Уявіть: у вас є п'ять хвилин, щоб зібрати все своє життя в одну валізу. Що ви оберете? Золоті прикраси чи дитячу іграшку? Документи чи весільний рушник?
Десертна ложка, котячий горщик, сукні та накопичувальні картки знижок з супермаркетів — речі, які в звичайному житті не привертають уваги. Але коли на збори залишаються хвилини, а за вікном розривається звичний світ, — саме вони опиняються в валізах переселенців. Саме вони несуть у собі те, чого не можна оцінити грошима — пам'ять про дім.
Журналісти видання ТРИБУН опитали переселенців з Луганщини й дізналися, що вони брали з собою, коли потрібно було зачинити двері дому на роки.
Те, чого не встигли взяти
Речі — це не просто матерія. Вони стають зовнішніми носіями внутрішнього світу, матеріальними якорями ідентичності. Коли руйнується звичний світ, предмет у руках — це доказ, що минуле існувало. Десертна ложка чи дитяча іграшка перетворюються на мости між "тоді" і "тепер", між втраченим домом і невизначеним майбутнім.
Найбільша втрата — нематеріальна. Найбільше люди жалкують, що не брали фотографії.
"Я вивезла листівку, яку подарував мені син, коли був ще маленьким. Про гроші забула, а її прихопила. Шкодую, що не згадала про фотографії" — пригадує Тетяна Супрун.
У момент вибору речей для евакуації більшість керувалася не практичністю, а серцем.
"Я взяла весільний рушник — той самий, вузол на якому затягували наші мами. Свекрухи вже нема. Подушки, які зайняли пів валізи, бо я не уявляла, як спати на чужих… Ікони. Зараз не розумію, чому не взяла фотоальбоми та деякі документи" — теж шкодує Карина Воронова.
Вибір без логіки
Фотографії — це єдине, що не можна відтворити. На відміну від посуду чи одягу, знімки неповторні, як і миті, які вони зберігають. Але в екстремальній ситуації люди не завжди мислять логічно: паніка й брак часу змушують хапати речі навмання — те, що потрапило під руку, або те, що на той момент здавалося життєво важливим.
Тетяна Левицька розповідає: "Так швидко збиралася, що взяла напрочуд дивний набір речей: маленьку подушку, ніж, десертну ложку. Ніж загубився десь після евакуації, ложку бережу і дуже шкодую, що не взяла повноцінно набір столових приборів. І якщо бачу десь ложки чи виделки, які були у нас, аж серце стискається. Наче дім десь поруч, тільки двері відчини".
Іграшки як обереги
Коли доводилося тікати, діти найчастіше тягнули до рук улюблених звірят чи ляльок, а дорослі бачили в них обереги.
"Хоч це було для нашої родини вже вдруге, але я до кінця не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Фактично ми взяли спортивну сумку з найнеобхіднішим — ішли в підвал до близької знайомої. Документи були зібрані, як потім виявилося, не всі. Найбільше жалкую, що не взяла фото, вишиванки та дрібнички, які не повернеш. І хоча чоловік один раз ночував у квартирі, навіть думки не було щось передати волонтерами — думки були тільки про те, щоб він вижив у тому місиві. Перші тижні взагалі були жахливими і з внутрішнім питанням: «Чому знову ми? Чому це з нами?». Даша вивезла іграшкового кота, ця іграшка досі з нами", — розповідає Ганна Щеблєтова.
"Чоловік із квартири забрав улюблену іграшку Дашуньки — леопардика. Лео став талісманом: воював у Попасній, виходив з оточення з-під Лиману, тримав атаки на Харківщині та в Серебрянському лісі. Сергій навіть повертався за ним після обстрілу" — додає двічі переселенка.
У багатьох родинах м’які іграшки стали якорями безпеки — їх клали до рюкзаків поруч із документами та ліками, тримаючись за знайоме, коли все довкола хиталося. У Тетяни Жук таким оберегом стало маленьке слоненятко.
"Сашуня міцно тримала це слоненятко. А я — документи на те, чого наразі вже немає" — теж пригадує Тетяна Жук.
Валіза характеру
Коли життя звужується до кількох сумок і хвилин на збори, вибір речей стає віддзеркаленням внутрішнього світу людини.
"Дві вишиванки, дві вечірні сукні, футболку, банний рушник, шкарпетки, фен, плойку, простирадло, кіт, собака. Миски для води та їжі тварин, горщик кота, повідець собаки. Фіолетову сумку. А ще літрову пляшку шампуню. Абсолютно все (крім шампуню) досі при мені. Особливо цінні котячий горщик та вечірні сукні", — говорить Анна Ніколаєнко. І додає: "Ті дві сукні досі чекають на свій похід до театру й висять у шафі на тремпелі. А я ходила, як цуцик, мерзла в перші дні після евакуації, бо взяти теплого светра чи запасних штанів не здогадалась. І досі переймаюсь, що не забрала колекцію хусток, студійні туфлі-човники і нагороди від армії".
У кожної жінки — свій досвід і свої втрати.
"Я забрала найцінніше — дітей. Потім документи. Деякі фото, але також жорсткий диск, бо на ньому взагалі дуже багато фото. Взяла гарну чорну кофтинку, бо ми разом із чоловіком її мені обрали якраз на Новий рік. У ній я тоді, у квітні 2022-го, його й ховала…" — розповідає Ольга Ковальова.
Щоб бути готовою до будь-яких обставин, Ірина Ломкова склала до машини речі на всі випадки.
"Я на той час зібрала речі на різні випадки. У машині лежали каремати й спальники, а поруч — два комплекти постільної білизни. Була металева каструля та керамічні тарілки. З цими речами ми могли заночувати і в спартанських умовах, і в квартирі" — розповідає Ірина Ломкова.
Пам’ять у цифрі
У цифрову добу пам’ять набуває нової форми — у файлах і флешках, у ноутбуках та жорстких дисках. Саме так вирішила зберігати своє найцінніше Єлизавета Колеснік.
"Ноутбук, практично повністю інформація з домашнього комп’ютера, частина фотоархіву, що встигла поцифрувати, ціла жменя робочих флешок. Трохи одягу. Ключі" — перераховує вона.
Байти й пікселі для багатьох стають такими ж важливими, як родинні реліквії. А хтось намагається перетворити втрату на творчість.
"Ключі, кілька фото батьків… Взагалі у мене є навіть серія картин під назвою «Все, що маю» — з речей, які я вивезла з собою з окупації" — розповідає Ганна Ковалець.
Мистецтво для неї стало способом переосмислити травму, дати їй форму й сенс.
Досвід і пріоритети
Ольга Шаповалова пройшла шлях від наївності до прагматизму.
"У 2014-му ми ще не вірили, що це справжня війна. Здавалось, ну два–три місяці, і все закінчиться. Тому речі пакували так, ніби у відпустку: літо, Одеса (бо Крим уже був окупований). А от у 2022-му ментальність була вже інша. Ще з 2014-го я тримала окрему валізку з усіма важливими документами: паспорти, дипломи, свідоцтва, документи на підприємства. Навіть ті, що залишилися в Луганську під окупацією. Я знала: якщо що — беру саме її. Бо речі — це ніщо, речі можна купити знову. А документи — це твоє право на існування. У нашому випадку — це підтвердження того, що ти здобув за всі роки, які забрала в нас окупація…" — розповідає вона.
Досвід навчив розрізняти важливе від другорядного. Документи — це не просто папір, а підтвердження ідентичності у світі, де доводиться раз по раз доводити, хто ти є.
"У 2014 році я у взутті, під правою п’яткою, сховав посвідчення працівника міліції. У сумці були російська форма «Флора», десантні полегшені берці, мило, речі для гігієни та білизна. Планував повернутися через місяць після звільнення Луганська. У 2022 році вивіз майже всі речі, окрім літніх — не вистачило сумок", — говорить військовий Сергій Кисленських.
Марія Клим зберігає надію у найпростіших речах.
"А я нічого не вивозила спеціально, але з часом зрозуміла, що в гаманці є картки з магазинів, знайомі кожному, хто жив у Сіверськодонецьку. Вони вже недійсні, непотрібні, але все одно бережу їх. Іноді хочеться вірити, що колись вони стануть у нагоді, ми повернемося додому і все буде як раніше. Але розумом розумію, що ніколи цього не буде", — каже вона.
Ці картки — матеріальне втілення ілюзії повернення, яку серце підтримує, а розум заперечує.
Ольга Агафонова висловлює свої почуття у віршах:
“Вся жизнь, мы поняли, вмещается в рюкзак!
І в не великий, а в середній навіть.
И что когда-то было нам не так,
В цей час, про це, наш мозок навіть марить.
Как хорошо, что память ещё есть!
І в її файлах, збереглось життя,
Которое у всех нас было до..
В яке вже будь не може вороття.
Как хорошо, что можем мы мечтать!
Все починається з думок завжди.
Слова из мыслей будут вытекать,
Про це казали ще наші діди.
Следи за мыслями, контроль свои слова!
Бо може стати так, що все піде інакше...
Не говорите близким никогда
Того, що приведе їх душу в хащі!
Чтоб жизнь наша не осталась лишь мечтой,
Живіть же кожен день, як день останній.
Благодарите Господа за то, что уже есть с тобой,
За дім, за їжу, за оточення коханих
Вся жизнь помещается внутри!
Не рюкзака, в душі її ми маємо!
Ты только чаще внутрь души смотри...
Там список всіх, кого і що кохаємо.......”
Ми не завжди встигаємо взяти головне. Але навіть у найменших речах — ложці, іграшці, картці з магазину — зберігається цілий світ. Валізи переселенців — це не про матеріальне. Це про любов, пам’ять і дім, який живе всередині, навіть коли його немає назовні.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: Звуки Луганщини: від сільської ідилії до індустріальних ритмів.
