Він міг би стати столяром. У дитячому будинку, де зростав Владислав Самусенко, це здавалося найкращим із можливих варіантів, та життя розпорядилося інакше. Сьогодні він — керівник громадської організації “Ритм нашого Життя”, волонтер, який вивозить людей із самого пекла Донеччини — під дронами та артилерією. Він переживає складну психоемоційну та фізичну травми, але попри всі проблеми допомагає людям.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН чоловік розповів про евакуацію, про те, чому люди повертаються в зону бойових дій, та що чекає на Донецьку область після війни.
Били за українську мову: про життя в інтернаті та початок війни
Владислав виріс у Миколаївці, на Донеччині — провів там майже 10 років у дитячому будинку, для нього це дім. І 2014 рік став переломним моментом.
2014-й запам’ятався історією про український стяг. В інтернаті хлопцю не дозволяли навіть розвісити прапор, і тоді він сказав собі: “Я буду вчити українську мову”. У спеціалізованій школі-інтернаті Владислав намагався вчитися говорити державною. Агітував і свою вчительку української мови. “За це я отримав ляпаса — головою об парту”, — згадує він.
Потім прийшов чоловік учительки та побив неповнолітнього. Як згадує співрозмовник, тоді він утік з інтернату, хотів написати заяву в поліцію, та її не приймали, оскільки Владиславу ще не було 18 років. За нього тоді вступилися активіст зі Слов’янська Василь Хоменко та педагогиня Надія Володимирівна Оксенчук.
“До війни 2014 року я навіть не розумів, де живу. Але потім я усвідомив, що є Україна, є незалежність, і до нас вторглася Росія. Та я все життя боровся, щоб довести, що ми — українці”, — наголошує Владислав Самусенко.
Як розпочався шлях волонтера
Чоловік зізнається: ніколи не планував бути ні громадським діячем, ні політиком, ні тим паче волонтером. “Моєю мрією було стати столяром, але життя змінила одна дівчина, яка була в нас в інтернаті”, — розповідає він.
Інтернат, де зростав Владислав, був закритого типу. Діти потрапляли туди нерідко з першого класу й залишалися до десятого. Якщо дитину всиновлювали — вона потрапляла в сім’ю, а якщо ні — залишалася в закладі. Особливою “диковинкою” для вихованців були ті, хто прибував із родин. Саме до таких належала дівчина, яка подобалася Владиславові.
Після виходу з інтернату вони з Аліною домовилися вступити до одного міста. Хлопець вибрав Лиманське професійно-технічне училище, хоча для дитини-сироти зі спеціальним діагнозом в Україні на той час практично не було вибору — після школи можна було навчатися хіба що на маляра-штукатура, гіпсооблицювальника або плиточника. Потрапити в ПТУ йому допомогла Надія Володимирівна Оксенчук, тодішня директорка департаменту освіти Львівської міської ради.
Аліна попросила Владислава зробити світлини її батьківської оселі на Лиманщині. Коли хлопець поїхав за адресою, він був вражений побаченим: “Я зрозумів, що я в інтернаті краще жив, ніж вона. Там ні вікон не було, ні дверей — просто жахіття”.
Перша стипендія, яку він отримав, повністю пішла на допомогу цій родині — Владислав купив найнеобхідніші продукти. Так, 2017 року, у Лимані почалося його волонтерство. Згодом він оголосив збір їжі для військових у Бахмуті, їздив туди допомагати. “Так моє волонтерство й почалося. Неочікувано. Не думав, що буду волонтером”, — ділиться співрозмовник.
Владислав Самусенко створював свою громадську організацію “Ритм нашого Життя” майже з нуля — і починав зі старенького комп’ютера в бібліотеці. Але найскладнішим, розповідає він, було навіть не це.
Історія створення ГО почалася з квартирного питання. Владислав, як дитина-сирота, мав отримати житло, але його не давали. Хлопець жив у Слов’янську, тинявся по підвалах і боровся за житло. Одночасно вийшов закон, згідно з яким сироти, які мали першу прописку на окупованих територіях (тоді це були лише Луганськ і Донецьк), втрачали право на квартирний облік.
Освіти в інтернаті, де Владислав виріс, не давали жодних знань із законодавства.
“У моєму інтернаті здивуються, як я став керівником фонду, як я це все поєдную: і евакуацію, і гуманітарну допомогу”, — сміється він.
Найбільші потреби ВПО та чому люди повертаються в зону бойових дій
Типовий день керівника ГО “Ритм нашого Життя” — це робота майже 24/7. Владислав зізнається: запити від українців надходять постійно.
Його організація спочатку працювала в Луганській області, ще до повномасштабного вторгнення Росії. Благодійники першими приїжджали на пожежі, допомагали людям, чиї села згорали.
2 роки роботи на Луганщині, потім переїзд на Донеччину, де ворог знищив склади волонтерів. Через знайому Владислав опинився на Полтавщині, у Заводському, — там тепер працює центральний офіс. І перше, що він побачив, — це потреби місцевих ВПО. Продукти, гігієна, одяг та банальне спілкування — благодійники почали надавати допомогу одразу в різних напрямках.
Паралельно Владислав Самусенко особисто їздив на евакуацію — спочатку в Авдіївку, потім у Покровськ, Мирноград. Забирав звідти поранених та загиблих цивільних. Дівчата-переселенки з Костянтинівки тим часом працювали з ВПО на місці.
Волонтер зізнається, що в Україні сьогодні дуже складна ситуація з фінансуванням та підтримкою переселенців. Він прямо говорить:
“На Донеччину тягнемо зараз усе”.
Чоловік пояснює, що всі партнери везуть допомогу туди, де тривають активні обстріли. “Усі партнери везуть допомогу туди, де “гаряче”, але забувають про тих людей, які виїхали. І потім переселенці живуть тут, розуміючи, що підтримки взагалі немає. Тому й виїжджають додому, на Донеччину — забирають своїх дітей і їдуть”, — каже він.
Владислав наводить приклад: із Дружківки до Лозової на Харківщині евакуювали бабусю й дідуся. Їм запропонували оренду 3 кімнат у приватному будинку за 7000 гривень. У наявності — дрова, газ, усе необхідне. А після кількох місяців, коли закінчуються одноразові виплати 10 800 грн, люди залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Водночас підтримка потрібна й волонтерам. Коли будинок розбиває російська ракета, люди дзвонять із проханням врятувати їхнє життя. Співрозмовник наголошує, що в Україні майже немає підтримки для волонтерів, які працюють “на нулі”. Він просить про одне: щоб після обстрілів, поранення, він міг отримати безкоштовну реабілітацію чи певний соціальний пакет підтримки.
“Ми б хотіли, щоб наш уряд створив єдину базу волонтерів, які були “на нулі”. Ми не просимо, щоб держава списувала нам дизель, просто дайте соціальний пакет реабілітації. Адже, по суті, ми виконуємо функцію громади — забезпечуємо евакуацію мирного населення”, — наголошує Владислав.
“Ми — не державна структура, щоб комусь щось бути зобов’язаними”
Владислав іноді чує від людей: ви ж благодійний фонд, ви повинні забезпечувати нас. На це він коротко відповідає: “До побачення”. “Зрозумійте: ми — не держава. Ми звичайні волонтери, збираємо власні кошти, робимо все, що від нас залежить, але нікому нічого не винні”, — наголошує чоловік.
Значно болючіша тема — допомога з-за кордону. “Ми дякуємо партнерам за кордоном, але нам часто привозять прострочену допомогу, — каже очільник “Ритму нашого Життя”. — Ті ж хлориди натрію, шприци — усе прострочене”.
Водночас він не приховує свого обурення: “Я вважаю, що Україна — це не та країна, куди можна везти все підряд — “аби дати””.
Коли переселенці приходять із претензіями: “Чому ви нам не допомагаєте?”, відповідь проста: “Немає допомоги”. “Буває, привозять одяг ще з радянського Союзу — порваний, брудний. Розумієте, у мене навіть рука не підніметься людям дати таке”, — ділиться Владислав.
І все ж частину простроченої допомоги доводиться використовувати. Військові заплющують на це очі й беруть. “Якби не хотілося це казати, хлопці просять: “Дайте хоч би щось, щоб зупинити кровотечу. Нам усе одно, у якому воно стані”, — зітхає він.
Реалії життя в Костянтинівці
У розмові Владислав згадує своїх колег, які також працюють у самісінькому пеклі: Богдана Зуякова, “Голландця”, “Боксера” з Херсона. Чоловік розповідає, як вони з листопада по грудень вивозили людей із прифронтової Костянтинівки, заїжджали під страх і ризик, розуміючи, що можуть загинути або дістати поранення.
“Чому? Тому що люди, які там залишилися, — не “ждуни”. Вони виїжджали, потім поверталися назад, бо зрозуміли, що нікому не потрібні. Світла немає, води немає, але це їхній дім, і звідси їх ніхто не вижене”, — зазначає Владислав.
Він жив у Костянтинівці цілий грудень 2025 року — вдень виїжджав, забирав людей, а ночами міг привезти поранених, яким треба було надавати медичну допомогу.
“Я розумів, що живу за 3 кілометри від росіян, що можу в один момент не прокинутися. Але я жив там, бо до мене могли привезти хлопців, приходили й цивільні. І мені було кому надавати допомогу”, — пояснює він.
Богдан Зуяков казав йому: “Ти справді якийсь божевільний. Треба берегти своє життя”. Але щире бажання допомогти людям на лінії вогню перемогло буль-які страхи чи інстинкти самозбереження. Владислав розповідає історію, як останній раз, коли по ньому влучили дроном, росіяни написали, що “прибрали СБУвців”. Хоча він просто віз поранену жінку, яка втратила ногу. Цим ворог вкотре підтверджує свій цинізм та воєнні злочини.
Зараз волонтер описує обстановку в Костянтинівці так:
“Костянтинівка повна трупів, а логістика — нульова. Собаки доїдають людей у будинках. Я на власні очі бачив, як тварини жерли людське м’ясо”.
Про співпрацю з “Білими янголами”
“Часто нашу, волонтерську, місію плутають: евакуація — це ніби ми рятуємо людей. Ні, ми намагаємося врятувати життя. Тому що часто це межує з моментом, коли людина стає “двохсотою””, — підкреслює волонтер. Російські FPV-дрони, КАБи — небо не дає спуску.
Щодня Владислав зі своїми колегами проводить евакуацію людей. “За місяць більше 89 цивільних я евакуював із Донеччини. І за той же період я вивіз близько 30 трупів”.
Обережно: кадри можуть шокувати!
Волонтер співпрацює з “Білими янголами” — підрозділом поліції, який евакуює жителів із зони бойових дій. Чоловік розповідає: вони почали працювати разом із грудня 2025 року. Коли в поліцейських не вистачає ресурсу, вони просять Владислава забрати їхні заявки — той завжди погоджується.
“Взагалі, “Білі янголи” — це круті хлопці. Мені дуже подобається їхня робота, вони молодці. Не всі можуть так”, — каже Владислав. Він зазначає, що в поліції є протоколи й межі, куди дозволено заходити, сам же чоловік може зайти будь-куди: “Ми беремо самі за себе відповідальність — за життя і смерть. У них так не можна”.
Попри різницю в підходах до роботи, він щиро дякує “Білим янголам” за співпрацю.
Як виглядає процес евакуації “зсередини”
Усе починається з заявки, після чого Владислав приймає її, уточнює адресу. У волонтерів є закритий чат — через поліцію перевіряють надану інформацію. Потім пишуть у групу: “Є заявка, я виїжджаю”.
Військові на місці спочатку перевіряють небо. Оптоволокно не побачиш, а от безпілотники чи авіабомби — можна. Якщо безпечно, то волонтери їдуть на адресу. У заявці є все: ПІБ, адреса, стан людини, із ким зв’язатися після евакуації.
Владислав Самусенко приїжджає, стукає у двері й називає дані. “Ви згодні на евакуацію? По вас є заявка”, — запитує волонтер. Якщо людина погоджується, чоловік садить її в машину й намагається якомога швидше виїхати. Після цього зв’язується з рідними. Евакуйованих можуть привезти до Краматорська, до шелтеру, а далі вже або родичі самі забирають, або ВПО дають прихисток.
Із пораненими — так само. Але якщо заявка надходить увечері, Владислав відмовляє. “Нічого не видно, дрон не побачиш”, — пояснює він. Волонтер одразу згадує трагічний випадок: чоловікові відірвало ноги, надійшов запит на евакуацію вночі. Він відмовив. Поранений помер до ранку від втрати крові.
Як зазначає співрозмовник, запити надходять 50/50 — і від родичів, і від самих жителів прифронту. Але буває, що рідні подають заявку, навіть не запитавши, чи згодна людина на евакуацію. Владислав приїжджає, а йому кажуть: “Я не просив, щоб мене вивозили. Я не хочу”. Або ще гірше: людина сама подала заявку, а по приїзду волонтер чує: “Ми передумали, вибачте”.
“Люди не розуміють ризик, який ми робимо, коли їдемо. Ми ризикуємо своїм життям”, — каже він.
Якщо людина навідріз відмовляється виїжджати, Владислав розвертається і їде.
“Ми насильно не маємо права забрати, — пояснює він. — Це порушення прав людини, нас можуть засудити. Навіть коли є примусова евакуація згідно з законом, ми, волонтери, незахищені”.
Пропонуємо матеріал за темою: Евакуація з прифронту: як змінюються маршрути і що не так із примусовими нормами.
Але найболючіше — небажання жителів рятуватися. Волонтер розповідає про хлопця років 25-ти з Костянтинівки, якого вони заходили евакуювати в березні. Той заявив: “Навіщо ви мені пропонуєте евакуацію, якщо вбиваєте нас?”. Владислав показав йому відео російського дрона, який полював саме на евакумобіль, та хлопець стояв на своєму.
“Я йому тоді сказав: “Ну, залишайся. Росія вб’є тебе””, — згадує Владислав.
Єдине, про що волонтер просить зараз — організувати “зелений коридор”, щоб вивезти людей з-під обстрілів.
Як ворог нещадно стирає українські міста
Владислав Самусенко описує ситуацію в Донецькій області так:
“Це вже не 22-й рік — це масштабний геноцид. Росія знищує все”.
Як доказ наводить Миколаївську ТЕС — інфраструктуру, яка могла б приносити прибуток окупантам у разі захоплення. Зараз вони її просто нещадно обстрілюють.
“Росії байдуже, у якому стані захопити Донбас. Аби просто розвалити все вщент”.
Чоловік згадує, як у грудні 2025 року пішки виводив людей, бо машиною вже не заїхати. Сховався в одній хаті, раптом чує — ворожий дрон летить, а на дорозі стоїть дідусь, роздягнутий догола, із буханкою хліба. Владислав кличе його до себе, а дрон починає дивитися на старенього, зависає прямо над головою. Дід стоїть, а дрон заряджений. “Він показував хліб. Що ви думаєте, розвернувся дрон? Прямо по ньому влучив”, — ділиться волонтер.
Владислав розповідає, що РФ нині активно виготовляє зброю, яку застосовує для ударів по Україні. Буквально за кілька днів новий БПЛА із заводу стає причиною смертей та каліцтв мирних людей.
“Уламок “Шахеда”, який влучив у мене 29 березня, я забрав собі на пам’ять. Там написано: виготовлений 22.03, а 29-го вже влучив в оселю”, — підкреслює він.
Про ПТСР та фізичні травми
Того березневого дня Владислав отримав серйозну травму спини. Та пережитий обстріл залишив по собі не лише фізичні наслідки — він вдарив насамперед по психіці. “Це дуже сильно вплинуло на мене психологічно. Ось буквально сьогодні 12 “Шахедів” летіло — я сів у куток, почав труситися. Рахував від 1 до 8, ховався під стінку, намагаючись відволіктися. Це тяжко, але, думаю, з часом мине”, — ділиться чоловік.
На тлі посттравматичного стресового розладу погіршилося харчування: якщо раніше він міг з’їсти борщ, “друге” й десерт, то тепер після борщу вже наїдається.
Після атаки 29 березня думки про те, щоб узяти паузу або навіть зупинитися, були, Владислав не приховує цього. Але щоразу, коли думає про перепочинок, лунають дзвінки з проханням про допомогу.
“Люди не зупиняються, розумієте? Вони довіряють нам, впевнені, що ми це зробимо. І ти розумієш, що не маєш права підвести людей”, — каже волонтер.
Нині він проходить лікування спини, яке повністю оплачує самостійно.
Про майбутнє Донеччини та досвід переселенця
Ось чоловік каже річ, яку мало хто наважується промовити вголос — про відновлення Донецької області.
“Зараз це неможливо. Візьмімо Бахмут: як його відновити? Ніяк. Інфраструктура розбита вщент. Скільки там трупів? А скільки території заміновано? Років 10 лише піде на те, щоб розмінувати місто. Потім треба чистити вулиці — рити метрів 20 землі. Водопровід, електропостачання, будинки…”, — зазначає Владислав Самусенко.
Він наголошує, що Донецька область — це не село. Це міста з населенням 40, 60, 80 тисяч людей. “Можливо, навіть мої праправнуки не побачать відновленої Донеччини”, — з сумом додає чоловік.
Владислав у розмові розповідає про Станицю Луганську — там він жив останні роки перед повномасштабним вторгненням, і саме там зустрів 24 лютого. У Станиці він мав власний кабінет, працював над серйозними проєктами. А потім поїхав на Донеччину рятувати людей.
“Якби не хотілося це усвідомлювати, але твій дім вбивають. І ти розумієш, що туди не вернешся. Ти ніколи більше не зайдеш додому, не вип’єш кави, не сходиш у гості, не прогуляєшся по своїй вулиці. Ми втратили майже все”, — ділиться переселенець.
Він наголошує, що ВПО з Донбасу — не “ждуни”: “Перед тим, як казати це, нехай подумають, через що люди пройшли. Не дай Боже їм такого пережити, що ми пережили вдруге”.
Мрії волонтера сьогодні
На запитання, що буде з організацією “Ритм нашого Життя” після війни, Владислав знизує плечима. Якщо буде перемир’я, людей, які залишилися біля фронту, можна підтримувати фінансово. Але коли немає інфраструктури — який сенс там залишатися?
“Ми часто чуємо про обстріли Києва, Житомира, інших міст. Але як розстрілюють Донецьку область так, як люди гинуть щодня, — про це рідко десь побачиш”, — ділиться чоловік.
А що він хоче для себе? “Чесно? Мрії немає в мене. Але після війни, якщо я буду живий, хотілося б мати власний будинок, родину”, — каже Владислав. У планах має ще один пункт — створити центр розвитку та реабілітації дітей-сиріт. А ще він мріє про власну ферму.
Як розповідає керівник ГО “Ритм нашого Життя”, нині в Україні є купа закинутих приміщень, готелів, занедбаних будинків, які можна було б відновити й поселяти туди ВПО. Є багато приміщень під санкціями — готелі, багатоповерхові будинки, які будували російські банки для продажу. “Вони просто стоять. Але можна було б конфіскувати їх і зробити соціальне житло для переселенців”, — пропонує він.
Наостанок звучить запитання: “Що для Вас сьогодні Донецька область?”. Владислав Самусенко вичерпно відповідає:
“Донеччина — це біль, сльози і, як би жахливо це не звучало, кладовище та пекло”.
Читайте також: Спогади лишаються в думках. Історія волонтера та військового “Фенікса”, який вп’яте відроджується.
