“Є хто із сіморотців?”, – вигукує чоловік із черги за гуманітарною допомогою. Це один із днів у місяці, коли луганський хаб підтримки внутрішньо переміщених осіб роздає продуктові набори. Для вихідців із різних куточків Луганщини це можливість відшукати земляків, поговорити про дім і відчути себе в колі своїх. Питання миттєво підхоплює натовп, і воно лунає над головами: “А хто питає? Чиїх будеш? Дивись, скільки наших нижнян, із сьомої!”. У такі миті проявляється зв'язок поколінь, коли в одному розмовному контексті переплітаються давні військові назви, сучасні топоніми та пам’ять про спільне минуле краю.
Сіморотцями або нижнянами називають себе вихідці з селища Нижнє Сіверськодонецького району Луганської області, розташованого на правобережжі Сіверського Дінця та вздовж його притоки Нижня Біленька. Територіально та ментально до цієї ж спільноти належать і мешканці суміжних історичних частин, зокрема прилеглого селища Світличне, яке в побуті та на локальних картах традиційно позначають як Нижнє-1. Самоназва «сіморотці» походить від Сьомої роти Бахмутського гусарського полку, який тривалий час дислокувався в місці впадіння Нижньої Біленької в Сіверський Донець. Хто входив до складу цього підрозділу, чи існувало тут осіле життя до появи регулярних військових формувань і чому Нижнє має важливе географічне значення, через яке селище зазнало руйнувань у 2014 та 2022 роках – відповіді на ці питання досліджує історикиня Вікторія Пилипенко.
Козацькі зимівники та формування військових поселень Російської імперії
Щоб зрозуміти логіку появи Сьомої роти на правобережжі Сіверського Дінця, необхідно звернутися до військово-політичної карти середини XVIII століття.
У цей період землі нинішнього селища були прикордонням, де інтереси запорозького козацтва перетиналися з колонізаційною політикою Російської імперії. Задовго до розгортання тут регулярних іноземних полків в урочищі Нижнє існувало осіле життя. Це були території Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Козаки заснували тут зимівник, мешканці якого займалися рибальством, бджільництвом, мисливством та скотарством. Місце обрали з огляду на природні умови. Високий правий берег Сіверського Дінця захищав будівлі від весняних паводків, а долина річки Нижня Біленька забезпечувала захист від зимових вітрів і питну воду з джерел.
На початку 1750-х років уряд Російської імперії вирішив створити на козацьких рубежах військовий буфер, покликаний стримувати набіги кримських татар і одночасно обмежити територіальний вплив Запорозької Січі. Так виникла Слов’яносербія, як військово-поселенська область під керівництвом полковника австрійської служби Йована (Івана) Шевича. Отримавши чин генерал-майора, він розпланував систему укріплених шанців уздовж південного берега Дінця. У 1756 році на місце козацького зимівника прибули гусари з полку Шевича, який після реорганізації 1764 року отримав назву Бахмутський гусарський полк. Кожна рота цього з'єднання отримувала ділянку землі для будівництва шанця та цивільного поселення. Урочищу Нижнє випало стати місцем дислокації Сьомої роти.
Офіційні імперські документи звітували про заселення краю сербами, хорватами, волохами та болгарами. Проте архівні реєстри свідчать про інший етнічний склад поселенців. Балканських мігрантів бракувало для утримання фронту. Станом на 1763 рік усі полки Шевича налічували близько тисячі боєздатних чоловіків. Через це адміністрація почала залучати місцеве населення, і до Сьомої роти масово зараховували козаків, селян із Правобережної України та втікачів із Чернігівщини й Полтавщини. Архівні документи Бахмутського полку підтверджують, що іноземна колонізація була радше номінальною, тоді як реальне утримання кордону лягло на плечі місцевого українського елементу. Поступово розросталися й висілки Сьомої роти, одним із яких став хутір Світличний, що згодом сформувався як окреме поселення Нижнє-1, розділивши із Сьомою ротою спільну долю.
Назву «Нижнє» державна канцелярія затвердила після розформування поселеного полку у 1776 році, проте ідентичність сіморотців збереглася в усній традиції, а офіційний статус селища міського типу Нижнє отримало у 1938 році.
Організація побуту, однострої та озброєння поселених гусарів
Життєвий устрій громади визначався специфікою поселеного полку, оскільки держава не забезпечувала особовий склад готовими казармами чи провіантом. Гусари Сьомої роти будували хати-мазанки всередині або навколо земляних шанців, одночасно обробляючи землю та розводячи худобу. Побут підпорядковувався вимогам бойової готовності. Степ патрулювали роз'їзди, а на курганах і мисах стояли «фігури» у вигляді дерев'яних веж з бочками дьогтю та смоли. У разі появи татарської кінноти вартові підпалювали їх, і за цим сигналом гусар мав за лічені хвилини залишити польові роботи, взяти зброю, осідлати коня і з'явитися на збірний пункт шанця.
Статут вимагав від військових дотримання угорського зразка в одязі, а Бахмутський гусарський полк мав свої регламентовані кольори. Основу однострою складав синій доломан – коротка куртка зі стоячим коміром, розшита чорними шнурами та мідними ґудзиками. Поверх нього одягали ментик – куртку-накидку з хутряною облямівкою, яка у бахмутців була блакитного кольору і влітку носилася на лівому плечі. Комплект доповнювали вузькі сині чакчири з чорним угорським шнуром та чорний смушковий ківер з кольоровою лопаттю, що звисала набік.
Озброєння вершників було розраховане на маневрений кінний бій. Головною зброєю слугувала легка гусарська шабля середньої кривизни з ефесом закритого типу, зручна для рубаючих ударів. Для вогневого бою використовували короткоствольний кремінний карабін, який кріпився до наплічного ременя-панталера за допомогою гака, а також пару кремінних пістолетів, що розміщувалися в шкіряних кобурах-ольстрах по обидва боки від сідла.
Участь у європейських кампаніях та прикордонні конфлікти із запорожцями
Бойова історія Бахмутського полку пов'язана з великими кампаніями XVIII століття. Гусари брали участь у Семирічній війні в Європі, зокрема у битві під Гросс-Єгерсдорфом 1757 року проти армії прусського короля Фрідріха ІІ. У російсько-турецьких війнах 1768-1774 років Сьома рота діяла в авангарді легкої кавалерії в битвах при Ларзі та Кагулі. На початку 1770-х років підрозділи полку також залучали до придушення повстання Омеляна Пугачова в Оренбурзькому краї.
Водночас у самому регіоні тривало приховане протистояння із запорозькими козаками Кальміуської паланки, які не визнавали законності створення Слов'яносербії на своїх землях. Архівні фонди містять скарги на взаємні суперечки. Офіцери Бахмутського полку намагалися витиснути запорожців із хуторів або змусити їх записатися на службу, натомість козаки здійснювали нічні набіги, палили сіножаті та викрадали гусарських коней.
З часом цей конфлікт затих у процесі спільного проживання на прикордонні. Через постійний некомплект людей сербське командування приймало місцевих утікачів, і частина запорожців добровільно інтегрувалася до лав Сьомої роти, щоб зберегти свої господарства біля річки. Рядові гусари українського походження родичалися з козацькими сім'ями. Спільний побут, мова та віра прискорили асиміляцію. У шанцях Нижнього поєдналися козацькі й гусарські традиції, а довгі козацькі списи увійшли до арсеналу місцевих військових.
ХХ століття принесло на терени Придінців'я нові масштабні випробування, безпосередньо пов'язані з глобальними воєнними конфліктами. Під час Першої світової війни та послідуючої Української революції 1917-1921 років район Нижнього перетворився на арену запеклих зіткнень. Навесні 1918 року німецькі та австро-угорські війська разом із підрозділами Армії УНР звільняли ці землі від більшовицьких загонів, після чого річка Сіверський Донець стала хиткою лінією розмежування між різними військово-політичними силами, включно з повстанськими загонами Нестора Махна та денікінцями.
Ще трагічнішими для Нижнього стали події Другої світової війни. Наприкінці осені 1941 року німецькі підрозділи вийшли до Сіверського Дінця, закріпившись на високому правому березі селища. Німецька окупація Нижнього тривала до вересня 1943 року. За цей час окупанти перетворили крейдяні кручі та глибокі яри навколо селища на систему довготривалих оборонних точок та мінних полів, що інтегрувалися у загальну оборонну лінію вздовж Дінця. Спроби радянських військ форсувати річку з низинного лівого берега у напрямку Нижнього супроводжувалися важкими втратами та кривавими позиційними боями, аж поки на початку вересня 1943 року селище не було звільнене в ході Донбаської наступальної операції.
Промисловий розвиток селища, бельгійські шахти та доля перших споруд
Наприкінці XVIII століття, після ліквідації Слов'яносербії та Запорозької Січі, Нижнє стало цивільним поселенням державних селян. До середини ХІХ століття воно залишалося аграрним селом, проте згодом тут розпочалося освоєння вугільних пластів. Індустріалізація Нижнього стартувала з кустарних промислів, коли селяни помітили виходи вугілля на поверхню в ярах біля річки Нижня Біленька. Вони почали копати примітивні «дудки», так звані вертикальні колодязі завглибшки кілька метрів, з яких відрами діставали вугілля для кузень та побутових потреб.
Промисловий етап розпочався наприкінці 1890-х років із приходом бельгійського та французького капіталу. Поблизу Нижнього заклали перші капітальні шахти, обладнані паровими підйомниками. В інфраструктурі селища, як найбільш близько розташованого до вугільних шахт Тошківки, Золотого, Лисичанська, з'явилися цегляні будинки, казарми для робітників, а також відкрилися трирічна земська школа та медичний шпиталь.
Доля цих споруд у радянський та сучасний періоди склалася по-різному. Будівлю медичного шпиталю згодом переобладнали під середню загальноосвітню школу, яка проіснувала понад століття і була зруйнована обстрілом на початку повномасштабного вторгнення. Натомість будівля першої трирічної земської школи пізніше стала приміщенням сільської ради й вистояла під час бойових дій. Самі ж мешканці селища масово перейшли на роботу в гірничу галузь, поєднуючи сільськогосподарську діяльність із зайнятістю на шахтах.
Водна артерія краю: виникнення та функціонування Попаснянського водоканалу
Паралельно з індустріальним вугільним бумом розвивалася й критична інфраструктура регіону, яка згодом визначила життєдіяльність усього Луганського правобережжя. У першій половині ХХ століття фахівці оцінили стратегічне географічне положення та високу якість підземних джерел поблизу Нижнього. Саме тут було закладено фундамент Попаснянського районного водоканалу.
Ключовим ядром цієї водної системи стала Світличанська фільтрувальна станція, збудована безпосередньо в районі Нижнього-1 (Світличного). Цей гідротехнічний комплекс включав мережу насосних станцій різних підйомів, очисні споруди та багатокілометрові магістральні водогони. Протягом десятиліть підприємство забезпечувало питною водою не лише саме Нижнє та сусідні Попасну, Гірське і Золоте, але й великі міста агломерації. Навіть після початку бойових дій у 2014 році, коли інфраструктура водоканалу опинилася безпосередньо на лінії вогневого ураження, колектив підприємства під постійною загрозою для життя підтримував подачу води по обидва боки лінії розмежування, забезпечуючи критичні потреби сотень тисяч цивільних громадян.
Стратегічне значення Нижнього та хроніка оборонних боїв 2014 і 2022 років
З погляду військової географії, Нижнє займає важливе положення. Контроль над висотами правобережжя Сіверського Дінця дозволяє проглядати підступи, потенційні переправи та низовину лівобережжя, де розташована Лисичансько-Сіверськодонецька індустріальна агломерація. Нижнє є важливим оборонним рубежем Луганського правобережжя. Російські гібридні сили намагалися захопити його ще влітку 2014 року. Після визволення Лисичанська українськими військами в липні 2014-го лінія фронту стабілізувалася поблизу селища, перетворивши Нижнє на опорний пункт Збройних Сил України на Бахмутській трасі.
Найбільш інтенсивні бої першої хвилі протистояння розгорнулися тут у листопаді 2014 року. Оборонні позиції на підступах до селища утримували підрозділи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Російські формування, зосереджені в окупованому Кіровську (Голубівці) та Слов'яносербську, намагалися прорвати українську лінію оборони. Селище зазнавало щоденних обстрілів із важкої артилерії та систем «Град», які руйнували житлові будинки, лінії електропередач та газогони, спровокувавши гуманітарну кризу напередодні зими. Окремим об'єктом ворожих ударів ставала фільтрувальна станція водоканалу. Українські десантники втримали позиції на кручах Дінця, зупинили просування противника і зафіксували лінію розмежування, яка залишалася незмінною протягом наступних восьми років.
Нова ескалація відбулася весною 2022 року з початком повномасштабного вторгнення. Нижнє опинилося в зоні боїв під час битви за Гірське, Попасну та Лисичанськ. З кінця лютого 2022 року регулярні підрозділи армії РФ та загони ПВК «Вагнер» вели наступ на селище. Українські військові, зокрема бійці 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила та підрозділи Територіальної оборони, тримали оборону вздовж річки Нижня Біленька, стримуючи спроби противника вийти на висоти Редуту та Шанцевої кручі.
Через неможливість швидкого прориву українських позицій російські війська застосували масовані артилерійські та авіаційні удари. Протягом березня, квітня та травня 2022 року Нижнє обстрілювали з важкої ствольної артилерії, застосовували авіабомби ФАБ-500 та термобаричні системи ТОС-1А. Унаслідок цих ударів було знищено більшу частину житлового фонду, залізничну інфраструктуру, технологічні потужності водоканалу та будівлю колишнього шпиталю. Бої переросли у вуличні сутички. Наприкінці травня 2022 року, після захоплення противником сусідньої Тошківки та виникнення загрози оточення, українські підрозділи за наказом командування відійшли на нові оборонні рубежі. Селище Нижнє опинилося під російською окупацією.
Зараз селище понівечене бойовими діями й залишене більшістю жителів. Проте його історія, пов'язана з козацькими зимівниками, військовими поселеннями, шахтарською працею та обороною сучасного періоду, зберігається в пам'яті людей. І доки в хабах допомоги переселенцям лунає: "Дивись, скільки наших нижнян, із сьомої!", стає зрозуміло, що руйнування будівель чи зупинка підприємств не здатні знищити історію краю та зв'язок громади із рідним правобережжям Сіверського Дінця.
Читайте також: Тошківка – селище з двома назвами й забутим минулим.
