Емоційна глухота, провина за те, що залишився живим, “життя на паузі” — усе це не просто слова, а щоденна реальність для тисяч внутрішньо переміщених українців. Люди вже четвертий рік, а дехто й дванадцятий, будують нове життя з уламків старого, тримаючись за звичні їм речі. Чому навіть після переїзду в безпечніше місце багатьох не відпускає відчуття тимчасовості, як вижити в умовах хронічного виснаження і де шукати себе знов? Про це кореспондентка ТРИБУН поговорила з психологинею-сексологинею Єлизаветою Кулешиною.
Основні проблеми, з якими звертаються ВПО
“Не секрет, що психіка кожного українця потроху адаптувалася до нових умов життя. Ми звикли існувати під звуки сирен, нас вже не лякають ночі, проведені в підвалі і ми не гортаємо стрічку новин 24/7, як у перші місяці повномасштабки. І якщо у 2022 році ми говорили про фазу гострого стресу, зараз у всіх настав період хронічного вигорання та виснаження”, – каже пані Єлизавета.
З її досвіду, основні запити, з якими звертаються переселенці до психолога зараз, це:
- Втрата відчуття стабільності
Навіть після життя на новому місці протягом кількох років, у людей часто є внутрішнє відчуття, що все це тимчасове. Мозок відмовляється вірити у те, що доведеться облаштовувати без перебільшення “нове” життя.
Це захисна реакція психіки – щоб не втратити здоровий глузд, до останнього не вірити у реальність того, що відбувається.
- Ідентичність і розірваність
“Я вже й не у себе вдома, але ще й тут не місцевий”. За період проживання на новому місці, люди встигли вивчити місто, знайти потрібні магазини, але в них все ще відсутнє відчуття того, що вони проживають у новому населеному пункті.
“З цим класно вправляються громадські організації, які проводять зустрічі для ВПО, де люди можуть знайомитися і проводити час разом з тими, хто опинився в ідентичній ситуації”, – зазначає психологиня.
- Виснаження та емоційна глухота
Часто люди після переживання довготривалого стресу закривають у собі емоції. Вони не можуть ані плакати, ані радіти.
Це схоже на внутрішнє завмирання – я начебто щось і відчуваю, а наче – зовсім нічого.
За словами пані Єлизавети, така проблема часто спостерігається у людей, які не звикли говорити про свої емоції і їх виражати. Психіка захищається маскою сили і людина щиро вірить, що її зовсім нічого не турбує.
- Провина вцілілого
Деякі ВПО відчувають, що вони не мають права жити повне життя в той час, коли захисники боронять нашу свободу, а близькі і рідні живуть в окупації чи загинули.
“Здається, наче їм пощастило більше, але вони не мають права радіти і сміятися в той час, коли інші ллють сльози. Ця проблема більш глибока, тому вона потребує індивідуальної роботи – розуміння перед ким провина, за що і чому вона зʼявилася”, – зазначає психологиня.
- Проблеми з мотивацією, прокрастинація, апатія
Люди настільки втомлені, що просто не бачать сенсу щось робити. Вони живуть за інерцією і роблять лише те, що необхідно – ходять на роботу, роблять закупки і функціонують.
- Відчуття, що життя “на паузі”
Внутрішньо переміщені особи вже пережили надзвичайний стрес – коли в один момент все попереднє життя зруйнувалося. І тепер їм страшно щось планувати і будувати хоча б якісь перспективи у себе в голові, тому що неясно, чи буде це завтра взагалі.
- Розʼєднання родини
З початку повномасштабного вторгнення близьке оточення змінилося майже у всіх. Хтось виїхав за кордон, хтось пішов у ЗСУ, хтось – переїхав в інший куточок України.
“Нам стало важче розуміти тих, хто не пережив наш досвід. І часто такі розколи відбуваються навіть в межах однієї сімʼї”, – додала наша співрозмовниця.
“Я виїхала з дому рівно три роки тому. Пам’ятаю, я перший рік не могла піти на якісь процедури, бо було відчуття, що я зраджую своїх майстрів. Пізніше, коли довелося облаштовувати нове житло, я не могла налаштуватися, щоб купити нові штори та інші предмети побуту, постійно казала “навіщо мені тут купувати, якщо в мене є це вдома”. Хоча, я й зараз часом це кажу… Є ще якась надія”, – поділилася переселенка з Луганщини.
“Не можу знайти друзів. Навіть не те, що друзів, а просто людей, близьких за духом. Всі мої близькі залишилися в окупації і я просто відмовляюся заводити якісь нові знайомства. Адже в мене є мої люди. Просто поки вони не поруч. Та водночас важко проживати радісні та сумні моменти в самоті”, – розповіла нам ще одна жінка із захопленої росіянами Луганської області.
Що ж із цим всим робити?
- Легалізувати і нормалізувати свій стан
Ваші емоції мають право на існування. Злитися, ображатися, гнівитися і відчувати апатію – нормально в умовах хронічного стресу.
Пані Єлизавета радить не намагатися поділити свої емоції на “хороші” та “погані”, тому що таких категорій не існує. Найкраща робота з емоціями – це їхнє усвідомлення і розуміння, що саме викликало той чи інший стан.
Відмовтеся від самокритики і зруйнуйте внутрішню конструкцію “я не маю цього відчувати”. Ви можете і маєте відчувати абсолютно все, що відчуваєте вже зараз.
- Повернути собі здатність планувати через маленькі кроки
Не намагайтеся повернути собі здатність будувати плани на найближчі 5 чи 10 років – як це було до повномасштабного вторгнення. Наші реалії такі, що ніхто не знає, де буде через тиждень.
Але потроху вчіться знову планувати своє життя – купіть собі гарний записничок, у який пишіть плани на тиждень, придумуйте маленькі задачі, які ви точно зможете виконати. Заплануйте собі приємне кавування у затишній кавʼярні поруч із домом.
- Визначити власні опори
Знайдіть те, що дарує вам радість навіть у найтемніші часи. Це може бути ранкова рутина (зарядка, яку ви виконуєте під супровід улюбленої музики, нетривала прогулянка в парку чи розмова з близькою людиною), підтримка близьких людей чи вечірні обійми з улюбленим песиком.
- Знайти підтримку і нову спільноту
Не соромтеся просити про допомогу і говорити про свої переживання. На всій території України і онлайн функціонує багато центрів для ВПО, де можна отримати безкоштовну психологічну консультацію, відвідати творчі майстер-класи чи просто виговоритися.
Важливо знати, що ви не один.
- Дозволити собі відчувати і проживати
Ваші емоції важливі, якими б вони не були. Не варто намагатися знецінити власні переживання фразами “а у когось гірше”. Досвід кожної людини унікальний і кожен проживає свої емоції по-різному. Дайте собі можливість проживати їх так, як виходить.
“Психологічне відновлення – це не про відмову від емоцій. Це про проживання різних досвідів і дозвіл собі бути різним – сумним, веселим, щасливим та злим. ВПО – це не просто статус. Це досвід, в якому дуже важливо бути чесним по відношенню до себе та бережливим до свого ментального стану”, – підсумувала психологиня.
Бути сильним — не означає “не відчувати”. Іноді найсміливіше — це дозволити собі впасти в обійми, розповісти про втому й потроху будувати нову стабільність. Навіть, якщо вона поки що тримається на каві, рутині й людях поруч.
Читайте також: 5 питань до внутрішніх переселенців з Луганщини: між адаптацією та ностальгією.
