Попри значну кількість досліджень, статей і книжок, присвячених історії Революційної повстанської армії України (РПАУ), яку очолював Нестор Махно, й досі залишаються теми, що не отримали належного висвітлення. Загальновідомо, що повстанська армія зародилася в Гуляйполі, однак значно менше відомо про місце її фактичного припинення існування. Саме після цих подій Нестор Махно з рештками своєї армії, пройшовши з боями всю Україну зі сходу на захід, остаточно залишив її у 1921 році. Детальніше — в матеріалі видання ТРИБУН.
Для повстанського руху на чолі з Нестором Махном, зокрема для повстанців Донеччини, 1921 рік став періодом майже безперервних боїв із червоними окупантами. Численні російські червоногвардійські частини здійснювали фізичне знищення як рядових повстанців, що діяли у місцевих загонах Донеччини, так і систематично переслідували основні сили РПАУ. Разом із цими підрозділами постійно переміщувалися політичний орган — Рада революційних повстанців України, військовий координуючий орган — Штаб РПАУ та сам Нестор Махно.
На початку 1921 року армія Махна, якою він командував особисто, налічувала близько 1500 бійців. Окрім цього, на місцях діяли численні локальні повстанські загони, що підтримували РПАУ. У складі армії було багато уродженців Донеччини, зокрема й на керівних посадах. Так, начальником штабу РПАУ і заступником Нестора Махно був уродженець села Времіївка сучасного Волноваського району — Єфим Тарановський, а командиром однієї з найбільших кавалерійських груп — уродженець Катеринівки сучасного Покровського району Хома Кожин.
Навесні 1921 року значна частина повстанців залишила лави армії. Як зазначали більшовики, вони переховувалися у своїх рідних селах у районах Андріївки, Багатиря, Максимільянівки — на території сучасних Покровського та Волноваського районів. У цей самий період більшовики посилили репресивну політику проти повстанського руху, запровадивши практику взяття заручників. Червонoармійці заарештовували й утримували цивільних у населених пунктах, де діяли повстанці або де місцеве населення надавало їм підтримку. Заручникам висували конкретні вимоги з визначеним терміном виконання, після чого обіцяли їх звільнення.
Дуже швидко практика заручництва переросла у відвертий терор. Людей почали фізично знищувати просто на сільських сходах. Один із керівників боротьби з повстанцями на Донеччині, Казимирчук, відкрито заявляв:
“Нам доводиться скликати збори, вибирати п’ять куркулів і п’ять підозрілих осіб, і на цих же зборах ми рубали їх шашками. Такі заходи діяли на селян і примушували їх виявляти бандитів”.
У цей час кавалерійська група на чолі з Хомою Кожиним, відокремившись від основних сил РПАУ, повернулася на Донеччину. Отаман розділив свій підрозділ на дрібні загони, які діяли в околицях сучасного Донецька. Згодом Кожин знову об’єднав свої сили в єдиний підрозділ чисельністю близько 250 бійців. З боями він пройшов шлях від Дебальцевого до Костянтинівки, після чого перемістився в район Золотого Колодязя, де знищив радянські установи. Далі повстанці рушили на північ і захопили станцію Краматорськ, після чого залишили Донеччину. Невдовзі Хома Кожин зазнав тяжкого поранення й відійшов від командування. Його замінив односельчанин Яків Москалевський, відомий під псевдонімом отаман Золотий Зуб.
Постійні бої, дезертирство та значні втрати вбитими й пораненими поставили перед командуванням РПАУ гостру проблему нестачі особового складу. Для її вирішення штаб армії направляв у різні регіони спеціальних уповноважених для формування нових повстанських загонів. Оскільки мобілізація була виключно добровільною, уповноважені агітували селян на мітингах або під час особистих розмов, а також об’єднували розрізнені місцеві загони та повстанців, що переховувалися від більшовиків, у регулярні частини.
Одним із таких уповноважених був отаман Савченко, який діяв на території сучасного Покровського району. Окрім мобілізації, штаб наказав йому знищувати загони міліції, ЧК, продовольчі загони, що вилучали харчі у селян, а також радянські установи та їхню документацію.
У зв’язку з критичним становищем у РПАУ поступово змінювалися й погляди самого Нестора Махна. Він почав обмірковувати можливість виведення армії за межі України. Махно підготував нову декларацію незалежності України, у якій ставив за мету об’єднання на засадах вільного договору з Симоном Петлюрою, есерами та меншовиками, що перебували в еміграції. На початку літа 1921 року на нараді командирів він запропонував вивести армію до Галичини для допомоги українцям у боротьбі проти польської окупації. Натомість інший командир — Віктор Білаш — запропонував укласти новий союз із більшовиками та домогтися амністії.
12 липня 1921 року, після запеклих боїв із більшовиками на Полтавщині, частини РПАУ знову повернулися на Донеччину. З боєм вони зайняли Нову Каракубу та Єгорівку, а отаман Золотий Зуб вибив більшовицькі підрозділи з Новомихайлівки й Мар’їнки. За більшовицькими зведеннями, у цей час армія налічувала близько 500 бійців. Після короткого відпочинку та поповнення запасів на території сучасного Волноваського району Махно дізнався, що на Луганщині діє великий місцевий повстанський загін на чолі з отаманом Каменюкою. Він ухвалив рішення рушити туди для об’єднання сил.
Проти повстанців були перекинуті бронемашини, одну з яких їм вдалося знищити разом з екіпажем. 13 липня повстанські частини вирушили на схід. У районі села Новотроїцьке відбувся бій, у якому більшовики за допомогою бронемашин оточили село. Повстанці відступили до села Стила, залишивши там поранених. 14 липня в районі Старобешевого відбувся новий напад більшовиків, після якого повстанці відступили в напрямку станції Кутейникове та продовжили рух на схід. Тим часом в околицях Луганська активізувалися дрібні загони отамана Каменюки. 15 липня, відходячи від переслідування, частини РПАУ знову вступили в бій із червоними.
На короткий час повстанці зупинилися в селі Дякове (тодішня назва — Ісаївка), нині Ровеньківського району Луганської області. Саме тут відбулася нарада, яка фактично засвідчила кінець РПАУ як єдиної організованої структури. 17 липня Нестор Махно скликав представників Ради повстанців України, штабу армії та командирів. Він знову запропонував похід на Галичину, тоді як Віктор Білаш наполягав на союзі з більшовиками й поході до Туреччини. У результаті більшість підтримала пропозицію Білаша.
Після наради Махно виступив із промовою на загальному мітингу перед повстанцями та місцевими мешканцями, визнавши зменшення селянської підтримки. Він заявив:
“Ми мали можливість і намагалися будувати суспільство на ненасильницьких анархічних принципах, але більшовики не дали нам цього зробити. Вони перетворили боротьбу ідей на боротьбу людей”.
Також він передбачив майбутній терор:
“Вони знищать усе і всіх, хто не може бути названий партійним… Вони розвинуть астрономічну систему покарань… Люди думатимуть лише про те, як вижити в цих жахливих умовах винищення”.
Після цього заграв трубач, розпочалося шикування. За спогадами очевидців, багато повстанців плакали, усвідомлюючи, що бачать один одного востаннє. Після прощання Нестор Махно з тими, хто його підтримав, рушив далі на схід. Він планував об’єднатися на Луганщині з отаманами Артемом Пархоменком та Іваном Каменюкою, аби запропонувати їм похід на Галичину.
Однак у Нагольній-Тарасівці повстанців наздогнали більшовицькі бронемашини. У короткому бою Махно з частиною загону зумів прорватися, але значна кількість повстанців потрапила в оточення й була взята в полон. Після цього Махно вирушив на північ, у районі Великого Суходолу перейшов Сіверський Донець разом із 150 повстанцями і остаточно залишив Донеччину.
Пошуки луганських отаманів не увінчалися успіхом. Нестор Махно, усвідомлюючи, що подальша збройна боротьба з російськими більшовицькими окупантами приречена на поразку, ухвалив тяжке, але неминуче рішення — покинути Україну. Разом із жменькою вірних повстанців він вирушив на захід.
Протягом останнього місяця повстанського походу теренами України махновці щодня відривалися від переслідування більшовицьких загонів і водночас щоденно вступали з ними в нерівні, виснажливі бої. Із півтори сотні повстанців до українсько-румунського кордону дісталися лише сімдесят сім. У ніч на 28 серпня 1921 року вони перепливли Дністер і опинилися за межами рідної землі.
Навіть у цьому кривавому поході поруч із Нестором Махном залишалися уродженці Донеччини. Серед тих, хто знайшов притулок у Румунії разом з батьком Махно, був Георгій Ведренко — син волосного старости, писар штабу Революційної повстанської армії України, уродженець села Криворіжжя, сучасного Покровського району Донецької області.
Читайте також: Ровеньки: цікаві факти про місто, яких ви могли не знати
