10 метрів у діаметрі, троє гравців, 5 хвилин часу й прості правила, які без слів зрозуміє навіть іноземець. Звучить надто просто? Зачекайте, поки не побачите, як на цьому майданчику переможе не найшвидший, а найкмітливіший.
Це трибол — гра, яку в Донецьку придумав Геннадій Кривоносов, запатентував у Києві, а тепер планує підкорити світ. Її автор — переселенець, колишній бізнесмен і людина, яка знає, як згуртувати людей.
Журналістка видання ТРИБУН поговорила з Геннадієм про евакуацію з рідної Донеччини, азарт, що не старіє, спорт без обмежень і про те, чи можна змусити світові бренди звернути увагу на гру, яку спочатку малювали крейдою на асфальті.
Співрозмовник не приховує: життя після вимушеного переїзду до столиці змусило його вчитися балансувати між виживанням і мрією.
“Живу, намагаюся призвичаїтись до тієї ситуації, яка склалася з 2014 року, — коли більш успішно, коли менш успішно”, — каже він. Сьогодні в арсеналі чоловіка — кілька різноспрямованих способів заробітку. Він завершив курси масажиста, знімається в рекламі та масовці фільмів, іноді береться за написання текстів на замовлення, а також потроху займається приватним бізнесом.
Утім, за словами Геннадія, усе це — лише те, що виходить на другий план. На першому ж — запатентована ним гра трибол.
Донецьк, травень 2014-го
Найскладнішим під час евакуації, згадує співрозмовник, була якась каша в голові, та не від нерозуміння. Навпаки: він чітко розумів, що насувається щось таке, що повністю змінить усе, що було раніше. Але водночас психіка чіплялася за звичне: “Ну такого не може бути, це ж наша Україна, наше місто, наше життя”.
Геннадій Кривоносов прожив у Донецьку все життя. До 2007 року, здається, взагалі жодного разу не був західніше Києва.
“Для мене Україна — це був той Донецьк, де, можливо, українську мову нечасто можна було почути, але це все одно була Україна”, — говорить він.
І ось настав травень 2014-го. Його донька щойно закінчила молодшу школу, четвертий клас, на понеділок, 26 травня, було призначено урочисте вручення атестатів і грамот. Дехто з батьків пропонував відсвяткувати в місцевому парку, та Геннадій застерігав: “Ви бачите, що коїться? Ви розумієте, що вже були постріли, автоматні черги?”. Але все ж церемонія вручення відбулася. А на вівторок у його дружини та доньки вже були квитки на потяг до Миргорода — як планувалося, на два тижні.
У понеділок після обіду почалося те, що всі донеччани бачили на власні очі: події в Донецькому аеропорту. “І гелікоптери, і літаки були, і ракети летіли. Були вбиті люди на залізничному вокзалі. Пекло почалося саме цього дня”, — згадує чоловік.
Сім’я Кривоносових взяла речі та поїхала до родичів неподалік вокзалу. Всю ніч наступного дня Геннадій бачив на власні очі повітряні бої над аеродромом. Вранці він посадив дружину з дитиною на потяг. “Потяг поїхав, і я видихнув. Принаймні, за них я вже був спокійний”, — ділиться співрозмовник.
Сам він залишився в Донецьку ще на пару тижнів, а коли стало абсолютно зрозуміло, що ворожу агресію не придушать, поїхав до Києва. Із собою була лише спортивна сумка. Думав, як більшість тоді: “Можливо, тиждень-два, ну місяць — і все стане, як мало бути”. Але не сталося.
Донеччанин каже, що сам бачив тих, кого потім пропагандисти називали звичайними “шахтарями” чи “трактористами” — людей із московським акцентом, у яких годинники були виставлені за російським часом. Були автобуси з номерами РФ. “Але всі вони були під керівництвом проросійських кукловодів”, — пояснює Геннадій.
І це все можна було викорінити на початках. “Не сталося. І саме тому повномасштабна війна триває вже п’ятий рік”, — додає він.
Після переїзду до Києва життя Геннадія Кривоносова змінилося докорінно. У Донецьку в нього була власна невелика фірма — він був ексклюзивним представником європейського продукту, незамінного для підприємств, що працюють із абразивними матеріалами: металургійних заводів, шахт, ливарних виробництв, виробників будматеріалів. “Були клієнти, було налагоджене життя, усе було добре. А потім війна…”, — зітхає чоловік. Тож у Київ він приїхав, не маючи нічого.
І ось у цьому хаосі втрат, можливо, є єдиний плюс. Та сама гра трибол — забавка, до якої Геннадій колись не ставився як до чогось серйозного, раптом стала головним напрямком. Він повернувся до неї, тож тепер це те, чим він реально займається.
Як з’явився патент
Процес отримання патенту на гру трибол чоловік називає не надто складним, принаймні в організаційному плані. Усе необхідне можна знайти на сайтах або в офісі Інституту інтелектуальної власності в Києві, де працюють консультанти, готові докладно відповісти на будь-які запитання. “Головне завдання полягало в тому, щоб була саме та ідея, саме той продукт, якого ще немає”, — підкреслює він.
Саму гру Кривоносов придумав спонтанно, ще в минулому тисячолітті. Але до патентування справа дійшла вже після переїзду з Донецька, коли попередній бізнес, пов’язаний із підприємствами Донбасу, зник через війну, а імпортна продукція через різке падіння гривні стала нерентабельною.
“Коли я опинився вже в цій ситуації, то чим займатися? Я згадав саме про цю гру”, — згадує співрозмовник. Вже через пів року йому зателефонували з Інституту з несподіваною новиною про надання патенту.
Патент на гру Геннадій Кривоносов отримав у 2015 році — і одразу ж почав показувати трибол публіці — спочатку на локальних заходах, потім на ширших.
“Я бачив, що людям це і цікаво, і корисно, бо це рухова активність”, — підкреслює він. Чоловік моніторив спортивно-розважальні заходи, домовлявся з організаторами. Далі була справа техніки: Геннадій малював на асфальті 10-метрове коло, робив переносні ворота, брав м’яч — і люди одразу починали грати.
Як трибол виходив на люди
За 2 роки трибол вже почали впізнавати, з’явилися перші оплачувані виїзди, корпоративи, однодумці, які на ентузіазмі допомагали просувати гру. Згодом вдалося трохи заробити й зробити власний презентабельний майданчик, який можна ставити будь-де: на траві, асфальті, піску чи гумовому покритті.
“Аудиторія росла, впізнаваність росла”, — згадує засновник триболу. Але потім настала пандемія. “Коли всі масові заходи поставили на паузу — випали ці роки впізнаваності”, — каже він. А перед тим у чоловіка вже були домовленості з Міністерством освіти — показувати трибол як показову спортивну гру на міжнародних студентських і шкільних змаганнях. Більше того, була досягнута домовленість із футбольним клубом “Шахтар” ставити трибольний майданчик перед іграми донецької команди для вболівальників.
“Коли набираєш ходу, будь-яка пауза рівнозначна кроку назад”, — підкреслює Кривоносов.
Після ковіду, коли обмеження стали м’якшими, почалася повномасштабна війна. Геннадій весь цей час був у Києві. “Я бачив ці порожні вулиці. Проспекти, де раніше суцільним потоком їздили машини, а тепер не видно ні душі”, — ділиться переселенець. Але після невдалого російського наступу на столию майданчик знову став затребуваним.
Засновника триболу запросили на президентську програму “Активні парки” — безкоштовний спорт для всіх громадян незалежно від віку й статі. “Це якраз та філософія, яка є в триболі, — активність абсолютно для всіх”, — розповідає він. Декілька років поспіль кожних вихідних організатори ставили майданчик на Контрактовій площі в Києві.
“Люди приходили: і діти, і дорослі, і сім’ї, і навіть іноземці. Людей було дуже багато”, — згадує Геннадій.
Гра триває 5 інтенсивних та енергозатратних хвилин. Майданчик для триболу завжди зайнятий. Засновник каже, що за годину можуть грати близько 36 людей.
Особливо йому подобається, коли грають сім’ями: дитина бачить своїх батьків в іншій ролі — не тих, хто повчає, а таких самих гравців: “Вони бачать у батьках тих людей, якими вони були декілька років тому”.
Рівняють усіх: від дошкільнят до пенсіонерів
Правила триболу дуже прості — донеччанин пояснює їх за хвилину, а більшість відвідувачів уже приходять грати свідомо, маючи своїх фаворитів і суперників. Грають діти будь-якого віку: дошкільнята десь із п’яти років уже розуміються на правилах, а також дідусі й бабусі.
Найстаршу “трієчку”, яку пам’ятає Геннадій, склали двоє друзів із ним самим — одному було 82 роки, іншому 79. “Швидкість не та, але азарт і емоції — просто на висоті”, — запевняє він.
Але особливість триболу, яку підкреслює Кривоносов, навіть не у віковому діапазоні. Головне — він дає шанс тим, хто зазвичай лишається осторонь. Неспортивні діти, які зазвичай “пасуть задніх”, тут опиняються всередині руху. Чоловік навмисно підбирає “трійки” так, щоб усі учасники були на рівних. “Тоді кожен має шанс виграти. Вони всі однакові, всі троє найкращі”, — наголошує засновник гри.
До нього приходять і діти з інвалідністю. Коли вони переступають майданчик, каже Геннадій, вони нічим не відрізняються від інших. Мами й тата приводять їх знову й знову, а діти самі відстежують, де наступного разу стоятиме майданчик, приходять, грають. “Вони не зайві. Вони такі ж, як і всі”, — розповідає чоловік.
Геннадій Кривоносов підкреслює, що трибол ідеально вписується в турнірний формат. Ще до пандемії в Дарницькому районі Києва за підтримки адміністрації вдалося запустити традиційний турнір серед шкіл. Запрошували 9 шкіл, від кожної — команда з чотирьох осіб. Проводили спочатку командний поєдинок (гравці з однаковими номерами від різних шкіл змагалися в окремих “трійках”, голи підсумовувалися), а потім особистий — від кожної школи виділяли одного гравця.
Але в засновника гри є ідея, яка “свербить” — зробити такі змагання постійними, але не просто спортивними, а з особливим принципом формування команд. Наприклад, команда з чотирьох осіб: один — спортивна дитина, яка займається в футбольній школі при команді майстрів; один — неспортивний хлопець; одна дівчинка; і, скажімо, вчитель.
І тоді на майданчику кожен зі своєї категорії грає зі своїм рівним за силами суперником. “Внесок кожного з цих членів команди абсолютно рівнозначний. І знаєте, це дуже згуртовує”, — зазначає співрозмовник.
І це була абсолютно серйозна гра, без піддавок.
“Емоції вболівальників — нема з чим порівняти”
Ще один улюблений формат Геннадія — родинний турнір “тато, мама, дитина”. Тати грають із татами, фіксують голи. Потім заходять мами — голи додаються. І наостанок — дитина. За сумою всіх голів визначається команда-переможець.
“Ви бачили, як люди вболівають? Там емоцій не стільки на майданчику, скільки поза ним — ну це щось! Просто немає з чим порівняти”, — ділиться чоловік.
Форматів — нескінченна кількість
Геннадій Кривоносов переконаний: варіантів проведення змагань із триболу може бути безліч — вікових, географічних, корпоративних, національних. Але спершу він перераховує головні плюси гри.
По-перше, вона дуже демократична. Людина, яка ніколи не займалася спортом, і та, яка колись займалася, а тепер перестала, — кожна знайде собі суперника за силами. “І отримає той самий рівень фізичного навантаження, і задоволення, і емоції — 100%”, — додає співрозмовник.
По-друге, гру дуже просто організувати. Не обов’язково мати фірмовий майданчик із сітками й воротами. Достатньо розлініяти коло крейдою на будь-якій рівній поверхні, позначити ворота — ними може бути будь-що — і почати грати.
Далі чоловік наводить 2 контрастні приклади.
Місто-мільйонник. Людей багато, але спортивні майданчики зайняті щогодини. Поставити новий — проблема: потрібні і місце, і гроші. “Трибольний майданчик можна поставити будь-де в умовах щільної міської забудови. Знайти ділянку діаметром 10 метрів абсолютно можливо. І вона буде зайнята постійно”, — запевняє засновник гри.
Сільська місцевість. Території — хоч стадіони будуй, але людей мало — навіть на дві футбольні команди не набереться. А поставиш один трибольний майданчик — і він буде заповнений.
Окремий плюс — це інтенсивність. Геннадій порівнює з великим футболом: там, буває, деякі гравці за весь матч на 90 хвилин можуть торкнутися м’яча разів десять. У триболі кожен гравець усі 5 хвилин перебуває в контакті з м’ячем, постійно ухвалює рішення. І варіантів безліч.
Кривоносов проводить паралель із відомим футбольним протистоянням:
“Класичний приклад — це “Барселона” проти мадридського “Реала”. Різні стилі, різні філософії. І це завжди дає видовище”.
У триболі аналогічно: на маленькому майданчику втрьох за простими правилами кожен грає по-своєму:
- технар — грає на техніці.
- швидкий — грає на швидкості.
- влучний — може забити з будь-якої точки, якщо побачить шпарину у воротах.
- розумний, неповороткий — прораховує, куди відскочить м’яч, і вже опиняється в потрібному місці.
Український продукт світового рівня
Геннадій зізнається: він володіє лише українською та російською мовами, але коли приходять іноземці, він пояснює правила жестами — “на пальцях”. І вони починають грати за правилами, водночас дивуючись: “Нічого собі, а що це?”. Автор гри відповідає, що це наше, українське:
“Це дійсно українське ноу-хау. У мене гордість — за те, що у світі такого немає, але в Україні вже є”.
До нього вже зверталися з-за кордону. Хлопці з Ізраїлю хотіли зробити франшизу триболу в себе. Після повномасштабного вторгнення надходили пропозиції з Італії, Німеччини, мовляв, приїзди сюди, стартуй, це затребувано. Але, попри все, Геннадію Кривоносову хочеться спочатку вийти на той рівень, із якого можна стартувати по світу, саме в Україні.
Він абсолютно впевнений: закиньте його зараз у будь-яку країну, на будь-який спортивний фестиваль, навіть там, де він не знає мови, — він організує гру. “Гарантію даю, що після того, як я цю гру організую, там, по-перше, буде стояти купа людей різного віку, і, по-друге, вони підсядуть на цю гру з першого разу. Це не те, що зухвалість, — це просто досвід. Скільки разів я це бачив”, — із захопленням розповідає батько триболу.
Геннадій визнає: ми живемо в часи, коли контент вирішує все. Якщо є красива обгортка — це дасть увагу, перегляди, впізнаваність. “А тут є продукт світового рівня, потенційно затребуваний по всьому світові. Але, на жаль, обгортки немає”, — каже він.
Чому трибол міг би зацікавити світові бренди
Геннадій Кривоносов згадує: кілька десятиліть тому один зі світових спортивних брендів першої трійки шукав спортивну активність для масштабної рекламної кампанії по всьому світу. Були чіткі критерії: гра має бути абсолютно простою, швидкою, динамічною, цікавою та демократичною.
Піарники намагалися відштовхнутися від гри панна (один проти одного, коли треба прокинути м’яч між суперниками), але там є одна особливість: “Якщо ти не фристайліст високого рівня або хоча б середнього, тобі в цій грі ловити нічого”.
У триболі ж зовсім інакше. Тут кожен грає на своїх скілах, додається й величезний фактор непередбачуваності. Саме в цьому чоловік бачить величезне бажання й бачення, що трибол міг би зайняти ту саму нішу, яка десятиліття тому так і залишилася незайнятою.
Геннадій дивиться ширше. Він переконаний: треба просувати бренд України у світі.
Як організувати трибол у дворі
Співрозмовник пояснює, що для того, аби поставити майданчик, особливо нічого не треба. Але вся фішка в іншому.
Він згадує, як після 2014 року на територіях Донецької та Луганської областей, які ще були під контролем української влади, волонтери відбудовували школи, робили спортивні майданчики, клуби. “Лялечку робили. Але за пів року-рік — клуб стоїть напівпорожній, майданчик теж. Тобто, є інфраструктура, а наповнення немає”, — зазначає Геннадій.
Тому він би почав не з будівництва — він би почав із того, щоб показувати гру по всій Україні.
Чоловік пропонує провести турнір із триболу в обласних центрах країни. Ці вихідні — в одній області, наступні — в іншій. У суботу всі охочі пробують, знайомляться з грою, а в неділю — сам турнір для різних вікових категорій. Переможців із кожної області запросити до Києва на фінальний турнір — із призами та медіапідтримкою.
“Ось після того, коли буде хоча б один такий турнір, коли поставлять недорогий круглий майданчик у будь-якому місті чи селі — вони будуть повністю заповнені. Сто відсотків”, — запевняє автор триболу.
Як парі стало справою життя
На запитання, що найбільше мотивує, Геннадій вагається. Це не про азарт: “Скоріше за все — впевненість у тому, що це продукт світового рівня”. І бажання побачити на власні очі, коли все це почне набирати тих рис, які він уже давно бачить у себе в голові: коли гра вийде за межі України й оформиться як постійно діюча мережа турнірів.
Знайомі радять чоловіку виїжджати за кордон, бо так набути популярності вийде швидше. А він хоче стартувати вдома.
Співрозмовник згадує, як ще близько восьми років тому поставив парі. На те, що ще за його життя трибол стане грою принаймні континентальних чемпіонатів — або навіть Олімпійських ігор. “Побилися з другом на ящик односолодового віскі. Тож я це парі досі тримаю в голові”, — сміється він.
А потім пояснює: коли ти щось вистраждав, пройшов такий довгий шлях, то зупинятися буде поразкою. Але коли дивиться на старі фото, коли згадує, як починав… “Я б зараз, скоріше за все, вже не робив цього. Бо просто не зміг би”.
Саме тому, мабуть, і продовжує свою справу життя.
Донецьк після війни
Геннадій, не вагаючись, наголошує: Донецьк знову буде Україною. “Це для мене аксіома”, — каже він. Але яким місто бачить переселенець? Набагато безлюднішим, ніж до 2014 року.
“Чому? Тому що багато людей, які понаїхали з Росії, — поїдуть назад. І частина місцевих теж рушить у тому ж напрямку”, — зазначає донеччанин.
Але головне, на його думку, не це. Значна кількість людей, які були й залишаються українцями, вже знайшли себе і своє життя в нових містах України й за кордоном. “Якщо навіть половина жителів повернеться, це вже буде великий плюс. Але думаю, що буде менше”, — зітхає чоловік.
Він іноді любив виходити в Донецьку о п’ятій ранку, коли місто ще в тумані, людей немає, транспорту мало, але ти знаєш: зараз воно прокинеться, і все буде, як зазвичай. “І ось така картина, але вже дещо іншої емоційної забарвленості”, — підкреслює Геннадій Кривоносов. Це те, що він відчуває.
Читайте також: Пауерліфтер з Рубіжного Микола Бараннік: “У професійному спорті виживає найтерплячіший”.
