Леся Воронюк – українська громадська діячка, сценаристка та журналістка, яка стала ініціатором заснування Всесвітнього дня вишиванки. Це трапилося під час навчання в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича у 2006 році. Крім того, вона організувала чимало проєктів, які популяризують українську культуру та зображують її унікальність. Вона ж є і співавторкою видання “Вишиті сорочки Луганщини з колекції Національного музею народної архітектури та побуту України”, вихід котрої не залишив байдужим жодного вихідця з Луганщини, який цікавився вишивкою регіону.
Видання “ТРИБУН” поспілкувалося з діячкою, аби більше дізнатися про роботу над книгою, дізнатися її враження про вишивку луганського регіону та реакцію мешканців області на вихід важливого для культурної спадщини видання.
Книга репрезентує унікальну колекцію артефактів регіону, що знаходиться у групі зберігання “Тканина та одяг” фондів одного з найвідоміших етнографічних музеїв України та одного із найбільших скансенів Європи. Упорядникам вдалося оцифрувати та здійснити науковий опис понад 100 одиниць одягу із Біловодського, Білокуракинського, Кремінського, Новоайдарського, Айдарського (кол. Новопсковського), Сватівського та Старобільського районів.
Автори книги вважали стратегічним завданням максимально фіксувати та описувати культурну спадщину окупованих регіонів, щоб унеможливити зникнення зразків у разі їхнього фізичного знищення ворогом у ході російсько-української війни. У книзі вміщено детальні світлини автентичних сорочок Луганщини, крої та схеми вишивки. У Всесвітній день вишиванки в Києві презентували видання "Вишиті сорочки Луганщини" авторів Володимира Щибря та Лесі Воронюк.
Леся Воронюк розповіла, що працює культурною кураторкою вже близько 15 років. Саме під час студентських років у 2006-му вона разом із колегами започаткувала Всесвітній день вишиванки. А у 2015 році з’явилася однойменна громадська організація.
"І хоча свято один раз на рік, ми працюємо з нашою командою впродовж всього року і робимо різні дослідницькі, культурні проєкти", – зазначила Воронюк.
У 2024 році команда присвятила роботу темі окупованої спадщини. Був створений реконструкторський проєкт під назвою "Окупована спадщина", у межах якого відтворили 12 строїв із окупованих регіонів України. Серед них – костюми з Донеччини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини, Запоріжжя та Криму.
"Окрім того, ми майже півтора року працювали над книгою "Вишиті сорочки Луганщини", – додала культурологиня.
Ідея книги виникла як продовження стратегії видавництва "Видиво" при ГО "Всесвітній день вишиванки": братися за ті теми, які раніше ніхто не висвітлював. За словами авторки, їхні попередні видання так само ставили собі за мету віднайдення і збереження унікального. Коли команда усвідомила, що найбільше загрожує зникненням культура окупованих територій, вирішили зосередитися саме на цих регіонах.
"Жодна колекція не захищена від фізичного знищення зараз в Україні. Якщо вона буде оцифрована, будуть фото, розійдеться тираж книг — тоді хоча б частково ми убезпечуємося від того, що можуть зникнути певні орнаменти, певні види крою. І хоча б буде з чого їх відтворити", – підкреслила Воронюк.
Над книгою працювали близько півтора року. Проєкт став результатом кооперації кількох інституцій: Центру фольклору та етнографії КНУ імені Шевченка, ГО "Всесвітній день вишиванки", Національного музею народної архітектури та побуту України.
"Саме фонди цього музею ми оцифровували, і врешті видали книгу. Команда книги налічувала 12-15 людей", – уточнила Воронюк.
У роботі над виданням команда не стикалась із серйозними методологічними труднощами. За словами Воронюк, всі учасники вже мали чималий досвід досліджень українського текстилю та традиційної культури.
“Я б не сказала, що були якісь методологічні чи технічні виклики, бо ми вже маємо напрацювання в темі українського вишиття. Працювали фахівці, які присвятили цій тематиці багато років. Команда була злагоджена, завдання — розподілені”, — пояснила вона.
Найскладнішим, за її словами, було донести тему до широкої аудиторії, зробити так, щоб вона "прозвучала". І, судячи з реакцій, це вдалося. У команди вже з’явилася нова ідея — організувати до кінця року або на Різдво велику виставку сорочок, відтворених на основі луганських зразків.
“Ми завжди очікуємо, що результат буде максимальний, а не просто формальний. І хоча книга вийшла лише місяць тому, вже дуже багато майстрів у соцмережах постять початки нових сорочок за орнаментами з цієї книги”, — наголосила Воронюк.
У книзі акцентовано на особливостях саме луганської традиції вишивання. Воронюк нагадує, що українську традиційну культуру загалом можна поділити на 16 етнорегіонів, кожен з яких має свої унікальні стилі.
“Фахівець, побачивши старовинну сорочку, здебільшого може одразу визначити регіон її походження. Що стосується Луганщини — це передусім поєднання червоного і синього, вишивка білим по білому, різні види змережування тканини”, — пояснила вона.
Луганські сорочки не вирізняються багатством кольорів, але мають власну витончену естетику. І навіть із невеликої відстані створюють враження мистецького цілого, наголошує авторка.
“Попри стриману кольорову гаму, коли дивишся на ці експонати — відчувається вишуканий мистецький контекст. Це досить складно зробити, але саме так сформувалась місцева традиція”, — зауважила Воронюк.
Вона підкреслила важливість праці дослідників 60–70-х років, які зібрали цю колекцію в експедиціях. Завдяки ним збереглися артефакти, які зараз вдалося впорядкувати, оцифрувати й представити у вигляді повноцінної книги.
Леся Воронюк зізнається: деякі з луганських сорочок їй особливо близькі, і вона мріє про сучасну репліку таких строїв. Один з орнаментів вона навіть назвала – вишита сорочка з села Макартетине Айдарського (кол. Новопсковський) району.
“Є кілька сорочок, які я би дуже хотіла також відтворити і мати сучасну репліку. Дуже мені імпонують ці орнаменти”, — поділилася кураторка.
Під час роботи над книгою команда натрапила і на несподівані цінні знахідки — серед музейних експонатів зберігались не лише сорочки, а й інші елементи традиційного вбрання.
“У колекції є також спідниці, кирсетки, кишені, кілька срібних намист. Ми їх теж оцифрували, відфотографували і додали до книги, щоб люди могли уявити повний стрій — не лише сорочку, а весь образ, як він виглядав на людині”, — зазначила вона.
Ще одним завданням проєкту було зробити знання доступним і практичним для сучасних майстринь. У цьому допомогли дві учасниці команди — Оксана Микитюк та Анна Гайова.
“Оксана Микитюк розробила схеми орнаментів, щоб спростити роботу вишивальницям. А Анна Гайова — схеми кроїв, зокрема складних речей, як-от кишені. І тепер за цими схемами можна відтворити старовинну річ”, — пояснила Воронюк.
На її думку, такі матеріали відкривають можливість не лише для точного відтворення традиційного строю, а й для сучасних інтерпретацій — коли, наприклад, кирсетку комбінують із джинсами чи базовою сорочкою, створюючи нові етнолуки.
Надалі громадська організація хоче продовжувати працювати в напрямку збереження культурної спадщини окупованих або постраждалих від війни регіону. До прикладу, вони хотіли би зібрати сорочки із Харківщини, а також з Донецької області. Однак пані Леся зазначила, що залишилося дуже мало регіонального автентичного матеріалу.
“Але цей регіон є стратегічно важливим для нас також. І Луганщина, як і Донеччина – це вже 11 років окупації. Це буде мати дуже сумні наслідки для нас, бо знищується українська культура. Уявіть собі, наскільки ми будемо мати складну гуманітарну ситуацію із дітьми, які 11 років тому народилися українськими на окупованих територіях. Вони вже сьогодні п'ятикласники. І що з ними робить російська пропаганда та російська освіта? Іноді я думаю, що ми з цими книгами колись будемо їхати туди на роботу і просто повертати Україну в зону ідентичності”, – розповіла Воронюк.
Звичайно, отримати реакцію від українців, що залишаються на території окупованої Луганщини, наразі неможливо через безпекові причини. Однак, переселенці та біженці з регіону, каже пані Леся, лишали багато позитивних відгуків.
“Багато відгуків було про те, що люди родом з Луганщини ніколи не знали, як виглядає луганська вишита сорочка. Інші замовляли книгу і казали, що їм довелося покинути рідну Луганщину, і просто книга нагадуватиме про рідну землю”, – поділилися Воронюк.
Одна з найзворушливіших презентацій, за її словами, відбулася у США, де на зустрічі з авторами були присутні луганські переселенки.
“В Бостоні я була нещодавно з презентацією книги, і на зустріч прийшли дві молоді дівчини — теж, на жаль, вимушені переселенки з Луганщини. І вони знайшли у книзі свої райони, свої селища. Це була дуже чутлива, емоційна розмова. Здавалося б, вони тримають у руках просто книгу із сорочками, але за цим стоїть вся їхня історія, історія їхніх родин”, — поділилася кураторка.
Пояснюючи, чому чимало мешканців Луганщини ніколи не бачили або не знали, як виглядає традиційна вишита сорочка їхнього краю, Леся Воронюк наголошує: справа не у відсутності інтересу, а в глибоких історичних і політичних причинах. За її словами, культурна окупація цих територій почалася задовго до повномасштабної війни — ще у радянські часи — і тривала десятиліттями.
“Це комплексна проблема. Окупація Луганщини ж почалася насправді не в 14-му і не в 23-му роках. Це був регіон, який неймовірно зросійщений ще в період радянської окупації. І російська пропаганда працювала хвилеподібно. Чим ближче до кордонів з Росією, до Москви — тим менше українського. І чим далі на Захід — тим були якісь інші можливості це зберегти”, — пояснила Воронюк.
Вона вважає, що сьогодні головне завдання — зафіксувати та відтворити бодай те, що вдалося врятувати. Адже йдеться не лише про одяг, а й про цілі пласти знищеної культури — від святкувань до предметів побуту.
“Культурна окупація, культурно-ворожа окупація, на жаль, дала свої ознаки і мала свої результати. А наше завдання зараз — усе максимально зберегти, відтворити, зафіксувати для майбутніх поколінь. Для українців, які зараз живуть, щоб вони теж знали багатство української традиційної культури”, — сказала вона.
Порівнюючи ситуацію з іншими регіонами, Воронюк згадує ті частини України, де вишивані традиції не були перервані навіть у важкі часи.
“На Буковині, у Чернівецькій області, на Франківщині, у Решетилівці на Полтавщині, на Рівненщині — традиція створення вишитих сорочок і їх носіння, в принципі, не переривалася. І там це водночас і традиційна культура з минулого, і абсолютно сучасна, модерна культура. А от, на жаль, у багатьох східних регіонах ці традиції були повністю перервані й знищені — не лише традиційний одяг, а й рушники, писанки, народні свята”, — додала Воронюк.
На думку Лесі Воронюк, східні регіони України, попри багаторічну русифікацію та культурну окупацію, мають потенціал для відновлення втрачених традицій. Після перемоги та повернення цих територій під контроль України її команда готова системно працювати над поверненням культурної пам’яті — через книги, виставки, освітні події.
“Звичайно, тому що щоразу, коли ми робимо якийсь проєкт, відчуваємо максимальний запит на все — на виставку, на книгу, на фільм, на концерт. Зараз, звичайно, це питання безпеки і завершення війни, але щойно це стане можливим — я впевнена, що ми зможемо зробити ще набагато більше”, — сказала вона.
За словами Воронюк, українці після повномасштабного вторгнення стали ще глибше шукати відповіді у своїй культурі. І це — ключ до відновлення не лише традицій, а й самоідентичності.
“Ми зараз готуємо різні культурні продукти, а потім матимемо можливість на цих територіях їх презентувати, спілкуватись з людьми, обговорювати, навчати. Українці зараз проявляють неймовірний інтерес до своєї культури, бо вона стала ядром такої сили, особливо з моменту повномасштабного вторгнення. Вона дала відповідь на запитання: чому ми стоїмо, проти кого ми стоїмо і чому ми настільки наполегливо не здаємось. І цим стрижнем сили може бути тільки культура — твоя рідна культура. Цього не можуть дати ні найепічніші закордонні героїчні фільми, ні блокбастери. Це все йде тільки з наших генів — з генів української землі”, — підсумувала вона.
На завершення розмови Леся Воронюк окреслила, як оцінює участь держави в збереженні культурної спадщини окупованих територій. У відповідь вона сформулювала основні проблеми й завдання, які, на її думку, залишаються актуальними.
“Я час від часу натрапляла на ініціативи з боку Міністерства культури, які стосуються окупованої спадщини, релокацій, стратегічних сесій, де обговорюється, що це треба захистити і таке інше. Чи бачила я суперпрактичні результати? Значно менше, ніж хотілося б. І насправді громадський сектор, як водиться в Україні, закриває дуже багато запитів і потреб”, — сказала вона.
Окремо вона наголосила, що ключові втрати відбулися ще у перші дні війни — через відсутність системних рішень щодо збереження колекцій з музеїв на окупованих територіях.
“Ніхто системно не займався евакуацією і релокацією колекцій з державних музеїв. Як правило, це були рішення окремих директорів, які під свою відповідальність брали те, щоб щось вберегти. Це обернулося тим, що знищено просто тисячі об’єктів культурної спадщини. А ще — що росіяни все викрадають і вивозять у свої музеї, а потім це називають російською культурною спадщиною”, — зазначила Воронюк.
Вона також окреслила нагальні завдання: цифровізація і міжнародна культурна дипломатія.
“Максимально оцифровувати, описувати. І друге — на міжнародних майданчиках працювати з колегами, щоби вони дізнавалися про українську культурну спадщину від українських фахівців, а не від російських. Бо росіяни працюють дуже активно: вони видають книги, пишуть англомовні статті, створюють наукові продукти. І для іноземця, який не в темі, російське джерело стає головним — і він не шукає альтернативи”, — пояснила вона.
За її словами, саме через це боротьба за українську культурну спадщину не обмежується музеями — вона переходить у площину стратегічної оборони.
“Ми бачимо, що ідея тотального “cancel russian culture” перестає діяти. Тож оборону нам знову доводиться тримати — і максимально не дозволяти росіянам перебирати ініціативу в свої руки”, — підсумувала Воронюк.
Читайте також: “Ми своє повернемо”: Марія Кучеренко про схід, окупацію та російські спецслужби
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
