Коли вранці 24 лютого 2022-го вона прокинулась у Харкові від вибухів, у голові промайнуло лише одне слово — "знову". У 2014 році Ксенія Саричева закінчувала школу в Горлівці, згодом був виїзд з окупації, міста Бахмут та Харків, а тепер вона живе в Києві, працює маркетологинею і веде блог про історію моди.
Як це — бути історикинею моди? Чому мода на часі навіть під час війни? Про все це говоримо далі.
Ізоляція на всіх рівнях
Ксенія народилась і виросла в Горлівці на Донеччині. Там був її дім, і коли місто захопили у 2014-му, вона була підліткою.
"Мені тоді було 15. Питань виникало багато, а відповідати на них було нікому. Батьки майже нічого не пояснювали, тож ми просто трималися за рутину — за школу, за домашні завдання. Було страшно: навколо обстріли, з’явилися якісь люди, і зовсім не зрозуміло, що відбувається і чого чекати далі" — розповідає Ксенія.
Її батько ще у 2013 перевівся по роботі, знайшов роботу в Бахмуті, тож родина розділилася фронтом на деякий час. Ксенія з мамою і молодшою сестрою залишались в окупації три роки: мама ходила за продуктами обережно попід будинками, дівчина сиділа вдома разом з сестрою.
"Жити по два боки війни було складно. Багато часу йшло на блокпости й дорогу, але тоді, здавалося, інакше просто не можна було. Це був важкий і неприємний досвід: постійні черги, спілкування з військовими, напруга внутрішня і зовнішня. Було справді важко", — говорить дівчина.
Коли настав час вступати, більшість однолітків Ксенії обрали Донецьк — і вона теж поїхала туди. Там здобувала економічну освіту і прожила три роки. Про той Донецьк вона згадує з сумом.
"Відчуття ізоляції від зовнішнього світу було дуже сильним — на всіх рівнях, навіть у побуті. Не працювали безготівкові розрахунки, нічого неможливо було замовити в інтернеті, і здавалося, що світ за цими межами просто зник" — каже вона.
Зрештою сім'я вирішила переїжджати на вільну територію України.
"Постав вибір: залишитися там, де все знайоме, але незрозуміло, хто прийшов і яка тепер влада, — чи їхати у незнайоме місто, де немає жодних зв'язків і на тебе ніхто не чекає. Але там був батько", — розповідає дівчина.
Три роки навчання в Донецьку виявилися юридично недійсними — ніби їх узагалі не було. У Бахмуті вона вступила знову, на перший курс приватного закладу освіти, де діяла програма "Донбас—Україна" для молоді, що виїжджала з окупованих територій і мала результати ЗНО попередніх років. Там вчилася за спеціальністю "фінанси і кредит".
"Я пам’ятаю, як ми остаточно переїхали в Бахмут — життя там відчувалося зовсім інакше, ніби воно справді почалося спочатку. Але водночас мене не полишало відчуття запізнення: наче всі навколо молодші, а я змушена стартувати з якоїсь іншої, відсуненої лінії" — каже вона.
Перший допис про історію
Дистанційні завдання в університеті вона робила швидко, і вільного часу лишалося багато. Хотілося чимось його наповнити. Її завжди тягнуло до мистецтва, було цікаво краще розібратися в одязі й стилі. Так з’явився блог — спершу про креативний макіяж та поєднання речей, стилістику. Ті дописи вона майже нікому не показувала. А згодом і перший допис про історію моди. Так у 2020 році виник її блог.
"Спочатку я писала про прості речі — як, що і з чим поєднувати. А потім вирішила додати щось більш теоретичне, з історії. Написала перший такий допис — і зрозуміла, що це мені значно ближче. Воно відгукнулося набагато сильніше, і я обрала цей напрямок як основний. У ньому я рухаюся й досі", — пояснює вона.
Потім — Харків. 2020 рік, знову через татову роботу. Ксенія перевелась в університет, змінила спеціальність — облік і оподаткування. І саме там, у цих сухих цифрах і схемах, зрозуміла найголовніше: це не її. Серце тягнулося до зовсім іншого — до моди, до тканин, до мови образів. Так сталася магістратура з маркетингу.
"На маркетинг я пішла як у потенційно більш цікаву сферу, яка могла бути корисною для ведення блогу. Маркетинг відчувався значно ближчим і живішим, ніж облік — той якраз був для мене надто сухим. А якщо вже навчаєшся на маркетингу — пиши про маркетинг у моді. Так і з'явились наукові статті на перетині двох світів", — говорить вона.
Формальної освіти з мистецтвознавства у неї немає й досі. Натомість — роки читання. Книжки, курси, нескінченна цікавість, яка не вміє зупинятись. Довго — дуже довго — вона називала себе лише "дослідницею моди". Обережно, майже вибачаючись. Казала: я стою збоку, я не маю права так себе називати. Це поєднання скромності й невпевненості, яке добре знайоме кожному, хто прийшов у професію нестандартним шляхом.
А потім журнал вийшов на неї сам.
Не вона постукала у двері — двері відчинились назустріч. І щось у цьому моменті змінилось.
"Не я до них прийшла — вони прийшли до мене", — розповідає Ксенія. — І якщо люди, яких я вважаю авторитетами, самі звертаються, то я вирішила: маю право на цей досвід. Він мій. І цього достатньо".
Переосмислення досвіду 2014 року, каже Ксенія, відбувається зараз — не тоді. Минулого року вони з подругою пішли на виставку "І побачив я", що презентувала 35 років історії незалежної України через чорно-білі фотографії Олександра Глядєлова.
"Мені було цікаво дивитися на ті фотографії — навіть якщо частина з них була не з 2014-го, а з раніших часів. Через них я ніби вивчала себе заново, шукала — хто я, де моє місце, по який бік цієї невидимої межі. І поступово ставало зрозуміло: там, у Донецьку, в окупації, мені некомфортно. Спілкуватися важко, бо говориш із людьми, з якими не маєш спільних цінностей — не в сенсі мови, а в сенсі того, що важливо. Там дуже відчувалося оця "скрєпність": захоплення мистецтвом чи модою — це щось дивне, з прибабахом, без практичної користі. А отже — нецінне. А отже — зайве" — каже вона.
У Харкові вже було інакше. У Києві — ще більше.
"Тут я справді знайшла свою аудиторію. Коли приходиш, наприклад, на тиждень моди — це зовсім інший світ. Ти знайомишся, представляєшся, кажеш, що ти історикиня моди, — і у відповідь не чуєш: «А нормальна професія в тебе є?». Навпаки — люди цікавляться, розпитують. І це дуже цінне відчуття — коли тебе просто приймають", — каже Ксенія.
Її власний стиль виростає з дослідження, перш за все — самої себе.
"Мені близька певна театральність, тому я легко додаю дивакуваті елементи. Зараз, наприклад, я плету з бісеру прикрасу на основі історичного елементу XVI–XVII століття — такі конструкції навколо шиї я точно бачила на портретах. Вона нейтральна за кольором, але цікава за структурою", — каже Ксенія.
Разом з тим в її образах багато азійських мотивів.
"Мені важливо, щоб речі щось про мене говорили. У мене є азійські елементи, японські гета, китайський танчжуан — і мені цікаво не просто носити це, а розуміти. Ми виросли в європейському контексті, тому нам складно збагнути, чому там усе інакше. Раніше це часто зводилося до орієнталізму, до екзотизації. А мені важливо досліджувати автентичне значення — чому ці речі виглядали саме так, які в них були утилітарні функції", — говорить вона.
Для Ксенії принципово не виривати елементи з контексту й не привласнювати чуже без розуміння.
"Мені б хотілося, щоб про мене як про дослідницю говорили так: вона не привласнює естетику якоїсь країни лише тому, що та гарно виглядає на Pinterest. Якщо мене зупинити на вулиці, я зможу розповісти, що це за предмет, звідки він у мене, чому він для мене важливий і що означає", — пояснює історикиня моди.
Паралельно з дослідженнями вона багато працює з публікою — через лекції, у яких мода стає способом говорити про ширші процеси.
"Зараз я читаю лекції — іноді у співпраці з інституціями, іноді організовую сама. Це не зовсім розважальний формат: я розповідаю про події, періоди в моді, про дизайнерів, об’єднаних однією темою. Та про жінок-дизайнерок, бо мода досі дуже патріархальна сфера, і важливо говорити про жінок, які були надзвичайно талановитими, але залишалися в тіні", — зазначає вона.
У кожній лекції для Ксенії принципово важливо повернути розмову до українського контексту.
"Я завжди додаю блок, де глобальна тема переноситься на українську історію. Наприклад, у лекції про моду і сексуальність я спершу говорю про європейський досвід, а потім — про те, як це працювало в Україні: як сприймалася сексуальність і як це впливало на одяг", — пояснює вона.
І знову "знову"
У Харкові вона встигла відчути, що таке безпечне небо — відкрита територія, де не треба притискатися ближче до будівель, де небо не здається ворожим.
"Я приїхала у серпні 2020-го і встигла трохи пожити мирним життям. А потім дуже чітко пам’ятаю той ранок, коли все почалося. Для когось — просто почалося, а у мене в голові тоді постійно звучало слово «знову». Я пам’ятаю, яким дивним було небо — безпечним. Ти йдеш відкритою територією, наприклад, біля стадіону: навколо майже нічого, тільки простір і небо над головою. І воно не здається ворожим, не змушує ховатися, притискатися до будівель. Усе дихало інакше — спокійно, по-мирному. А потім і це закінчується. І знову доводиться перепроживати той самий досвід: страх, напругу, постійну тривогу. Це було справді жахливо", — розповідає вона про ранок 24 лютого.
Зараз вона живе в Києві, вже пів року. Поряд метро — якщо попереджають про обстріл, іде туди. Вдень — блог, лекції про історію моди, дослідження, статті для журналу, робота. Вночі — тривоги.
"Це ніби дві паралельні реальності. Вдень я щось роблю, живу звичайним життям — обстріли зазвичай приходять уночі. І тоді ти ніби прокидаєшся в іншому, альтернативному всесвіті, де розумієш: ти не в безпеці, не все добре. Життя ніби триває, але ти не знаєш, що буде завтра — чи прокинешся, чи встигнеш добігти до метро під час обстрілу. Звісно, не хочеться просто сісти й чекати. Тому я працюю, займаюся своїми справами — і це допомагає впоратися зі стресом. Мене дуже тримає рутина: прокинутися, щось зробити, мати справи. Це відволікає і повертає відчуття бодай якогось контролю. Бо обстріли ми не контролюємо. І навіть власну безпеку під час них — не завжди. Тож я зосереджуються на маленьких речах, на невеликих досягненнях, щоб підтримувати себе й не втратити здоровий глузд”, — каже вона.
Коротка пауза в обстрілах у Києві дала їй кілька годин звичайного життя — зі світлом і тишею.
"Нещодавно була пауза в обстрілах і багато годин зі світлом — я це дуже відчула. Десь на фоні все одно жила тривога, що скоро знову почнеться. Але поки було тихо, на перший план раптом вийшло звичайне життя. І я подумала: наскільки ж воно могло б бути іншим без цієї складової війни. Зараз теж непогано: я можу жити в Києві, працювати, спілкуватися з цікавими людьми. Але над усім цим висить небезпека. Про неї не можна забути — можна не думати, але не відчувати неможливо. Тож я вчуся жити далі і не дозволяти цьому зупиняти мене. Бо інакше це відчуття, що я запізнююся і не живу, тільки посилюється", — каже Ксенія.
Мода під час війни
Чи може мода бути доречною під час війни? Ксенія відповідає на нього через дослідження — вивчає, як мода реагувала на всі великі конфлікти в історії.
"Я не думаю, що під час війни варто повністю виключати моду. Звісно, на початку, коли люди тільки адаптуються і психіка ще не встигає підлаштуватися, ми зсуваємося до базових потреб — це режим виживання, і тоді не до моди. Але коли я готую лекції й досліджую не лише поточну війну, а й інші війни в історії, видно, як мода на них реагувала. Вона не зникає повністю. Інколи це ескапізм — красива мрія про світ, у якому хочеш жити, але поки не можеш", — говорить історикиня моди.
Вона пояснює, що реакція моди на війну ніколи не буває прямолінійною і завжди залежить від моменту — чи це сам перебіг війни, чи вже спроба повернення до життя після.
"Мода зазвичай реагує так уже після завершення воєнних дій — тоді з’являється щось пишне, радісне, бо люди хочуть жити й повертатися до життя. А під час війни мода, навпаки, дуже стримана: часто був дефіцит тканин, фурнітури, та й сам контекст не дозволяв вдягатися яскраво — це було просто недоречно. Зараз же мода — це потужний інструмент комунікації того, що з нами відбувається. Через неї ми можемо говорити і всередині країни, і назовні. Ми бачимо багато брендів, які зосереджуються на етнічній складовій, інтерпретують її, осучаснюють. Навіть ті бренди, які не є суто етнічними, все одно часто вплітають у свою естетику щось українське", — каже Ксенія.
Вона підкреслює: йдеться не лише про естетику чи ринок, а про відповідальність.
"Тому для хороших брендів важливі не тільки продажі, а й сенси, які вони зараз закладають, наскільки вони співвідносяться з реальністю і чи доречні. Не можна втрачати такий потужний візуальний канал комунікації зі світом — ми дуже добре сприймаємо саме візуальне, часто легше, ніж слова", — продовжує розповідати вона.
Більше ніж про річ
Ксенія наводить приклад: навіть під час війни в Україні Тиждень моди не зник — навпаки, став простором дуже чесної розмови.
"Fashion Week усе одно відбувається. Я знаю, що і цього року він був — потужний, насичений, з великою кількістю дизайнерів і фотографів, попри війну. Я була там минулого сезону — це був мій перший досвід Тижня моди. Дуже багато показів тоді концентрувалися на темі війни або на відродженні української культури. Я добре пам’ятаю показ Христини Рачицької — вона загалом працює з дослідженням і інтерпретацією української культури. У неї є колекція стародавніх вишиванок, і їх можна було побачити зблизька — спеціально для цієї виставки вони були представлені на манекенах. Ще був показ Джулії Кросс, де по подіуму йшли люди, які втратили кінцівки під час війни. Вони виходили з протезами, їх не приховували — бо це частина суспільства, це звичайні люди. Так, середовище має адаптуватися, щоб їм було зручно, щоб вони не ізолювалися. Але важливо й проговорювати це публічно: що це теж люди, що в них можуть бути особливі потреби в одязі, у зручних застібках, у формах. Ми маємо на це реагувати, маємо створювати пропозицію для цих людей, бо, на жаль, живемо в реальності, де люди втрачають кінцівки, втрачають близьких. І це не тільки фізичні втрати, які можна побачити, а й емоційні. Мода стає каналом проживання цих емоцій і комунікації: дизайнери говорять через колекції, а ми можемо вдягатися певним чином, передаючи власну думку", — каже Ксенія.
Говорячи про історичні паралелі, вона згадує, що війна завжди дуже виразно відбивалася в моді — інколи навіть у дрібницях, які одразу давали зрозуміти: світ змінився.
"Японія після Другої світової дуже цікаво відреагувала на прихід американських військ. Це була країна, яка програла війну, жила надзвичайно бідно, і логічно було б очікувати ненависті — до переможців, до людей, які жили краще, яким постачали їжу й одяг. Але сталося інакше: японці почали дивитися в бік американців, і виник справжній бум на американську моду. Однак, це був їхній кейс. В нас же абсолютно інакше. І цікаво, до чого це приведе", — говорить Ксенія.
Читайте також: “Наші речі несуть у собі історію”: інтерв’ю із засновником бренду Alchevsque Антоном Івановим.
