У середині ХІХ століття освіта для жінок у Російській імперії була радше винятком, ніж правилом — навіть заможні панянки часто залишалися неписьменними. Та одна жінка з Чернігівщини вирішила змінити цей порядок речей власними руками та власним коштом. Христина Алчевська заснувала першу безкоштовну жіночу школу в імперії, де навчила грамоті 17 тисяч українок, на Луганщині відкрила школу, де потай викладали українську мову, попри всі заборони тримала в бібліотеці твори Шевченка, а на власній садибі встановила перше в Україні погруддя Кобзаря.
Дівчинка біля дверей класу
Христина Данилівна Журавльова народилася 16 квітня 1841 року у містечку Борзна на Чернігівщині. Батько — Данило Журавльов — викладав у міському училищі, мати походила з дворянської родини. Здавалося б, освіта для дівчинки з такої сім'ї мала бути природною. Але батько дотримувався консервативних поглядів і категорично заборонив дочці навчатися.
"Я сиділа під дверима класу, де вчилися мої брати, і слухала, що говорить учитель. Мені так хотілося цього, що я навчилася читати, підслуховуючи їхні уроки, і читала краще за моїх братів", — згадувала згодом Христина. Більше того, вона почала виконувати домашні завдання за братів, які списували у неї. Проте офіційної освіти дівчина так і не здобула — батько був непохитним.
Після переїзду родини до Курська Христина потай займалася самоосвітою. У 18 років вона почала друкувати статті в журналі "Колокол" Олександра Герцена під псевдонімом "Українка" — першою в історії підписалася цим іменем. У своїх публікаціях юна авторка закликала жінок вчитися та навчати інших у народних школах.
Один з віршів Христини потрапив на очі харківському підприємцю Олексію Алчевському. Прогресивні погляди молодої дівчини справили на нього враження, і він написав їй листа. Наступного року, 1862-го, вони одружилися. Олексій підтримував дружину у всіх починаннях і фінансував її освітянську діяльність.
Школа, якої не було в Російській імперії
У 21 рік, переїхавши до Харкова, Христина у 1862 році заснувала приватну жіночу недільну школу. Почала навчати перших учениць за букварем Пантелеймона Куліша. Спочатку школа існувала нелегально, бо у Христини не було вчительського диплома, а уже наступного року вийшов Валуєвський циркуляр, що забороняв викладання українською мовою. Так минуло 8 років підпільного навчання українських юнок грамоті.
Вечорами в будинку Алчевських збиралися групами по 10-20 учениць. Христина Данилівна вела заняття сама, згодом долучилися ще три вчительки.
У 1870 році, коли Алчевській виповнилося 29 років, вона склала іспит і отримала офіційний диплом викладачки. 22 березня 1870 року в будинку міського парафіяльного училища відбулося офіційне відкриття Харківської приватної недільної школи. Такої не було в усій Російській імперії — безкоштовної, де вчителі працювали на громадських засадах.
Програма закладу була унікальною. Окрім читання та письма учениці вивчали українську історію, географію, фізику, хімію, природознавство, літературу, гігієну, правознавство. Багато випускниць успішно складали іспити на звання народних учительок.
У 1896 році подружжя Алчевських власним коштом збудувало для школи окреме приміщення вартістю 50 тисяч карбованців за проєктом архітектора Олексія Бекетова — це було єдине власне приміщення серед усіх недільних шкіл імперії. Нині там розміщується один із корпусів Харківського обласного художнього музею.
Українська мова потай
Попри офіційні заборони, Алчевська ризикувала. У школі звучала українська пісня, відстоювалася українська мова, пропагувався "Кобзар" Тараса Шевченка. Крім офіційних та дозволених предметів, викладали українську мову та літературу, учениці читали українських класиків.
Христина Данилівна писала в мемуарах "Передуманное и пережитое" (1912), що свій шлях просвітництва в роки переслідування будь-якого українського руху обрала свідомо і після недовгих вагань. Вона писала про любов до України, до українського народу, розповідала, як виховувала такі ж почуття не лише в учениць, а й у власних дітей.
Серед викладачів школи були найкращі представники харківської інтелігенції: Микола Сумцов, Василь Данилевський, Дмитро Багалій. Почесною попечителькою закладу стала Ганна Вернадська — мати академіка Володимира Вернадського.
За майже 60 років діяльності школи в ній здобули освіту близько 17 тисяч жінок.
Школа на Луганщині
Просвітницька діяльність Алчевської не обмежувалася Харковом. У 1879 році вона власним коштом збудувала однокласну земську школу в селі Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині територія Перевальського району Луганської області, тимчасово окупована). Христина Данилівна фактично стала попечителькою цього закладу.
Школа в Олексіївці більше нагадувала будинок культури, ніж звичайний навчальний заклад. Алчевська запросила туди викладати відомого українського письменника Бориса Грінченка з дружиною Марією. Вони працювали в школі шість років — з 1887 по 1893 рік.
Грінченко згадував: "Хоч і не українська була школа в Олексіївці, та все ж, отримавши освіту, школярі в ній знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке становище України". Письменник викладав українську мову потай, попри офіційні заборони.
Проте між Алчевською та Грінченком виникли розбіжності. Після виходу Емського указу українська мова в школі була офіційно заборонена. Христина обрала: краще навчати хоча б російською, але дати освіту якомога більшій кількості людей. Борис Грінченко дотримувався іншої думки — українці повинні служити Україні та українській освіті. Через цей конфлікт викладач був змушений покинути школу та переїхати на Чернігівщину.
Свій педагогічний досвід в Олексіївці Христина Алчевська виклала в низці праць: "Історія відкриття школи в с. Олексіївка Михайлівської волості" (1881), "Сільські нариси" (1894).
Перше погруддя Кобзаря
Христина Алчевська була активною учасницею харківської "Громади", яку очолював її чоловік Олексій. Вона популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка.
У 1899 році Алчевська встановила перше в Україні погруддя Тараса Шевченка на території власної садиби в Харкові. Скульптуру виконав Володимир Беклемішев. Це був сміливий крок у часи, коли будь-які прояви української ідентичності переслідувалися владою.
Подружжя Алчевських не шкодувало грошей на благодійність. Вони пожертвували кошти на Гірничий інститут у Катеринославі (нині Дніпро), на Харківський сільськогосподарський інститут, на Сумську публічну бібліотеку. Алчевська сприяла створенню першої громадської бібліотеки в Харкові (нині Державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка).
Міжнародне визнання
Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання. На Паризькій всесвітній виставці 1889 року журі педагогічної секції присудило її покажчику "Что читать народу?" найвищу нагороду та удостоїло вчителів Харківської недільної школи двох золотих і двох срібних медалей. Христину Данилівну обрали віцепрезидентом Міжнародної ліги освіти.
Харківська школа також брала участь в Антверпенській, Брюсельській, Чиказькій та другій Паризькій міжнародних виставках. Школа Алчевської стала флагманом педагогіки в Російській імперії та здобула міжнародне визнання.
Фінал епохи
У 1901 році за нез'ясованих обставин помер чоловік Христини — Олексій Алчевський. 7 травня його знайшли мертвим на залізничних коліях у Санкт-Петербурзі. На її плечі лягла відповідальність за школу та велику родину з шістьох дітей. Сімʼя не змогла врятуватися від банкрутства на початку ХХ століття, але Христина Данилівна продовжувала утримувати школу.
Харківська недільна школа проіснувала до 1919 року, після чого перейшла в міське управління. Її перетворили на вечірню школу робітничої молоді.
Христина Данилівна Алчевська померла 15 серпня 1920 року в Харкові. Їй було 79 років. За своє життя вона встигла зробити те, що здавалося неможливим у Російській імперії — дала освіту тисячам жінок, зберегла українську мову та культуру в часи найжорстокіших заборон, виховала покоління просвітителів. Її ім'я носить Борзнянська загальноосвітня школа на Чернігівщині. У Києві з'явився провулок Христини Алчевської. На будівлі школи в Харкові встановлено меморіальну дошку. А головне — залишилася пам'ять про жінку, яка довела: освіта — це не привілей, а право кожної людини, незалежно від статі та походження.
Читайте також: Світличні з Половинкиного: як брат і сестра з Луганщини з'єднали "розірвану" Україну.
