Уявіть собі вчителя малювання, який у вихідні дні бере учнів і йде розкопувати кургани. Сергій Олександрович Локтюшев першим почав системно досліджувати старожитності краю, коли навколо бушувала громадянська війна, змінювалися влади, а про фінансування науки ніхто й не думав. Його експедиції 1920–30-х років відкрили перші поселення кам'яного віку та бронзової доби, заклали основу музейних колекцій і створили той фундамент, на якому сьогодні стоїть знання про давню історію регіону. А ще — спростували міф про те, що Луганщина завжди була "диким полем".
Як учитель малювання став археологом
Сергій Локтюшев народився 1878 року в селі Маковєєво Рязанської губернії у селянській родині. Для хлопця з таким походженням вища освіта здавалася недосяжною мрією, але він зумів — у 1902 році закінчив Московське Строганівське училище технічного рисунку, археологічний інститут — у 1916. У 1906 році, вже дорослою людиною, приїхав до Луганська викладати малювання в місцевій гімназії. І ось тут щось клацнуло. Можливо, під час прогулянок околицями міста він помітив, як весняні зливи вимивають з берегів річок дивні черепки. Можливо, почув розповіді старожилів про кургани в степу. Так чи інакше, у 32 роки Локтюшев вирішує круто змінити життя.
У серпні 1910 року він вступає до Московського Археологічного Інституту імені Миколи II. Художня освіта стала в нагоді: його малюнки знахідок були такими точними, що їх використовували в наукових публікаціях. Перші самостійні розкопки Локтюшев проводить ще студентом — влітку 1912 року на батьківщині, в Рязанській губернії. А в 1917-му, коли Україна горить у революційному полум'ї, він починає археологічні дослідження на Луганщині.
Археологія під гул гармат
Уявіть: 1917 рік, революція, хаос, постійна зміна влади. А Локтюшев отримує дозвіл від місцевої влади і йде копати кургани. У 1918-му — розкопки біля Слов'яносербська, на які дозвіл дає і Земська Управа, і Луганське Науково-Просвітницьке Товариство.
У 1918 році він робить сенсаційну знахідку — біля села Весела Гора виявляє залишки палеолітичної стоянки. Це підтвердження того, що люди жили тут десятки тисяч років тому, ще в льодовиковий період.
А в 1919-му, коли регіоном править армія Денікіна, Локтюшев дає оголошення в газеті: запрошує всіх бажаючих взяти участь у розкопках курганів біля Луганська. Хто відгукнувся? Вчителі, студенти, просто люди. Так народжувалося краєзнавство. Складність була в тому, що війна обірвала всі наукові зв'язки. Локтюшев втратив контакт з колегами і опинився в науковому вакуумі. Тому в 1918 році звертається до Ростовського археологічного інституту — тоді це був єдиний науковий центр археології на півдні. Його беруть викладачем і підтримують дослідження.
Як виглядала археологія на Луганщині в 1920-ті? Жодних експедиційних фондів, лабораторій, університетської підтримки. Локтюшев працював у вихідні та під час канікул, часто за власний кошт.
"Його експедиції — це пішохідні походи зі школярами до річок Айдар, Євсуг, Сіверський Донець, там, де вода розмиває береги й оголює давні культурні шари. У 1924 році археологічна секція науково-краєзнавчого гуртка під його керівництвом обстежила козацькі городки XVII–XVIII століть: "Старий городок" біля станиці Луганської та Петропавлівське городище з валами й ровами. Досліджували невеликі кургани з похованнями. І кожна знахідка ретельно фіксувалася, малювалася, описувалася" — писала у своєму дослідженні Ірина Ключнева.
Локтюшев паралельно з розкопками займається музейною справою, створював при школах краєзнавчі кімнати, аби діти бачили матеріальні сліди минулого і могли доторкнутися до історії власноруч. Можливо, через це, навколо нього сформувалася група однодумців — вчителі, агрономи, лікарі, які у вільний час ставали краєзнавцями.
У 1923 році більшовики оголошують політику українізації — активного впровадження української мови, культури, залучення українських кадрів до партійної та наукової роботи. Але Донецька та Луганська партійні організації, тісно зв'язані з Росією, лише імітували підтримку. Центральна газета "Луганська правда" продовжувала виходити російською. Тим часом Локтюшев почав писати статті українською. Він активно співпрацював з професором Сергієм Грушевським (племінником голови Центральної Ради Михайла Грушевського), який на той час очолював кафедру з вивчення Донбасу. Разом вони створювали культурно-просвітницькі організації, проводили лекції, популяризували знання про край.
За інформацією з окупованих з 2014 року джерел, у 1926 році Локтюшев їде з доповіддю на археологічну конференцію до Парижа, стає членом Міжнародного інституту антропології.
Від гуртка до музею
1927 рік — переломний. Локтюшева призначають директором щойно створеного Луганського крайового соціального музею (пізніше — краєзнавчий). Основу експозиції склали результати його власних досліджень. З цього моменту і до кінця життя він працюватиме в музеї — директором, заступником, науковим співробітником. Тепер археологічні експедиції отримують державне фінансування. Локтюшев досліджує пам'ятки вздовж річок Сіверський Донець, Айдар, Деркул, Євсуг, Лугань. Збирає колекцію від палеоліту до середньовіччя: кам'яні знаряддя, кераміку, кістки тварин. Кожна експедиція супроводжується лекціями для місцевих жителів про значення пам'яток, про необхідність їх берегти.
У 1923 році в Луганську відкривається Донецький інститут народної освіти (згодом — Луганський національний університет імені Тараса Шевченка). Локтюшев викладає там географію, краєзнавство, історію, організовує студентський археологічний гурток. А в 1938 році, вже на пенсії, очолює кафедру історії.
Найбільше Локтюшева цікавила первісна археологія — кам'яний вік. На початок його досліджень на території краю були відомі лише дві пам'ятки цього періоду: скарб крем'яних знарядь, знайдений 1816 року в Луганську, та палеолітична стоянка біля Веселої Гори. У 1926 році відкриває стоянку Рогалик-Якимівська. У 1937-му, за дорученням Радянської секції Міжнародної асоціації з вивчення четвертинного періоду, знаходить стоянки біля хутора Красний Яр. Досліджує поселення бронзового віку — Непринське, Кібикинське, Болотенне. Але найважливіше — його роботи з неолітом Старобільщини. Наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років він виявляє кілька неолітичних поселень вздовж річки Айдар біля Старобільська, сіл Підгорівка та Новоселівка — 6 тисячоліття до нашої ери!
Ще одне важливе відкриття: взимку 1932–1933 років біля села Петрівка Локтюшев знаходить залишки житла зрубної культури (II тисячоліття до н.е.). Робить реконструкцію — і виявляється, що це — хата-мазанка, збудована за тією ж технологією, що й українські хати пізніших епох. Це руйнує стереотип. Зрубну культуру вважали кочовою, скотарською. Мовляв, жили в тимчасових шкіряних вігвамах, які возили з собою, ховали своїх царів у курганах. А виявляється будували стаціонарні поселення, житла за технологією, близькою до трипільської культури Центральної України. Це вже не "дикі кочівники", а цивілізація.
1930-ті — час репресій. Багато дослідників зникають. Локтюшеву вдається уникнути найгіршого, але робота ускладнюється: краєзнавчі товариства розпускають, зв'язки з науковими центрами обриваються, фінансування зникає.
1941-й — німецьке вторгнення. Локтюшеву не дають транспорту для евакуації музейної колекції. Він залишається. Намагається зберегти те, що збирав усе життя.
20 лютого 1943 року, одразу після визволення Луганська, 65-річного Локтюшева заарештовує НКВС. Звинувачення — шпигунство на користь нацистської Німеччини, колабораціонізм, загибель музею. Його кидають у Погорілівську в'язницю — там же, де він колись досліджував палеолітичну стоянку. За матеріалами справи, помер від туберкульозу легень. Хоча рідні стверджували, що до арешту був цілком здоровий. Музейна колекція, архів, багаторічні дослідження — все загинуло під час війни. Реабілітували його лише 8 лютого 1990 року.
Сьогодні, коли Луганщина знову опинилася в епіцентрі трагедії — війни, окупації, руйнування культурної спадщини — історії таких людей, як Локтюшев, набувають особливого звучання. Вони нагадують: ця земля має давню історію, глибоке коріння. І це коріння — українське, європейське, цивілізаційне.
Локтюшев просто робив свою справу — копав, досліджував, зберігав, навчав. Росіянин за походженням, він писав українською, створював україномовний науковий контент, працював на благо краю, де прожив 37 років. Його життя обірвалося в тюремній камері, але те, що він відкрив, залишилося. І сьогодні, завдяки новому поколінню дослідників, його спадщина повертається — нагадуючи, що навіть у найтемніші часи є люди, які не втрачають віри в силу знання й цінність пам'яті.
Читайте також: Бельгійська спадщина Луганщини: 8 фактів, які ви могли не знати про Лисичанськ.
