До 2014 року заводи Донбасу годували мільйони людей, а їхню продукцію знали далеко за межами України. Сьогодні — це руїни або бази для ремонту російської військової техніки. Деякі з них намагаються “відродити” під окупацією, але натомість просто вивозять обладнання до Росії й заганяють працівників у боргову яму.
Що залишилося від промислової величі Луганської та Донецької областей та чи є шанс на відновлення після деокупації — розібралася журналістка видання ТРИБУН.
Алчевський коксохім
Алчевський коксохімічний завод був одним із найбільших виробників коксу в Україні. Він забезпечував сировиною сусідній металургійний комбінат і входив до трійки найпотужніших підприємств галузі. Завод випускав доменний кокс, кам’яновугільну смолу, бензол, сірчану кислоту, сульфат амонію та очищений коксовий газ. Продукцію експортували за кордон. Майже 95% акцій належали корпорації “Індустріальний союз Донбасу”.
Перші коксові батареї запустили 1929 року. До 1962-го завод мав 12 батарей і виробляв майже 5 мільйонів тонн коксу на рік. У 1993 році тут ввели в дію унікальну батарею №9-біс — єдину в Україні, яка працювала за технологією коксування трамбованого вугілля. Це дозволяло використовувати дешевшу сировину й отримувати якісніший кокс. Завод неодноразово розширювали, модернізували.
Після захоплення Алчевська в 2014 році підприємство припинило нормальну роботу. Окупанти знищили фінансові документи, що унеможливило стягнення боргів із контрагентів. Завод незаконно “націоналізували”, передали під управління російським структурам. У 2019-му виробництво майже зупинилося через брак вугілля та вагонів. Пізніше коксохім перейшов під контроль компанії, пов’язаної з російським бізнесменом Євгеном Юрченком, і почало працювати на потреби російської армії, зокрема, виготовляти корпуси снарядів і броньову сталь.
У 2021 році Господарський суд Луганської області визнав завод банкрутом. Українські суди ухвалили рішення про стягнення з РФ збитків — спочатку 292 мільйони доларів, а згодом — ще понад 927 мільйонів гривень за знищену документацію. У грудні 2025 року ЗСУ завдали удару по промисловій зоні Алчевська, а на території заводу виникла масштабна пожежа. Точний рівень руйнувань невідомий.
Навіть після деокупації швидке відновлення заводу малоймовірне — обладнання експлуатували на виснаження, підприємство зазнало пошкоджень від обстрілів, а тривала робота без належної модернізації загрожує техногенною катастрофою.
У жовтні 2021-го його передали під управління російської компанії “Південний гірничо-металургійний комплекс” (російською ЮГМК — ред.), яка погасила багатомісячні борги із зарплат та заявила про великі інвестиції. У 2022 році запустили коксову батарею, що простоювала з 2020-го.
До 2025 року виробництво зросло до 2 мільйонів тонн металопродукції на рік — у 2-3 рази більше, ніж до приходу “Південного гірничо-металургійного комплексу”. Однак ворог оголосив про плани вийти на 4 мільйони до 2030 року.
Продукцію комбінату використовують у російському суднобудуванні, мостобудуванні, машинобудуванні, нині Алчевський коксохім є учасником так званої “вільної економічної зони”.
За даними пропагандистів, чисельність працівників у групі ПГМК нібито зросла до 20,7 тисяч, середня зарплата — до 65 тисяч рублів. Близько 30% працездатного населення Алчевська, за заявами, працює на комбінаті.
“Азовсталь” у Маріуполі
Металургійний комбінат “Азовсталь” у Маріуполі — одне з найбільших підприємств України. Випускав чавун, сталь, прокат, залізничні рейки — понад 30 країн імпортували його продукцію.
Комбінат працював із 1933 року, пройшов війну, відбудову, постійно розширювався. У 2014-му підготував бомбосховища.
Під час повномасштабного вторгнення став останнім оплотом оборони Маріуполя. Російські війська штурмували, бомбили та повністю зруйнували будівлі. У бомбосховищах ховалися цивільні, їх евакуювали, проте тисячі людей загинули на території заводу. Захисників росіяни вивезли на захоплену територію, частину з них уже повернули з полону.
Власники планують відновлювати комбінат після війни, але вже як сучасний і безпечний для довкілля комплекс.
А поки окупаційна “влада” окупованої Донеччини заявила, що відновлювати “Азовсталь” як металургійне підприємство “недоцільно”. За словами псевдопосадовців, комбінат зазнав надто серйозних пошкоджень під час боїв.
Натомість на території заводу планують облаштувати багатофункціональний простір.
Як розповів так званий “мер” Маріуполя Антон Кольцов, там з’явиться промисловий парк з екологічними виробництвами, музей, присвячений історії “Азовсталі”, а окремі об’єкти, можливо, збережуть як експонати просто неба. Головною ж “родзинкою” він назвав нову набережну.
“Очільник ДНР” Денис Пушилін додав, що в Маріуполі робитимуть ставку на туризм і курортний напрямок. Також він повідомив, що остаточне рішення щодо території комбінату ухвалюватимуть російські федеральні органи разом із місцевою “владою”.
“Азот” у Сіверськодонецьку
Сіверськодонецьке об’єднання “Азот” — одне з найбільших хімічних підприємств України та Європи. Завод випускав азотні добрива, метанол, оцтову кислоту, формалін, побутову хімію. Був третім в Україні виробником аміаку.
Його історія почалася 1937 року з будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу. 1951-го хімкомбінат запрацював на повну. У радянські часи розширювали виробництво, випускали все — від добрив до поліетилену й навіть валіз.
Після приватизації у 2004 році підприємство викупила міжнародна компанія, а з 2011-го воно ввійшло до холдингу OSTCHEM Дмитра Фірташа. Працював “Азот” переважно на експорт.
Через війну на Донбасі завод зупиняли на 4 роки, частково відновили у 2018-му. У 2020 році фахівці запустили власний аміак і почали випускати медичний кисень.
Повномасштабне вторгнення 2022 року зупинило виробництво. Російські війська обстрілювали підприємство, влучили в цистерну з азотною кислотою — утворилася отруйна хмара, знищили склад із метанолом. У бомбосховищах тим часом ховалися сотні цивільних. У липні 2022-го власники офіційно визнали втрату контролю над “Азотом”. Нині він перебуває на окупованій території.
Після захоплення Сіверськодонецька російські війська та місцева “влада” неодноразово заявляли про плани відновити роботу хімічного заводу “Азот”. У 2023 році так званий “мер” міста Микола Моргунов казав, що підприємство готове до запуску, залишилося лише вирішити питання з керуючою компанією. Тоді ж він повідомив про 350 працівників, які нібито чекають на відновлення виробництва — хоча до війни на заводі працювали кілька тисяч людей.
У листопаді 2023-го знову з’явилися заяви про можливий запуск. А влітку 2024 року так званий “міністр промисловості ЛНР” Тимур Саматов повідомив, що інвестор узяв в оренду 3 підприємства в Сіверськодонецькій агломерації, зокрема “Азот”. За його словами, на першому етапі планується забезпечити роботою близько 500 осіб.
Водночас тодішній очільник Луганської ОВА Артем Лисогор заявив, що ці повідомлення — лише інформаційна гра. Насправді нібито призначений інвестор із Росії так і не приїхав, а відновити хочуть лише роботу цеху, який очищував міські стоки, — про виробництво хімічної продукції не йдеться.
Самі російські посадовці визнають, що запускати “Азот” небезпечно. “Очільник ЛНР” Леонід Пасічник пояснив це тим, що завод розташований близько до лінії фронту, а хімічне виробництво пов’язане з великими ризиками.
Власники заводу — компанія “Group DF” Дмитра Фірташа — ще в липні 2022 року заявили, що втратили контроль над підприємством. Вони наголосили, що обладнання зазнало серйозних руйнувань під час боїв: пошкоджено цехи аміаку, азотної кислоти, зруйновано систему електропостачання, сховища метанолу та майже всю інфраструктуру. Очищення стічних вод, яке раніше забезпечував завод, повністю припинилося.
Авдіївський коксохім
Авдіївський коксохімічний завод знаний як один із найбільших у Європі. Він випускав понад 30 видів продукції, головною з яких був доменний кокс для металургії. На його частку припадало до 23% всього українського виробництва коксу. У 2020 році завод виробив майже 3 мільйони тонн коксу, тут працювали близько 4 тисяч людей. Продукцію постачали на українські підприємства та експортували до Росії, країн Європи, Туреччини, Єгипту.
Запустили завод 1963 року, до 1980-го збудували 4 коксові цехи. За 40 років тут виробили 200 мільйонів тонн коксу.
З початком війни на Донбасі в 2014 році завод опинився поруч із лінією фронту. За роки обстрілів на території розірвалося понад 320 снарядів, 12 працівників загинули, понад 50 — дістали поранення. Підприємство зупинялося 15 разів, понад 200 разів його повністю знеструмлювали.
У 2017 році через постійні обстріли завод законсервували, але згодом відновили роботу після підключення до альтернативних ліній електропостачання. У 2019-2020 роках фахівці продовжували модернізацію коксохіму, витрачали мільйони гривень на оновлення обладнання та екологічні проєкти.
Під час повномасштабного вторгнення завод сильно постраждав від російських обстрілів. Наприкінці 2023 року стало зрозуміло, що відновити його після війни буде неможливо через масштабні руйнування. 17 лютого 2024 року російські війська встановили прапор над заводом.
Згодом росіяни заявили, що відновлення Авдіївки безпосередньо залежить від долі коксохімічного заводу. Так званий “голова Ясинуватського округу” Олександр Пеняєв пояснив: якщо завод відновлять — місто житиме, якщо ні — доведеться шукати альтернативу в сільському господарстві, але для цього потрібно спочатку розмінувати поля.
Окупаційний “очільник ДНР” Денис Пушилін також підтвердив, що завод є важливим підприємством для зруйнованого армією РФ міста. Він зазначив, що перспективи відновлення є, але “все впирається в безпеку”.
Раніше Пушилін повідомляв, що на відновлення заводу знадобляться кілька мільярдів рублів. У 2024 році псевдовлада заявляла, що нібито є інвестор, який цікавиться підприємством, і завод “планують відновити”. Водночас на початок 2026 року конкретних робіт на території зруйнованого заводу не вели.
Луганський тепловозобудівний завод (“Луганськтепловоз”)
“Луганськтепловоз” — це колишній гігант машинобудування, заснований у 1896 році німцем Гартманом як паровозобудівний завод. Перший паровоз випустили в 1900-му, а до революції він уже був одним із провідних в імперії. У радянські часи пройшов реконструкцію, випускав легендарні “ФД” та “ІС”, отримав “золото” в Парижі. Під час війни працював на оборону, після — відновився.
У 1956 році перейшов на тепловози, випустивши спочатку першу модель, а потім і основну — двосекційний локомотив, яких зробили понад 12 тисяч. Пізніше з’явилися версії на експорт, моделі для угорських залізниць, а в 1970-х — нове покоління із сучаснішою системою передачі струму. У 1980-х видавали по 120 локомотивних секцій на місяць — це був світовий рекорд.
У 90-х фахівці перебудували структуру, створили холдингову компанію. Так завод випускав не лише тепловози, а й електропотяги, дизель-потяги, трамваї, шахтне обладнання. 2007 року завод придбала компанія РФ “Трансмашхолдинг”. Основні замовники — “Укрзалізниця” та російські залізниці.
У 2014 році, після початку війни, завод опинився під контролем ворожих бойовиків. Обладнання вивезли до Росії, цехи обстрілювали. Виробництво кілька разів призупинялося, а наступного року через проблеми з комплектуючими зупинилося фактично повністю. У 2016 році “Луганськтепловоз” перереєстрували в Сіверськодонецьку, але потужності лишилися в Луганську.
З 2014 року Луганський тепловозобудівний завод перебуває в окупації. Його поступово інтегрували в російську промислову систему.
У 2023 році місцева “влада” оголосила про створення на базі заводу індустріального парку транспортного машинобудування. Ключовою фігурою там стала місцева компанія “Лугамаш”, створена на майданчику колишнього “Луганськтепловозу”. Згодом її придбав російський холдинг “Трансмашхолдинг”, який отримав майже всі акції — 99,9%.
Виробництво переорієнтували на випуск деталей для російських заводів, які будують потяги та локомотиви. За словами керівництва, завод повністю завантажили замовленнями — він став єдиним постачальником деяких деталей для гальмівних систем на весь російський ринок. 90% того, що випускають, іде на нові російські локомотиви.
Підприємство отримало пільги як учасник “вільної економічної зони” й почало оновлювати обладнання. У 2024 році на заводі встановили новий верстат для різання металу з комп’ютерним керуванням, закупили більше двох тисяч металевих заготовок. Виручка від продажів досягла 2 млрд рублів. Також завод отримав гроші від російських структур — Фонду розвитку промисловості та місцевого Міністерства.
У 2025 році псевдопосадовці оголосили про плани розширювати виробництво. За їхніми словами, завод випускатиме не лише деталі, а й збиратиме цілі тепловози. Підприємство має стати головним інвестором великого промислового парку площею 160 гектарів, куди планують залучити й інші місцеві заводи.
Водночас у травні 2025 року полковник запасу ЗСУ, льотчик-інструктор, військовий експерт Роман Світан повідомив, що цю виробничу базу окупанти можуть використовувати для складання дронів. А це означає, що завод стає ціллю для далекобійних ударів — ракет західного зразка Storm Shadow та SCALP, а також українських “Нептунів”. “Тому що ці ракети вже неодноразово знищували саме луганські воєнні оборонні підприємства, які зараз там зайняли росіяни. Це понад 100 кілометрів від лінії фронту”, — сказав Світан.
ММК ім. Ілліча в Маріуполі
Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча був найбільшим підприємством Приазов’я та одним із найпотужніших металургійних гігантів на теренах колишнього СРСР. Він мав повний виробничий цикл — від видобутку сировини до готового прокату.
У свої найкращі часи комбінат щорічно видавав близько 6 мільйонів тонн чавуну, 7 мільйонів тонн сталі та понад 5 мільйонів тонн прокату. Аглофабрика заводу була найбільшою в Європі, а продукцію експортували в понад 50 країн світу. Комбінат був єдиним в Україні виробником оцинкованого листа та автомобільних балонів для скраплених газів. До речі, його продукція мала міжнародні сертифікати.
Історія заводу почалася ще 1897 року. У радянські часи він постійно розширювався, особливо в 1950-1960-х, коли збудували нові доменні печі, киснево-конвертерний цех, прокатні стани. 1983 року запустили один із найсучасніших у Європі товстолистових станів.
У 2000-х комбінат отримав потужний поштовх до розвитку. Бізнесмени інвестували мільярди гривень у модернізацію, фахівці будували нові цехи, впроваджували сучасні технології. У мирні часи тут працювало до 95 тисяч людей.
Під час повномасштабного вторгнення, навесні 2022 року, комбінат зруйнували російські війська під час штурму Маріуполя. Після окупації міста завод перетворили на військову базу, вціліле обладнання вивезли до Росії, а пошкоджене порізали на металобрухт.
Попри це, окупаційна “влада” неодноразово заявляла про плани відновити Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. У 2023 році підприємство включили до так званої “вільної економічної зони” й запустили 3 цехи — з переробки шлаку, виробництва профільованого листа та копрове відділення з переробки брухту. Тоді ж заявляли про працевлаштування 3,7 тисячі працівників, а згодом — про плани набрати ще майже 3 тисячі людей.
Водночас реальна картина виглядає інакше. За даними The Wall Street Journal, комбінат не відновлюють, а системно грабують. Вивезенням металу, вугілля та обладнання керує Вахіт Геремєєв — радник лідера Чечні Рамзана Кадирова. Його люди офіційно “охороняють” завод, але насправді вивозять техніку до Росії. Наприклад, виробничу лінію вартістю близько 220 мільйонів доларів вивезли повністю. Експортом сталі займається фірма, зареєстрована на сина Геремєєва — 25-річного Валіда Корчагіна. За 6 місяців із заводу відправили 130 тисяч тонн побічних продуктів залізного виробництва приблизно на 16 мільйонів доларів.
Місцева псевдовлада визнає, що про повний цикл виплавки чавуну та сталі поки не йдеться. Так званий “мер” Маріуполя Антон Кольцов розповів, що наразі близько 600 осіб лише охороняють територію та підтримують інфраструктуру. Він також анонсував “поетапний запуск нових виробництв”, але без конкретики.
У 2025 році окупанти знову заговорили про плани: до 2030 року нібито хочуть повністю відновити комбінат, щоб забезпечити роботою 30 тисяч людей. Запуск виробництва залишається під питанням — навіть у цехах, які вже відремонтували, немає замовлень через відсутність конкурентоспроможних цін на матеріали.
Заборгованість по зарплатах — одна з ключових проблем на окупованому Донбасі
Псевдовлада Луганщини визнає системні проблеми з виплатою зарплат. “Прокуратура ЛНР” регулярно звітує про виявлені порушення — лише з початку року їх нарахували понад 300. У червні 2026 року завдяки втручанню окупаційної “прокуратури” вдалося погасити борги на 305 мільйонів рублів. Комунальникам Лисичанська виплатили понад 38 мільйонів, у Рубіжному — майже 2 мільйони, у Кремінській громаді — близько 6 мільйонів. Проте це лише верхівка айсберга.
Найгірша ситуація у вугільній галузі. Шахти, які передали російським інвесторам, масово зупиняються. Наприклад, підприємства “Донське вугілля” в Довжанську (кол. Свердловськ) припинили роботу в березні 2026 року. Гірників скоротили, залишивши без зарплати за 3 місяці. Людям запропонували стати на облік у місцевий Центр зайнятості або їхати до Ростовської області — там ще платять. Загальна заборгованість перед шахтарями “Центрвугілля” та “Антрациту” сягає майже 170 мільйонів рублів. Так зване “керівництво” обіцяє виплатити гроші, коли внесуть зміни до бюджету, але поки що борги тільки зростають.
Очільник Луганської ОВА Олексій Харченко навів офіційні дані: у 2025 році заборгованість із зарплат на окупованій території сягнула 32 мільярдів рублів. І це без урахування боргів, накопичених ще з 2014-2015 років, які ворог роками обіцяє погасити.
Пасічник навіть звернувся до Путіна зі скаргою: інвестори не виконують зобов’язань, не виплачують зарплати й не запускають виробництво. Він попросив кредитувати компанії з федерального бюджету, інакше шахти доведеться закривати. На консервацію потрібно 25,6 мільярда рублів, яких у місцевому бюджеті немає.
Проблеми з виплатою зарплат на окупованих територіях не обмежуються Луганщиною — у сусідній Донецькій області ситуація не краща. У 2025 році “прокуратура ДНР” виявила, що шахта “Гірник-95” у Макіївці заборгувала 512 працівникам понад 84 мільйони рублів. Гроші не виплачували з травня по серпень, хоча підприємство мало змогу погасити борги, але спрямувало кошти на інші потреби. Проти “керівництва” порушили кримінальну справу.
Ще один випадок — “Донецька промислова компанія” майже рік не платила 133 працівникам, накопичивши борг у 45 мільйонів рублів. Заборгованість погасили лише після втручання місцевої “прокуратури”. У Горлівці з підприємства-боржника примусово стягнули понад 240 мільйонів рублів податків і ще майже 1,5 мільйона заборгованості із зарплати. Щоб виплатити частину боргів, компанії довелося продати власний автомобіль.
Ці випадки — не поодинокі. На окупованих територіях систематично порушують трудові права: люди місяцями не отримують зароблене, а роботодавці навіть під загрозою кримінальної відповідальності не поспішають виконувати зобов’язання. Окупаційна “прокуратура” фіксує порушення, але реальних змін це не приносить — борги накопичуються, люди лишаються без засобів до існування.
Про кадровий “голод” на окупованих Донеччині й Луганщині
Примусова мобілізація, яку росіяни проводять на захоплених територіях, спричинила гостру кадрову кризу. За офіційними даними, станом на квітень 2025 року в місцевих центрах зайнятості на обліку перебувало лише 288 осіб, тоді як роботодавці заявляють про потребу в понад 12 тисяч працівників. Найбільше бракує медиків, освітян, працівників сфери обслуговування та промисловості.
“Кадровий дефіцит, що виник через свавілля військкоматів, не в змозі зупинити російські програми по запрошенню за гроші працівників з інших регіонів РФ”, — сказав тодішній очільник Луганської ОВА Артем Лисогор.
Ситуація на підприємствах критична. Директор шахти “Білоріченська” визнав, що створюється враження, що потрібних людей у регіоні просто немає. На Алчевському металургійному комбінаті не вистачає 20-30% співробітників. У 2022 році з підприємства забрали багато чоловіків за повістками, а з 1 січня 2023 року мобілізованих офіційно звільнили — вони фізично не могли написати заяви про переоформлення після зміни назви компанії. Замінити їх ніким: люди з новоокупованих територій, яких пробували наймати, довго не затримувалися.
Компенсувати втрати підвищенням зарплат не вдається, а російські фахівці неохоче їдуть у прифронтові міста через небезпеку та відсутність житла.
Окрема проблема — енергетична галузь. Понад тисячу електромонтерів, які обслуговували підстанції, скоротили з 1 березня 2026 року. Замість постійної присутності персоналу запроваджують виїзні бригади.
В умовах зношеного обладнання та регулярних пошкоджень ліній це означає, що навіть критична інфраструктура залишається без належного обслуговування. “Особливе занепокоєння викликає кадровий склад скорочених осіб, більшість із яких — фахівці з багаторічним досвідом, переважно жінки середнього та передпенсійного віку. Для них звільнення в прифронтовому регіоні без альтернативної роботи чи програм перекваліфікації означає фактичну втрату засобів існування”, — повідомили аналітики Центру національного спротиву.
Люди бояться влаштовуватися на роботу через ризик мобілізації. В обхідному листі при працевлаштуванні є обов’язковий пункт — стати на облік у військкоматі. Дізнавшись про це, багато хто відмовляється від роботи.
Журналістка видання ТРИБУН Валерія Мельник додала: після деокупації ці території зіштовхнуться не з браком роботи, а з браком людей.
“Найбільший попит буде на тих, хто відновлюватиме базову інфраструктуру й соціальні системи: будівельників, інженерів, електриків, комунальників, медиків, психологів, освітян, соціальних працівників, транспортників і адміністраторів. Водночас значна частина нинішніх робочих місць зникне, бо вона пов’язана з окупаційною системою або тіньовими схемами”, — пояснила вона.
Ринок праці після звільнення фактично почнеться заново.
Україна втратила промислових гігантів Донбасу — металургійні, коксохімічні, тепловозобудівні та хімічні заводи. Їх знищили російські війська або розграбували після окупації. Так звана “влада” звітує про відродження, але насправді більшість підприємств працюють на потреби армії РФ або їх просто розбирають на метал. Кадрова криза через мобілізацію досягла критичного рівня, а заборгованість із зарплат обчислюється десятками мільярдів рублів.
Після деокупації відновлення промисловості потребуватиме величезних інвестицій та часу.
*Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також: “Крок у темряву”: експерт прогнозує екологічну катастрофу для окупованого Донбасу.
