Радянська влада вміло виростила в уявленні суспільства легенду про “всеосяжний Донбас” як про “серце Росії”, яке було джерелом вугілля та металу для всіх республік колишнього союзу. Однак, потужний потік пропагандистських повідомлень охопив навіть ті регіони, де зазвичай займались сільським господарством чи харчовим промислом.
Журналістка ТРИБУН дослідила історію північної частини Луганщини та вкотре переконалась в українському дусі краю.
Що таке Донбас?
Втім, для початку, все ж варто розібратись, що саме називають Донбасом – Донецьким вугільним басейном.
У своїй книзі “Енциклопедія сучасної України” науковець Микола Чумаченко пише: “Донба́с — історично сформований регіон України, один із найрозвинутіших промислово-енергетичних комплексів країни зі значними природними ресурсами, потужним виробничим потенціалом. Розташований на сході України й адміністративно охоплює Донецьку та Луганську області”.
У цьому визначенні нас цікавить останнє речення: “охоплює всю Донецьку та Луганську область”. Якщо подивитись на карту “українського Донбасу” ми побачимо, що основні промислові сили цього регіону знаходяться у південній частині Луганської області та центральній частині Донеччини. Тоді як північна Луганщина, північна та південна Донецька область не мають такого скупчення промисловостей.
З чим це пов’язане? Все просто: в зазначених вище регіонах немає масових покладів вугілля. На цих землях зазвичай займалися бджільництвом, сільським господарством, рибальством і мисливством. А також, як, наприклад, в Соледарі та Бахмуті видобутком селітри та солі.
Тож який Донбас Росія змогла знайти в Старобільську, Сватовому, Бахмуті чи так бажаних для них Слов’янську та Краматорську?
Насправді ці землі належать до іншого історичного регіону, і назва йому – Слобідська Україна або Слобожанщина. Знову звернемось до карти, цього разу, карти Слобідської України, взятої з “Енциклопедії українознавства”.
Отже, в межах цього історичного регіону опинились ті самі зазначені нами північні частини Луганщини та Донеччини разом із Харківщиною та Сумщиною.
Та попри те, що Луганщина належить водночас до двох різних історичних регіонів, росіяни продовжують нав’язувати своє право на окупацію цих територій та заповнювати інформаційний простір популістичними заявами про “освобождение исторических земель Слобожанщины”.
То в чому полягає українськість цієї землі?
- Мова
За переписом 2001 року, українську мову назвали рідною 50,4%, а російську – 49,4% жителів Луганської області. Значна більшість мешканців районів, що належать до Слобожанщини, обрали саме українську, на відміну від жителів південної Луганщини, де більш поширеною була російська.
Ймовірніше за все, це пов’язане із заселенням регіону росіянами з губерній, яке розпочалось з індустріалізацією цього регіону. Після Жовтневої революції на індустріальний Донбас заселяти почали вже робітників з Росії – українські селяни не мали потреби кидати свою землю та йти працювати на підприємства, відповідно, місцеве населення так і продовжило, у своїй більшості, розмовляти українською.
Втім, такі явища суперечок через мову зустрічалися й на півночі області – візьмемо до прикладу два сусідні села: Євсуг та Новоолександрівку Старобільського району.
Перше село здавна славилось гончарством, мешканців Євсуга називали “свистунами” через їхню майстерність у виготовленні глиняних свистунців, крім того, в селі займались сільським господарством – зокрема, заготовленням сіна для згаданого нижче кінного заводу.
Тоді як село Новоолександрівка було засноване у зв'язку із створенням державного кінного заводу, і для обслуговування цього заводу на територію населеного пункту масово завозили саме росіян.
Звідси й походить така велика різниця: в Євсузі (за переписом 2001 року) рідною мовою понад 90% селян вказали українську, а в Новоолександрівці лише 37%. Але й чистою літературною мовою назвати українську, якою спілкуються в селах Луганщини не можна – перед усім ця мова більш схожа на полтавську, пояснення цьому читайте нижче.
- Голодомор
Жертвами масового голоду на Луганщині, за даними Луганської ОДА, стали 31560 людей. На початку березня 1933 року в області зареєстровано 1008 голодуючих сімей. Найбільші людські втрати були у Біловодському, Міловському, Новоайдарському, Новопсковському, Старобільському та Троїцькому районах, а отже, саме в тих районах, що були частиною Слобідської України.
Історик, Василь Марочко, керівник Центру досліджень геноциду українського народу, в інтерв’ю для Радіо Свобода казав:
“У Донбас не входить сьогоднішня Луганщина, бо ті селяни, що були на Луганщині, говорили: «Ми йдемо у Донбас, ми йдемо за річку Донець на заробітки». Зазвичай, це сільські люди, так звані «відходники», які мали дозвіл сільської ради. Це давало якийсь порятунок”.
Справді, в книзі “Врятована пам’ять”, написаній за спогадами свідків Голодомору, очевидці неодноразово згадували втечу на Донбас як єдину можливість врятуватись від голоду.
“Селяни почали відмовлятися від праці на землі й тікати до промислових міст. З артілі ім. Петровського Старобільського району на роботу до міст без дозволу правління пішло 200 із 300 працездатних колгоспників. Вони говорили: «Далі в колгоспі бути неможливо, хліба дають мало, працюємо майже безплатно. Треба тікати в Донбас, поки не пізно»”.
Під час Голодомору активно провадилась й політика русифікації населення, примусової зміни прізвищ, так само примусового залучення до колгоспів. Такий випадок теж описаний в книзі “Врятована пам’ять” зі спогадів Миколи Старикова, уродженця села Бараниківка Старобільського району. За його словами, одна розмова із присланим росіянином перекреслила історію цілого роду з питомо українським прізвищем.
То кому насправді належали ці території?
Середина XVII століття, підписаний Зборівський мир, що ознаменувало утворення Гетьманщини. Але виснажлива війна, постійна небезпека, а пізніше – й часи руїн – змушували населення цієї держави тікати з-під влади гетьманів та перебиратись на схід.
Переміщення на слободи в усному мовленні для тогочасних українців означало переселення “на Україну” – в край не лише у вільний від панів та гетьманів, але водночас і в чужий та далекий.
Український фольклор наповнений піснями про переселення, вдале або невдале пристосування до життя на слободах, що вчергове підкреслює українськість цього краю.
Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами козаками на Украйну, на слободу,
На Украйні всього много — і паші, і браги,
Не стоять там вражі ляхі, козацькії враги;На Украйні суха риба із шапраном:
Будеш жити з козаком, як з паном,
А у Польщі суха риба із водою.
Через масове переселення з різних регіонів України, населення Слобожанщини склалося з різних етнографічних поділів українського народу. Саме це стало причиною того, що мова тут склалася не задніпрянська, не галицька, не чернігівська, а, власне місцева, немов середня між ними; зараз відома як слобожанський діалект зі своїми фонетичними та лексичними особливостями – той самий діалект, який до окупації регіону можна було почути на вулицях кожного луганського села.
Жити в реаліях XVI століття та не взаємодіяти з Російською імперією на теренах Слобожанщини було неможливо – росіяни вже тоді прагнули просунутись на південь для посилення свого кордону, який проходив через Білгород та потребував захисту від рейдів кримців та ногайців.
Саме для захисту кордонів імперці залучали козаків-переселенців, а ті пізніше брали участь в багатьох боях на боці тогочасної Росії – за надані їм пільги та звільнення від податків слобожанці заплатили кров’ю, воюючи за інтереси імперії.
Росіяни прагнули поступово, але повністю підкорити слобожан до своїх політичних особливостей. Оселені в слободах українці прийшли зі своїми звичками та традиціями: у них існували процедури вибору та усунення керівництва, розв'язання основних питань на зборах – козацькій раді. В той час вже була звичною правова культура, суперечки вирішувались суддями, позовами та апеляційними процедурами.
Московці ж не відмовлялись від своїх забаганок: обмежували систему виборності, відмовляючи козакам у прийнятих кандидатурах очільників та назначаючи на посаду самих росіян. Ліквідували й звичаєве право, проводячи суди за російськими “уложениями”. Разом з тим намагались й заохочувати козацтво: похвали за вірність, скасування податків, щедре обдаровування.
Знищення і полкового устрою, і самої Слобідської України припало на часи Катерини II. У 1765 році всі п’ять слобідських полків були ліквідовані, а їхнє місце посіли регулярні гусарські полки. Старшина отримала російське дворянство, а рядових козаків, яким не поталанило, було обернуто на державних селян і невдовзі закріпачено. На місці полків виникла Слобідсько-Українська губернія, що пізніше була перейменована в Харківську.
Саме під такою назвою в 1917-1918 роках Слобожанщина, а разом з нею й Луганщина увійшла до складу УНР, і так стала невіддільною частиною України.
Так ця операція була згадана в офіційних звітах старшини Генерального штабу Армії УНР, який підписався лише ініціалами “В.А.”:
“Як тільки встановили телеграфічну лінію, я вислав телеграму до Військового Міністра, Голови Центральної Ради, Генерала Натієва і Симона Петлюри:
«24 квітня, 1918 року, в 3 годині 26 хвилин, війська славянської групи заняли станцію Колпаково, що на кордоні України і земель війська Дону, вигнали ворогів далеко за кордон. З того дня жовто-блакитний прапор на кордоні цих земель давав знати цілому світу, що український народ має свою державу цільною і незалежною. Слава українському народові, що скинув зі своєї матері кайдани, які вона носила триста років.”.
Та щастя від звільнення земель від більшовицької навали тривало недовго – не за горами була радянська окупація, що затягнулась на 70 років: колективізація, Голодомор, Друга світова війна та русифікація, якою вже тоді хотіли стерти українське обличчя з луганського краю.
Однак, попри це, вся Луганщина – від найпівнічнішої до найпівденнішої точки, від Слобожанщини до Донбасу – це Україна, яка буде вільною!
Читайте також: Луганськ - не тільки заводи та шахтарі, а ще й культура та перспективи, які ми… втратили
