Марина Сергієнко — психологиня та психотерапевтка. Її власний досвід — втрата дому в Луганську у 2014 році — став не лише глибокою особистою драмою, а й поштовхом до професійної місії: підтримувати тих, хто переживає подібні життєві кризи. У нашій розмові ми торкнулися важливих тем: як рефлексія може бути водночас цілющою і болючою, чому варто жити в теперішньому та де шукати внутрішні ресурси, коли майбутнє — невизначене.
Які емоції найчастіше переживають переселенці зараз?
За словами Марини, емоційний шлях переселенців часто проходить через класичні п’ять стадій прийняття втрати: заперечення, гнів, торги, сум і прийняття. Щодо людей, які були змушені залишити свої домівки у 2014 році, вона зазначає:
"Заперечення вже майже ні в кого не залишилося. Гніву стало менше — він поступово вщухає. Торги ще трапляються: чую, як люди кажуть — "А якби тоді вчинили інакше..." або "Можливо, треба було зробити отак…". Але найбільше зараз — суму. Його дуже багато."
Психологиня звертає увагу на промовисту закономірність, що проявилася у 2022 році. Для частини людей ця нова хвиля війни стала джерелом надії: “Нарешті нас побачили, нас почули — можливо, тепер ми знову повернемося додому”. Водночас інші, навпаки, занурилися в глибокий відчай, думаючи: “Тепер ми вже ніколи не повернемося”. І саме цей другий, песимістичний погляд, за її словами, дедалі частіше звучить у голосах переселенців.
Чому ідея повернення додому може і підтримувати, і ранити водночас?
Однією з найскладніших проблем у роботі з переселенцями, за словами Марини, є стан, коли люди застрягають між болісними спогадами про минуле та мріями про повернення. Вона називає це "режимом стенд-бай" — коли життя ніби поставлене на паузу, а людина не живе повноцінно в теперішньому, сподіваючись повернутися в минуле.
"Це проблема не лише переселенців — вона стосується всіх, хто живе в Україні, — каже Марина. — Багато хто тримається за життя, яким воно було до війни, або мріє про те, яким воно стане після. Але в такому очікуванні справжнє життя ставиться на паузу. І замість того, щоб підтримувати, це лише виснажує й руйнує зсередини."
У роботі з людьми, які застрягли в очікуванні, Марина часто ставить просте, але дуже сильне запитання: "Що ви робитимете, якщо війна триватиме ще десять років? Скільки років свого життя ви готові віддати цьому режиму очікування?" Відповіді бувають різні, та здебільшого люди чесно визнають: вони не готові йти далі.
Особливо боляче, зізнається психологиня, чути про "єдину надію на повернення". Вона згадує, як натрапила в 2022 році в соцмережах на коментар до пісні "Справа в тому, що в мене немає дому": "Як вони таке могли знати заздалегідь?" І додає з сумною ніжністю:
"Я думаю: просто в когось дому немає з 2014-го. Так, ми можемо жити мріями. Але я закликаю жити тут і зараз. Бо наше життя — одне. І воно минає."
Як людина може знайти себе після втрати дому?
Коли людина втрачає дім, вона часто втрачає й себе. Цей болісний процес психологиня Марина порівнює з руйнуванням фундаменту, на якому трималася ідентичність.
"Ми починаємо з того, що поступово повертаємо собі внутрішні опори. Якщо людина спиралася на свій дім, знала, що має нерухомість, що на місцевому кладовищі поховані її пращури — а всі ці опори раптом зникли, це важко пережити", — каже вона.
Відновлення себе починається з найпростіших, на перший погляд, речей. "Це може здаватися банальним, але ми повертаємося до базових потреб — піклуємося про сон, їжу, фізичну активність, живе спілкування. Важливо не залишатися наодинці тут і зараз", — пояснює Марина.
Це довгий і кропіткий шлях, що вимагає часу, терпіння та підтримки.
"Ми часто думаємо: кому це треба, у когось ще гірше. Але це не працює. Біль потрібно проживати разом — у терапевтичних групах, у спільнотах, поруч із друзями чи психотерапевтом", — підкреслює вона.
Чому переселенці відчувають провину і як з цим працювати?
Почуття провини — ще одна поширена проблема серед переселенців, особливо тих, хто опинився за кордоном, зазначає психологиня.
Нормальна соціальна провина виникає тоді, коли ми справді завдали комусь шкоди і можемо це якось виправити. Наприклад, розбили чашку — купили нову.
Токсична провина, навпаки, з’являється без реального порушення — коли людина картає себе просто за те, що живе, посміхається, відчуває радість. "Комусь гірше, а я дозволяю собі радіти. Як так можна?" — кажуть у таких випадках.
Марина пояснює це простою метафорою:
"Якщо в когось немає ноги, це не означає, що ваша подряпина болітиме менше. І метафоричній людині без ноги не стане легше від того, що ви будете страждати з почуття провини. Це — токсична провина, з якої неможливо вийти, бо ви не можете компенсувати уявну шкоду."
Чи можна побудувати відчуття дому на новому місці?
Марина переконана — так, але для цього потрібно спершу усвідомити, що саме для кожної людини означає слово "дім".
"Для когось дім — це стіни й меблі, для когось — запахи, атмосфера, звуки. Спочатку важливо зрозуміти, що саме для тебе є домом, а вже тоді поступово починати відтворювати його в новій реальності", — пояснює психологиня.
Однак, на цьому шляху часто виникає головна перешкода — страх. Особливо у тих, хто вже кілька разів втрачав свій дім.
"Людина просто боїться знову створювати це відчуття, бо вже двічі втрачала його. Ми тоді працюємо з цими страхами, бо жити без дому — дуже важко", — каже Марина.
Ще один ключовий момент — внутрішній дозвіл. Часто люди навіть не дозволяють собі відчути себе вдома на новому місці.
Коли рефлексія допомагає, а коли заганяє в ще більший біль?
Рефлексія може бути як лікувальним інструментом, так і способом завдати собі шкоди. Ключове питання, яке ставить фахівчиня: "Щоб що? Для чого?"
"У кожної дії має бути мета. Рефлексія допомагає прожити біль, пройти певні етапи і вийти на наступний рівень. Але якщо незрозуміло, для чого ти це робиш, — це як колупати ранку в дитинстві, просто так."
Психотерапія, за її словами, — "це зовсім не прогулянка ромашковим полем". Це болісний процес, у якому доводиться стикатися з травмами та переживаннями, від яких зазвичай хочеться втекти. Але він має чітку мету.
"Ми разом заглядаємо в рани — не для того, щоб зробити ще болючіше, а щоб ви змогли йти далі. Це як витягати скалку: болить тут і зараз, але з часом стає легше", — пояснює психотерапевтка.
Як знайти ресурси для життя, коли здається, що їх зовсім немає?
Марина підкреслює важливість базового турботливого ставлення до себе. Йдеться про прості, але критично необхідні речі: повноцінний сон, збалансоване харчування, фізичну активність, живе спілкування, а також уважне ставлення до можливих дефіцитів вітамінів і мінералів.
"До мене приходять люди, які роками ходять на терапію. Я запитую: а у вас точно все окей із залізом, щитоподібною залозою? І часто після аналізів з'ясовується: їм не роки терапії потрібні, а просто відновити баланс у тілі, закрити фізіологічні дефіцити”.
Коли здається, що сил зовсім немає, вона радить провести своєрідну ревізію ресурсів: що наповнює, а що, навпаки, забирає енергію. Навіть простий список із десяти речей, які підтримують, може стати порятунком у складні моменти.
Особистий приклад психологині: "Мене наповнює ліс, спів пташок, смачна їжа, розмова з людиною. Коли мені було дуже погано після обстрілу, я використала п’ять пунктів зі свого списку: пішла в ліс, слухала пташок, записалася на масаж, багато спілкувалася з людьми, їла смаколики. І мені допомогло".
Важливе спостереження: відчуття непередбачуваності майбутнього існувало завжди, просто раніше ми жили в ілюзії контролю.
"Раніше ми нібито знали, що буде завтра. Але це ілюзія. Наш максимум — знати, що завтра буде субота. Нас позбавили цієї ілюзії, і це неприємно. Але це привід зосередитися на тут і зараз."
Центральна ідея всіх порад Марини — навчитися піклуватися про себе:
"Піклуватися про себе, закривати базові потреби, не забувати про себе, не бити себе палицею за те, що мені недостатньо погано, як комусь іншому. Стати для себе — мамою, татом, найпалкішим прихильником."
Це не егоїзм, а необхідність. Лише подбавши про себе, можна мати ресурси для допомоги іншим та для побудови нового життя на новому місці.
Читайте також: Голос України в Європі: як луганська фотографка презентує правду про війну в Європарламенті
