У березні 2022 року Росія, попри протести містян, окупувала Старобільськ, що на півночі Луганщини. Майже місяць після цього, не дивлячись на небезпеку, міська голова Яна Літвінова залишалася на місці та допомагала громаді.
В інтерв'ю ТРИБУН вона розповіла про початок російського вторгнення на Луганщині, роботу в умовах сьогодення та плани по відновленню Старобільської ОТГ після деокупації.
— Що для вас означає Старобільськ?
— Старобільськ — це Україна. І цей вибір зроблено 30 років тому! Наш вибір, традиції, відношення, бажання — жити у вільній незалежній державі та опір “примусу до миру” не перебороти зброєю.
Як ніколи, зараз нам необхідно бути сильними та проявляти єдність, взаємодопомогу, витримку, бути відповідальними не тільки окремо за себе, а й за всю країну. Настане мир та ми відбудуємо міцну, спроможну громаду, про яку завжди мріяли і так завзято будували останні роки.
— Розкажіть, які мали плани у розвитку Старобільська до повномасштабного вторгнення? Які з них були здійснені?
— Ніхто із нас не народжувався керівником, ми мали свій життєвий та професійний шлях, добивалися всього кропіткою та наполегливою роботою. Старобільськ був центром громади і таким собі двигуном змін. Чимало встигли і ще більше планували.
Створили КП "Вода Старобільщини", працювали над підсиленням матеріально-технічної бази підприємства "Благоустрій м.Старобільськ", запустили перші роботи по агро-логістичному центру.
Агро-логістичний центр — ідея та мета, якою я живу і втілення якої в життя для мене є й особистою амбітною ціллю. Ми мали працюючі міжнародні програми підтримки, зокрема, місцевої медицини, результати державного проєкту “Велике будівництво” в Старобільському районі. Завдяки чому, при сприянні обласної влади, дороги ремонтувалися і в межах міста, а не лише на проміжках внутрішньообласного сполучення.
Відремонтовані: шлюз, збудовані дві сільські амбулаторії, реалізувалася програма “Поліцейський офіцер громади”, ми отримали нові авто для охоронців громадської безпеки, почали відновлення вуличного освітлення на сільських вулицях та розглядали план реконструкції та розвитку мережі освітлення у громаді, зводили спортмайданчики для дітей та молоді, планували зробити велику реконструкцію головного стадіону громади — "Колос", ДЮСШ, відділень у нашій лікарні, звісно, продовжувати будівництво та відновлення доріг, “Зеленого кінотеатру” у парку.
За останні роки прийнятий новий Статут м. Старобільськ, Стратегічний план розвитку міста, Стратегія економічного розвитку громади, опорний історико-архітектурний план та багато інших документів, які забезпечують органу місцевого самоврядування можливості вирішувати покладені на нього завдання. А також розробили стратегії економічного та комунікаційного розвитку громади у соціальній та медичній сферах.
— На посаду міської голови Старобільська вас обрали у 2020 році. Як змінилося місто за час вашого перебування на даній посаді?
— Як керівник, у своїй роботі завжди спиралася на головний принцип — відкритість в роботі по всіх напрямках. Старобільський міський орган місцевого самоврядування мав свій сайт, сторінки у соцмережах, засідання постійних комісій та сесій, які демонструються у прямому ефірі. Таким чином жителі міста мали можливість бачити роботу депутатів та отримувати доступ до необхідної їм інформації.
Місто співпрацювало з різними громадськими формуваннями та організаціями-партнерами: Пульс/USAID, Асоціація міст України, ООН Жінки в Україні, програма “U-LEAD з Європою” та іншими. Міська рада — активний учасник різних конкурсів, грантових програм, навчальних заходів, що у свою чергу несло користь місту та громаді.
Головне, що ми всі відчули подих реальних змін та побачили очевидне — громада отримала реальный шанс для кардинального росту. І вже перші кроки діяльності нашої великої родини засвідчили, що ми змогли успішно скористатися багатьма наданими нам можливостями.
— Як розпочалося повномасштабне вторгнення у Старобільську?
— Ми стали одними з перших, хто потрапив під російську окупацію. Мешканці були об’єднані однією думкою — “Старобільськ — це Україна”.
І з квітами окупантів ніхто не зустрічав.
Проте, з 24 лютого розпочався відлік для кожного з нас. Життя розділилося на “до” та “після”. Тотальні та масові репресії абсолютно всіх, хто мав активну проукраїнську позицію, з залякуваннями, застосуванням морального тиску та фізичного насилля змушували людей рятувати себе та рідних. Проте, люди не змінили своє внутрішнє переконання про життя у вільній, незалежній державі. Я категорично не згодна з висловлюваннями про те, що на сході країни чекали приходу РФ.
Російська агресія позбавила людей звичних мирних благ, перетворила їх на біженців та переселенців, у тисяч відібрала найцінніше — життя. І про це ми повинні пам’ятати щодня. Тому особливо цинічними виглядають всі святкування, які проводять на окупованих територіях. Ми опинилися в новій жахливій реальності.
Війна з нами весь час поруч і нагадує про себе.
— Чи багато держслужбовців зі Старобільщини пішли на співпрацю з окупантами? Як вважаєте, з яких міркувань ці люди зрадили Україну?
— Люди вражають — в хорошому і, на жаль, поганому сенсі.
Вторгнення стало своєрідним тестом: герой ти чи боягуз. На Старобільщині є колаборанти.
Цим людям заочно вже оголошено підозру у державній зраді.
Варто зазначити, що на той час я та мої співробітники входили до органів місцевого самоврядування. В структурі ОМС жоден з керівного складу не пішов на співпрацю. Для себе я розумію, що поряд були надійні та віддані люди. Але зрадників не мало виявилося на нижчих посадах.
Щодо держслужбовців — їх багато. Ви знаєте, мені, як керівнику не зрозуміле їх рішення. Тут скоріше питання до кожного з них, як до людей. Їм було байдуже, хто платить гроші, байдуже на звичайних людей, байдуже на Україну. Вони виправдовували свої злочини гучною думкою, що не було вибору. Але він був завжди. Поїхати, почати працювати у структурах України, відстоювати свої принципи та дійсно служити народу — це теж вибір. І у кожного він свій.
Окупанти робили все, щоб зробити життя нестерпним.
Приведу приклад. В перші місяці окупації вчителі працювали за українськими програмами з дітьми вже не в школах, але отримували зарплатні, бо з квітня я в Україні робила все, щоб не залишати людей. Розумієте? Освітяни цілими школами відмовлялися йти на поступки, вже на той час призначеному начальнику окупаційного РАЙОНО. Пропагандисти почали звільняти вчителів, щоб розірвати зв’язок із нами, щоб ми не могли підтримувати їх.
— Чи були серед колаборантів ті, від кого ви цього не очікували?
— Так, були ті від кого я не очікувала зради. Це було боляче, але співпраця з окупантами — усвідомлений вибір кожного. Далі буде деокупація та покарання згідно законів України. По багатьом із них вже є вироки.
— Ви перебували в окупації близько місяця, як голова міста, були першою “мішенню” росіян. Чи були випадки залякування окупантами?
— Одного разу мене та колег накрили за наводкою місцевого колаборанта у місці, де тричі за 2 години побували різні підрозділи окупаційних військ. Одні за одними. В них не було узгодженості між собою, їм дали інформацію щодо мого місця знаходження – вони збіглися.
Поставили до стінки під автомати, розкидали по кімнатах, щоб ми не бачили один одного і почалися, так би мовити, “розмови”.
Наступного разу, вже після мітингу, мені подзвонили та сказали, щоб я збиралася. Сенсу ховатися вже не було, усюди стояли блокпости, по вулицях почалися обшуки. Підставляти людей я не могла та й місто не таке велике, тому зібралася та пішла. Під’їхала автівка, мене мовчки повезли. Я не знала куди, що далі, вже подумки прощалася з донькою. Привезли спочатку до університету, потім до райвідділу поліції. У машину сів військовий у балаклаві. Багато говорив про новий порядок, про те, що вони тут назавжди, треба звикати до нової реальності, про їх м’які методи по відношенню до місцевих, мою відповідальність за кров інших, якщо буде супротив. Сказав, що керівник одного з підприємств поскаржився на мене, бо я погрожую законами України. Почали пропонувати мені різні посади, напевно думали, що маю амбіції на вищі посади. Відмовилася, бо в голові було: “Так буде не завжди, треба вижити”.
Наприкінці розмови чоловіки згадали доньку і в цей момент вперше мене зачепило. Розумієте, мені байдуже було на своє життя, але я виховую дитину сама, вона моє життя, треба було вивозити її, бо на початку через обстріли це не вдалося.
— Як вам вдалося виїхати з окупації?
— Не могла сказати що я виїжджаю, бо не випустили б, дуже тихо зібрали 2 сумки, в які вмістили наше життя та поїхали за колоною, яка евакуювалася із міста. На першому блокпості почали розпитували. Донька має слухові апарати, тому за легендою ми їхали за запчастинами. Так і сказала. Запитав чому не до Луганська. Відповіла, що апарати імпортні, а запчастини є у лікаря в Дніпрі. Він посміхнувся та пропустив. Поки їхали по Донецькій області чули вибухи, йшли бої. Молилася… коли доїхали до нашого блокпоста були сльози, відчуття свободи, хотілося обійняти наших хлопців. Донька запитала: “Це наші?”, кажу: “Так”.
Певно, Господу було так потрібно, щоб я пройшла цей шлях та ми залишилися живі… тому продовжую працювати і зараз.
— Чи допомагали ви населенню після початку повномасштабного вторгнення?
— В перші дні окупації разом з колективом міської ради та волонтерами ми організували роботу гуманітарного штабу з надання допомоги людям, які постраждали від бойових дій та перемістилися на територію Старобільщини. Ми намагалися забезпечити продуктами харчування та необхідними речами всіх, хто цього потребував.
Наразі подібна робота проводиться в рамках діяльності Старобільської міської військової адміністрації. Одним із напрямків є забезпечення діяльності гуманітарного штабу, який надає допомогу ВПО з Луганської області, що перемістилися на територію Львівської.
— А чи знаєте ви, як зараз живе Старобільщина?
— Окупаційна "влада" бореться проти громадських активістів. Їх викрадають, проводять з ними “бесіди”. Про багатьох із них ми не маємо жодної інформації. Людей просто залякують такими акціями. Вони відчувають шалений психологічний тиск. Жодних кроків, що були б спрямовані на розвиток міста та забезпечення комфорту для мешканців – росіяни не роблять.
Є ті, хто демонстративно радіє та розповідає про покращення, прагнучи сформувати загальну думку про всіх. Але достатньо зайти у місцеві групи для розуміння проблем, з якими стикаються люди на окупованій території. І тоді стає зрозуміло, що ні про яке покращення мова не йде. Космічні ціни на господарську групу товарів, відсутність необхідних ліків, падіння рівня надання всіх послуг, а подекуди і повна відсутність адміністративних послуг, які зараз необхідні людям, неможливість зняти готівку у гривні без проценту, який штучно встановлюють ті, хто на цьому заробляє.
— Чи багато жителів Старобільська потрапило до катівень або полону?
— Нам відомі такі випадки, про які була інформація у ЗМІ та соц.мережах. З впевненістю можу сказати, що злочини Росії будуть обов’язково доведені, а винні в цьому — понесуть покарання. При цьому ми маємо розуміти, що дії окупантів не визнають ніяких міжнародних прав, фактично це повне безправ'я для наших людей. Думаю, що після перемоги ми дізнаємося про всі випадки катувань, полону, про всі скоєні злочини та жахнемося від них.
— Щодо перспектив розвитку Старобільська після звільнення. Чи є у вас плани та бажання повернутися відновлювати місто?
— Як би не склалося життя, частину себе, свого серця завжди буду віддавати рідному, любому Старобільську.
Вже розроблено план дій щодо відновлення роботи органів влади та життєзабезпечення деокупованих населених пунктів на території Старобільської міської територіальної громади.
Попереду у нас важкий шлях. Це та його частина, що називатиметься "після війни". Часто думаю про те, що на нас чекає. Розумію, що чимало труднощів та роботи. Але попри все впевнена, що ми впораємося з усіма викликами, побудуємо успішну країну та кращу за всіх Старобільську громаду.
— На вашу думку, скільки коштів треба буде вкласти у відбудову?
— Як свідчить досвід деокупованих громад — окупанти залишають безлад, розкрадають майно підприємств, вивозять обладнання на сотні мільйонів гривень. То оцінити збитки реально зможемо лише після звільнення. В результаті отримаємо інформацію про втрати громади та зрозуміємо скільки коштів на відновлення та розвиток потрібно буде вкладати. Поки можемо лише робити припущення.
— З чого почнете відновлення? Що першим повернете?
— Як керівник — з відновлювальних робіт, організації допомоги людям, які цього потребуватимуть тощо. Як людина, перш за все, відвідаю могили своїх рідних…
Головною залишається перемога у цій жорстокій війні. Тоді буде і громада, і кошти, і нові плани, і школи, і стадіони — все буде!
— У що ви вірите?
— Вірю у Збройні Сили України та в те, що всі міста нашої держави буде деокуповано. Старобільчани також чекають на ЗСУ та покарання колаборантів.
Старобільськ — це Україна. Разом ми переможемо!
Читайте також: Суддя з Рубіжного: “Понесуть відповідальність абсолютно всі, хто перейшов на сторону ворога”
