про польське трудове законодавство, підводні камені контрактів, куди звертатися, якщо не платять. Паралельно вчився в поліцеальній школі — польський аналог технікуму.
24 лютого 2022 року Кирило прокинувся, побачив кадри в телефоні й одразу написав допис із практичними порадами: що робити під час обстрілів, де шукати укриття, яких помилок уникати. Написав, бо цей досвід у нього вже був. Потім дзвонив усім, кому міг. Потім знайшов організацію в Кракові, яка зустрічала людей на кордоні.
"Я, як людина з досвідом 2014-2015 років, знав, які слова треба підібрати першими. Бо я знав той погляд. Бачив його у себе". Організація привозила людей з кордону, давала засоби гігієни, одяг, пакет продуктів — і відправляла далі: до пансіонатів і санаторіїв. Я чергував у пункті прийому, реєстрував, допомагав із логістикою. Найактивніше — лютий, березень, квітень. Потім ажіотаж спав, але люди залишалися і питання не зникали: медицина, школи для дітей, робота, житло", — розповідає він.
На першу зустріч прийшло п'ятдесят людей. Кирило розповідав про те, як шукати роботу, на що звертати увагу, підписуючи контракт, — про інспекцію праці, консульство, портали з перекладеними правилами. Після зустрічі до нього підійшли юрист, лікар, IT-спеціаліст, майстриня рукоділля. Питали: як можемо допомогти?
"Ми зрозуміли, що треба створити простір, де люди можуть відволіктися, поспілкуватися і поділитися досвідом. Щоб не просто сидіти і чекати, поки закінчиться", — говорить він.
Простір і книга
26 червня 2022 року вони з подругою Оленою створили сторінку у Facebook, де публікували інформацію про те, як і де оформити проїзний, куди звертатися, якщо не виплатили зарплату, де у Кракові є медична допомога для переселенців. Проводили адаптаційні зустрічі, запрошували спеціалістів, ділили людей на групи за темами. Олена, котра сама пройшла всі етапи адаптації з дітьми, розповідала, як влаштувати дитину в школу. Ініціатива набирала обертів, і вже за кілька місяців команда спільноти налічувала понад 20 людей.
Паралельно Кирило влаштувався в UNICEF. І коли підірвали Каховське водосховище, вони вперше зібрали великий вантаж і відправили в Херсонську область. Потім перейшли до допомоги військовим: грілки, маскувальні сітки, таблетки для очищення води, гігієнічні засоби. А коли коли українських далекобійників заблокували на польсько-українському кордоні, за три-чотири дні зібрали 1,5 тонни продуктів і речей першої необхідності — розвозили по кордону самі. Потім — допомога ВПО в Україні.
"Ми не планували нічого масштабного. Просто щоразу змінювалися запити людей, і ми змінювалися з ними", — розповідає він.
На початку 2026-го Meta заблокувала їхні волонтерські сторінки у Facebook і Instagram.
"Можливо, публікації про бойові дії зібрали скарги. Чотири роки роботи, аудиторія, архів контенту… всього шкода. Ми досі з'ясовуємо причини, але поки без результату. Статті партнерів, відео і фото залишилися, але сторінки, через які йшов живий контакт з людьми, — ні", — говорить він.
У 2025 році Кирило опублікував книгу "Пробудження: Коли починаєш жити". Вона про людину, котра щоранку прокидається о 5:20 з відчуттям тривоги та панічними атаками і поступово намагається знайти звідки воно. Герой розкладає своє життя на сім ключових сфер — батьки, оточення, фінанси, здоров’я, хобі, робота і стосунки.
"Ця книга народилася з бажання чесно поговорити із самим собою і виплеснути те, що роками залишалося всередині. Це історія про біль, який не завжди видно ззовні, але який повертається в думках, у снах, у тривозі повсякденного життя. І водночас — це історія про зцілення, внутрішню боротьбу, гідність і спробу бути чесним із собою", — каже він.
Книга написана українською мовою, є метафоричною і, попри легку літературну форму, має глибокий зміст часто переданий через внутрішні монологи героя.
"Це також книга про пам’ять і про зв’язок із людиною, з якою хочеться поговорити, коли вже пройдена частина життя і з’являються запитання, на які раніше не шукав відповідей. Вона присвячена моєму дідусеві, Шкіренку Анатолію Івановичу, який рано пішов із життя, але залишився в пам’яті дуже живим", — розповідає він.
В Україні книга доступна в електронному форматі на Google Books, а в ЄС — ще й на Apple Books.
"Я вдячний кожному читачу, який дає шанс моїй книзі, дає можливість розповісти історію такою, якою вона є — інтимною, до болю щирою, але водночас позитивною та зцілюючою", — каже автор.
Кирило впевнений: кожна людина заслуговує на окрему книгу. Свою він написав не тому, що хотів стати письменником, а у пошуках відповідей на одвічні питання людини, яка втратила все, окрім себе і свого унікально болючого досвіду.
Читайте також: Фізик, якому набридла фізика: маріуполець Віталій Антюшин двічі тікав від війни й починав наукове шоу для дітей.
