Поїзд №138 "Поділля" єднав Хмельницький і Лисичанськ, проходив п’ять областей і майже добу був дорогою додому для тисяч людей з Луганщини. Для провідника Миколи з Кремінної цей маршрут був особливим: ним він їздив до мами, повертався з роботи й зустрічав земляків. У 2022 році поїзд не зник, але перестав ходити додому — Луганська область опинилась в окупації. АМикола досі пам’ятає свій "потяг додому" до найменших деталей і продовжує евакуювати українців з перших днів повномасштабної війни.
Дорога через п’ять областей
Микола народився в Луганську, але майже одразу після його народження родина переїхала до Кремінної. У 2011 році він поїхав до Попасної здобувати освіту й три роки навчався там на помічника машиніста тепловоза. Коли у 2014-му почалася війна, Микола вирушив до Києва. Згодом друзі допомогли йому перебратися до Хмельницького та вступити до Жмеринського професійного ліцею залізничного транспорту. Так залізниця остаточно стала частиною його життя, і вже з 2018 року Микола працює провідником.
Оселившись у Хмельницькому, він усе одно не втрачав зв’язок із домом — до Кремінної приїздив майже кожні довгі вихідні.
"Рейс для мене не був надто важким, бо в Хмельницькому вже були друзі й колеги, які допомогли і з навчанням, і з роботою. Потяг №138 називався «Поділля», адже Хмельницький вважають столицею Поділля. Це був дуже довгий маршрут — понад двадцять годин у дорозі через п’ять областей. Їхали через Вінницю, Київ, Полтаву, Харківщину, далі — Куп’янськ, Сватове, Кремінну, Рубіжне і аж до Лисичанська. Потяг мав 18 вагонів, і людей завжди було багато. А ще в нашого депо була своя особлива фішка. На вагонах висіли великі трафарети: зверху червоними літерами було написано «Поділля», а нижче — «Хмельницький — Лисичанськ». Вони кріпилися просто посередині вагона на спеціальні петлі. Номерні таблички теж були особливі — прямокутні, з обох боків вагона. В інших потягах часто ставили звичайні таблички у вікнах, а у нас були саме трафарети. І цим ми дуже пишалися", — розповідає Микола.
Чоловік пригадує, що кожен рейс був важким — погода змінювалась буквально від області до області. Наприклад, після Харкова влітку в плацкарті ставало все спекотніше — плюс тридцять, духота, вони вмикали примусову вентиляцію. Квиток на той поїзд взяти було майже неможливо.
Якщо в Миколи набігало кілька вихідних поспіль, він збирався додому, в Кремінну.
"Коли в мене набиралося десять вихідних і норма годин дозволяла відпочинок, я одразу питав: “Все, можу їхати додому?”. Але була інша проблема — квитків майже ніколи не було.
2Мене на залізниці всі знали, бо я був єдиним працівником із Луганщини. Колеги постійно питали: “Колян, коли додому?”. А я тільки сміявся: “Та квитка нема”. Тоді радили дзвонити начальнику поїзда. Я телефонував, він питав, у якій бригаді працюю, а потім казав: “Добре, підходь завтра до такого-то вагона, щось придумаємо"", — розповідає Микола.
Це був справді дуже популярний потяг, бо для багатьох він залишався найзручнішим способом дістатися до крайніх вільних міст Луганщини. Люди їхали до Кремінної, Рубіжного чи Лисичанська, а вже звідти роз’їжджалися далі по області. Хтось прямував у Сватове, а хтось їхав далі — на окуповані після 2014 року території, щоб побачити рідних.
Найбільша посадка і висадка була саме в Рубіжному. Коли до перону підтягувався потяг із 18 вагонів, площа перед вокзалом буквально кипіла: автобуси, таксисти, “зазивали”, які на весь вокзал кричали "Сєвєр!", "Станиця!", "Сватово!". Люди швидко розходилися по маршрутках і автобусах, бо кожен поспішав дістатися додому. Для багатьох цей потяг був не просто рейсом, а дорогою до своїх.
"Біля вокзалу завжди стояли “зазивали” й голосно вигукували напрямки: «Станиця Луганська! Луганськ! Брянка! Кому треба — підходьте!». Вони роздавали свої візитки, просили передавати знайомим, бо багато людей постійно шукали, як дістатися далі. Зупинка в Рубіжному офіційно тривала лише дві хвилини, але згодом її подовжили до п’яти, бо провідники просто не встигали посадити всіх пасажирів. Машиністи теж ішли назустріч: деякі бригади спеціально приїжджали на кілька хвилин раніше, щоб люди встигли спокійно зайти у вагони й знайти свої місця", — каже він.
В Кремінній виходило теж чимало людей. І сам Микола також.
Фонтан, вокзал, війна
Кожного разу, коли Микола повертався додому, Кремінна вже була трохи іншою. Наче місто намагалося постійно здивувати чимось новим. На вокзалі зникли дві з п’яти колій, зате сам перон став ширшим і охайнішим. Старий потрісканий бетон змінила плитка, з’явилося нормальне освітлення, туалети, зал очікування. Під прибуття потягів почали спеціально підлаштовувати маршрутки. Бо поїздів було чимало, і вокзал потребував реконструкції.
"Відкрили класні супермаркети, де було дійсно багато всього, «Нову пошту», поставили поштомати. Фонтан відреставрували, зробили бювети з водою. Потім з’явився «Теремок» — місце, куди діти приходили на дні народження, грати в ігри чи просто провести час", — згадує Микола.
Кремінна поступово ставала живішою й затишнішою. У місті оновлювали громадські простори, відкривали кав’ярні, змінювався центр і вокзал.
"Було дуже зелене місто — парк дуже класний, проспект, пішохідна зона, дерева, лавочки. Поставили кав'ярню біля пошти, потім ще одну — біля фонтану. Було куди вийти, де посидіти", — розповідає він.
Разом із містом змінювалася й інфраструктура. Через річку побудували два мости, поставили нові світлофори, поклали асфальт і зробили нові перила. Оновили навіть музичну школу, де навчався Микола і де його мама викладала фортепіано.
"Раніше вона стояла така занедбана, а потім зробили металопластикові вікна, пофарбували її в рожевий", — каже чоловік і додає, що сумує за можливістю приїздити додому. Адже, в 2022 році він приїхати вже не зміг — ганяв вагони в ремонт по всій Україні та працював на евакуації.
23 лютого Микола повернувся з Миколаєва. Тиждень пробув у рейсі, далі вагон мав їхати до Ужгорода. Після десяти днів без дому він просто ліг спати, навіть не поставивши телефон на беззвучний. Серед ночі почав дзвонити друг із Харкова. Голос у нього був дивний, розгублений — Миколі спершу навіть здалося, що той п’яний.
"Каже мені: «Коля, нас бомблять». А я відповідаю: «Саша, що ти розказуєш? Хватить бухати, йди спати». Я тоді взагалі не сприйняв це серйозно", — згадує Микола.
Після рейсу він був настільки виснажений, що просто заснув і не реагував ні на дзвінки, ні на повідомлення. Уже зранку в двері почали стукати сусіди.
"Відкриваю, а вони питають: «Ти що трубку не береш?» Я кажу: «Я десять днів вдома не був, хочу просто виспатися». А вони: «Ти знаєш, що війна почалася?» Я ще кажу: «Ви що, сьогодні всі під чимось?» Потім зайшов в інтернет — і вже було не до сміху. Усі були на нервах", — розповідає він.
Микола жив на першому поверсі, тож саме йому мешканці будинку довірили ключі від укриття. Відтоді під час кожної тривоги він першим вибігав униз відкривати сховище для сусідів.
А вже 1 березня вирушив у свій перший евакуаційний рейс, який розтягнувся майже на місяць.
180 людей у плацкарті
У перший евакуаційний рейс до його вагона набилося близько двохсот людей. Плацкартний вагон був розрахований лише на 54 місця. Люди сиділи всюди — на полицях, у проходах, у тамбурах, просто на підлозі. Близько двадцяти людей, побачивши це, вийшли — казали, що не поїдуть у таких умовах. Решта сто вісімдесят залишилися. Бо іншого способу вибратися тоді вже майже не було.
"Я тоді реально афігів. Але мені казали: «Коля, ти ще подякуєш, що не в купейному вагоні їдеш». Я ж завжди любив плацкарт і думав: ех, можна було б і купе. А вийшло зовсім інакше", — згадує Микола.
Найважчим була навіть не кількість людей, а повна невідомість. Ніхто не розумів, скільки триватиме дорога і чи вдасться доїхати вчасно. Потяг міг виїхати з Кривого Рогу о п’ятій вечора, а до Львова чи Ужгорода добиратися потім ще пів доби, бо зупинявся на кожну тривогу.
"Повернувся зі Львова до Кривого Рогу. Мій вагон відчепили від основного складу, поставили в тупик і сказали, що везтиму сто дітей. І саме тоді до вагона підійшла жінка з двома доньками. Старшій було близько двадцяти, молодшій — років дванадцять-тринадцять. Вони просили взяти їх до Мукачева. Я кажу: «Куди я вас візьму? У мене й так 120 людей їде, а вагон розрахований на 54 місця». А вона відповідає: «Нас троє, ми помістимося». Тоді я запропонував їм лягти в моєму купе на верхній полиці, якщо влаштує. Їх влаштувало. Потім вони мене підгодовували, волонтери теж щось приносили — так і здружилися", — згадує Микола.
Уночі чоловік їхав у хвості складу й ніяк не міг позбутися тривоги. Вийшов у тамбур перекурити. За ним тихо вийшла й та молодша дівчинка з вагона.
"Стоїмо, і тут у небі з’являється якась точка — чи ракета, чи щось летить", — згадує він.
За мить потяг різко зупинився. Вибух був такої сили, що вагон аж здригнувся, а небо спалахнуло білим світлом, ніби серед ночі раптом настав день.
"Я це бачив, бо стояв у тамбурі. А люди у вагоні ні — там ролети були закриті", — каже Микола.
Вони з дівчинкою так і залишилися стояти в темряві, вслухаючись у тишу після вибуху.
"Я їй тільки сказав: «Не знаю… може, щось збили»", — говорить він.
Коли потяг нарешті дістався Львова, до провідників підійшли залізничники й тихо сказали: ракета летіла просто на їхній склад. Поряд у небі працював винищувач — саме він її збив.
"Якби не він, було б багато смертей. Я б зараз із вами не розмовляв", — каже Микола.
За його словами, вже за кілька тижнів на евакуаційних рейсах усі ніби звикли до нового життя. Провідники впізнавали одне одного на станціях, перекидалися короткими фразами: "Ви знову з нами?" — "Так, вивозимо людей".
Були нічні висадки, тривалі зупинки просто посеред дороги, вибухи й обстріли. Спочатку кожна затримка лякала. Потяги стояли, ніхто не розумів, чи можна рухатися далі. Але з часом люди почали звикати навіть до цього.
"Раніше було страшно. Зупинилися — і стоїш, бо не можна їхати. А потім уже поїхали. Зараз це стало звичним", — говорить Микола.
Ризик життям
Поки Микола був на евакуаційних рейсах, із Кремінної виїхала і його мама. Каже, подзвонила йому десь дорогою у бік Польщі: "Нас бомблять, що робити?".
"Я кажу: «Виїжджай, будь ласка. Життя дорожче»", — згадує він.
Зараз його мама живе в Норвегії, відтоді вони так і не бачилися — лише телефонують одне одному. А Микола тим часом перебрався до нового міста, бо там була робота.
"Спочатку в основному була евакуація — постійні рейси, люди, дорога. Потім уже по-різному: то евакуація, то ще якісь поїздки", — розповідає Микола.
Через війну багато маршрутів скоротили або взагалі скасували, тому йому довелося переводитися з Хмельницького до Жмеринки — там ще залишалася робота. Згодом перевівся до Івано-Франківська.
"У Хмельницькому вже особливо не було куди їздити — поїзди позабирали. Залишалося кілька маршрутів, та й усе. Зараз поки тут працюю. Кидають по різних рейсах — як виходить", — каже він.
Тим часом поїзд №138 "Поділля" більше не ходить.
"Краще б і далі їздили тим рейсом у Лисичанськ, аби тільки все було добре. Я називав його потягом додому. На ньому завжди або їхав додому, або з дому. Дуже любив той поїзд. Хороші спогади лишилися", — каже Микола й замовкає.
Читайте також: Подкаст «(До)воєнна ностальгія» — про міста, які Росія залишила в руїнах”, — журналіст Дмитро Зарайський.
