Це історія жінки, яка понад 10 років прожила в окупації, написала книгу в місті, де за кожен лайк під проукраїнським дописом ворожі силовики могли забрати “на підвал”, і спалила більшість своїх рукописів перед виїздом. Але попри всі страхи, виклики та перешкоди вона змогла вибратися з батьками, котами й відчайдушною сміливістю.
Справжнє ім’я жінки — Крістіна Філіпенко, а Єва Вайда — це творчий псевдонім, який є вже рідним для неї.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН жінка розповіла про реалії захопленого рідного Луганська, виїзд через Білорусь, сталкера, який переслідував її вдома, та шлях письменниці.
Повернення в “лихі 90-ті”: про Луганськ та виїзд з окупації
До 2014 року це місто було для неї абсолютно звичайним. “Нічим не відрізнявся від південно-східної України і решти міст. Луганськ був безпечним, комфортним, таким, де можна гуляти пізно вночі й не боятися”, — каже вона. Єва не пам’ятає до того часу жодного російського прапора, жодних розмов про “русский мир” серед друзів чи знайомих. Люди спокійно ходили в кіно на фільми з українським дубляжем, і нікого це не тригерило.
А потім настав 2014 рік — Луганськ став сірою зоною. Єва згадує порожні вулиці, ліки, які неможливо було знайти, проблеми з продуктами.
“Усе це мені дуже нагадувало історії про лихі 90-ті. Про бандитизм, про те, як знищували малий бізнес, як страшно було на вулицю вийти”, — порівнює співрозмовниця.
А після 2022 року Луганськ почали перетворювати на “російське місто” — масово й ретельно. І від того Луганська, який знала Єва, не лишилося нічого. “На жаль, більшість луганчан, які виїхали, своє місто взагалі не впізнають…”, — стверджує жінка.
Вона пробула в окупованому місті від самого початку — аж до 2025 року. Не виїжджала, бо спочатку були страшні події 2014-го, потім особиста трагедія й серйозні проблеми зі здоров’ям.
А минулого року стався “відчайдушний ривок”. З 2022 року Єва Вайда подавалася в усі українські видавництва, і ось її мрія здійснилася — їй запропонували контракт. Тоді письменниця нарешті наважилася все кинути й поїхати.
Про безпеку вона говорить стишеним голосом — небезпечно було дуже. Про те, що жінка пише українською й комунікує з Україною, знали тільки батьки і ще кілька близьких людей, які вже були в Києві.
“Один донос — і тебе вже не існує”, — коротко пояснює луганчанка.
Виїжджала вона разом із батьками. Єва каже, що найскладнішим було питання безпеки. Спочатку вона зв’язалася з волонтерами, її попередили: спроба тільки одна. Якщо з якихось причин російські прикордонники не випускають — людина потрапляє в певний “список”, і її вже не випустять.
У Єви було два телефони. Один — із повністю проукраїнським інфопростором, який завжди залишався вдома. Інший — місцевий, із яким вона переміщалася містом. Перед виїздом “проукраїнський” телефон, як його називала жінка, довелося повністю почистити. “Мене попереджали, що якщо десь на моїх сторінках у соцмережах буде “не там” стояти вподобайка, чи знайдеться “не той” коментар, то мене або арештують, або просто не пустять”, — говорить переселенка.
А ще треба було вивезти котиків — залишити вдома напризволяще родина не могла. Їхали вони через гуманітарний коридор “Мокрани-Доманове”, де в дорозі провели кілька діб.
Пропонуємо матеріал за темою: Шлях є: як у 2026 році виїхати з окупації через гуманітарний коридор "Мокрани – Доманове".
Найстрашнішим в окупації, каже Єва, була постійна думка: будь-якої миті можуть прийти за тобою або за твоїми рідними.
“Страшно було, що просто ти зникнеш і ніхто про це не дізнається”, — зізнається співрозмовниця.
Під час обстрілів у Луганську вона ховалася з книжкою біля підвалу. Тоді перечитувала майже всього Ремарка, який був удома. “Чомусь це мене заспокоювало, хоча, напевно, це дивно. Певно, таким чином я намагалася зрозуміти, що таке війна, і нагадати собі, що вона все одно закінчиться”, — каже письменниця.
Українці з інших областей не зрозуміють
Коли Єва вже переїхала до Луцька на Волині, її дуже дивувало, як українці з інших регіонів сприймають Луганськ. Вона стикалася з думкою, що в місті на сході нібито живуть усі проросійські, що всі ходили голосувати на псевдореферендумах. “І це мене дивувало, адже зсередини все відбувалося абсолютно не так”, — стверджує переселенка.
Вона прожила в Луганську все своє життя — разом із мамою та вітчимом. І в їхньому оточенні до 2014 року не було жодної людини, яка б підтримувала російські настрої. Згодом вже багато хто з близького оточення виїхав — хто в Україну, хто за кордон.
Єва пам’ятає 2014-2017 роки. Скільки тоді в Луганську людей безвісти зникало. “Виходиш на вулицю, і з кожного стовпа на тебе дивиться оголошення: “Зникли безвісти””, — згадує вона. Це були і діти, і дорослі.
З початком повномасштабного вторгнення демографічна ситуація загострилася — коли до Луганська почали заїжджати російські військові, які перевозили туди свої сім’ї. Скільки в місті залишилося корінного населення — жінка не знає. А ось переселенців із Росії дуже багато.
“І це саме створює ту картину, наче в Луганську всі “за” і підтримують ворога”, — пояснює вона.
Про письменницьку діяльність
Про свій шлях письменниці Єва розповідає окремо. Книгу вона писала ще в окупації. Від першої ідеї до чернетки, з редагуванням і переписуванням, минуло близько року.
Книга підіймає тему сталкерства. І ця історія тісно переплітається з життям авторки — в окупації на неї схибився один чоловік. Вони мали недовгі стосунки ще у 2014 році, а потім усе закінчилося. Але до самого від’їзду жінки він продовжував бути схибленим на ній: Єві приходили повідомлення про те, де вона була, у що одягнена, хто був поруч тощо. “Це дуже моторошно”, — зізнається вона.
Проблему погіршує окупація — там немає нормальної поліції. Те, що так звана “адміністрація” називає “поліцією”, — це просто злочинці в формі.
“Тож ти не почуваєшся в безпеці взагалі. Ніхто тебе від сталкера не захистить — тільки ти сама. А сама ти можеш зробити дуже мало”, — зітхає співрозмовниця.
Так і народився роман “Він буде поруч”.
У центрі сюжету — 26-річна Меланія, письменниця. У неї є своя фанбаза, вірні друзі — здавалося б, ідеальне життя. Але насправді вона змушена знову й знову змінювати квартири, боїться виходити з дому й ховається від божевільного сталкера, який називає себе Данте. Він знає про неї все: повідомлення, постійні дзвінки, листи з погрозами. Поліція не вбачає в ньому небезпеки, тож доведена до відчаю Мел вирішує звернутися по допомогу…
Книга з’явилася як своєрідна фантазія, аби можна було зробити все інакше. Щоб придумати кращий фінал, ніж той, який міг би бути, якби Єва залишилася вдома. Про книгу, окрім батьків, вона нікому не розповідала — зайвий ризик у тих умовах був ні до чого.
Єва зазначає, що любов до книжок допомогла не втратити мотивацію писати після стількох років мовчання від видавництв, після всіх проблем і викликів. Коли реальність в окупації така, яка вона є — страшна, небезпечна, і це взагалі не те, серед чого хочеться жити, — втеча в книжки стала для неї найкращим, що було. “І це був також мій порятунок, мрія, мета”, — додає Єва.
Момент, коли прийшла звістка, що видавці зацікавилися її рукописом, вона пам’ятає до дрібниць. Перше повідомлення: їх зацікавила книга луганчанки й вони хочуть поспілкуватися. “І це був перший ступор, тому що декілька років або тиша, або відмова, а тут — диво. І я просто заклякла, тому що в це просто важко повірити”, — каже авторка.
Коли вона поспілкувалася з видавчинею, то одразу попередила, що перебуває на ТОТ і на виїзд знадобиться щонайменше 1-2 місяці. Та видавництво все ж вирішило підписати контракт із письменницею.
А потім почалася метушня, бо дуже багато чого треба було встигнути зробити. І вже коли сім’я перетинала блокпости, їхала й не знала, чи доїде, потім були допити, так звана “фільтрація”.
І тільки коли вона приїхала в Луцьк, отримала контракт і підписала його, — ось тоді трошечки видихнула та дозволила собі нарешті порадіти.
Про псевдонім письменниці
Про свій псевдонім Крістіна Філіпенко розповідає майже ніжно. “Вайда” — це скорочення від прізвища батьків, Лиховайда. А “Єва” — це на честь дуже рідної їй людини.
Але псевдонім цей зовсім новий. Весь час в окупації в неї було інше ім’я, оскільки так письменниця почувалася хоч трошки безпечніше, щоб не привертати зайвої уваги. А згодом редакторка підказала придумати щось більш милозвучне. І тепер вона Єва Вайда.
На запитання, чи не хотіла б вона публікуватися під справжнім іменем, Єва відповідає одразу: “Ні. Для мене Крістіна Філіпенко — дуже нещаслива людина. Тому хочеться, щоб Єві Вайді щастило більше”.
Як народжуються сюжети
Єва каже, що іноді прокидається під час сну через якийсь сюжет, і це трапляється доволі часто. Один такий сон уже став книгою, щоправда, як вважає авторка, він зараз не на часі. “Нині хочеться чогось легшого, аби відволіктися”, — пояснює вона.
Другий сон зараз у розробці, але поки на нього немає часу: видавництву сподобалася ще одна робота письменниці, тож готують до друку другу книгу.
Якщо є ноутбук, Єва Вайда просто пише потоком свідомості, щоб не забути жодної деталі, не думаючи про те, як воно поєднується. Таких нотаток у неї в комп’ютері багато. В інших випадках на допомогу приходить диктофон.
Рукописи горять
На запитання, якою вона хоче бачити себе через 5 років, Єва зізнається, що в майбутнє дивитися страшно. “Але якщо трошки пофантазувати, то хочеться бути реалізованою письменницею, щоб мої історії любили, щоб усе, що я робила, було надарма. І, звісно, хочеться якось бути дотичною до розвитку української культури, українських книжок”, — ділиться письменниця.
Є одна історія, яку вона хотіла б викласти на папір, але не знає, чи вистачить душевних сил. Жінка хоче написати про те, що Булгаков, якого доводилося вивчати в школі, збрехав, коли сказав, що рукописи не горять.
Єва пише з 12 років — вірші, оповідання, книжки. Щось вона встигла перевести в електронний формат, але багато чого залишилося в паперовому вигляді. Усі її нотатки, блокноти, роздруківки довелося спалити перед виїздом. Вона не змогла цього зробити сама, попросила батьків. “Це був дуже болючий момент”, — каже письменниця. І вона хоче написати історію про це.
Також у планах — написати про те, як місто Луганськ, яке завжди було українським, знищили росіяни. “Воно стоїть, але його знищили, і там тепер Росія”, — з болем додає співрозмовниця.
Чи думала вона написати щось про саме життя в окупації? Так, у Єви є нотатки, збереглися деякі фотографії, які вона робила в Луганську, щоб показати реальну обстановку. Але поки вона морально для цього не готова. “Ще занадто важко все це згадувати”, — розповідає переселенка.
Луганськ після війни
Єва зазначає, що повернутися до рідного міста на постійне проживання не планує, проте приїхати “в гості” — можливо, проте років за 10 після звільнення. “Коли все те російське вичистять, спалять, виженуть і Луганськ знову буде суто українським. Але щоб жити — ні. Забагато там важких спогадів”, — каже вона.
Повоєнний Луганськ жінка бачить розвиненим, вільним та знову безпечним. Таким, яким його хочуть бачити всі жителі.
Вона повертається до думки, чого люди на вільних територіях не розуміють. Це не тільки той постійний страх, який відчувають патріоти, які залишилися на ТОТ. “Наскільки там багатошарова пропаганда, наскільки там промивають мізки — починаючи з дитсадка”, — підкреслює Єва. Для розуміння: у центрі Луганська вона нарахувала близько десяти різних проросійських пам’яток і муралів. Центр міста наповнений подібними спорудами: у парках та дворах, біля закладів освіти.
Наприкінці розмови Єва додає:
“Мені говорили, що я смілива. Я кажу: “Ні, це, скоріше, був такий глибокий відчай, що змушує робити божевільні речі й виглядати при цьому сміливою””.
Читайте також: Коли дитинство закінчується з окупацією. Письменник із Донеччини Марк Бабаревич — про службу в НГУ й книги про війну.
