У 1993 році йому не дали виставитися в Українському домі, обгрунтувавши тим, що скульптор не мав освіти. А через чотирнадцять років він отримав медаль Флорентійської бієнале. Богородицю для Святогірської Лаври, а це чотири метри двадцять сантиметрів, теж висікав він. Тим часом у Спілці художників це сприйняли як образу, але він продовжував дивувати всіх своєю творчістю. Хто такий Микола Шматько і як він опинився в Луганську — розповідаємо.
Як він узагалі став скульптором
Народився Шматько 17 серпня 1943 року в Красногорівці на Донеччині. Художньої освіти — жодної. Малював, але не більше того. До тридцяти трьох років про скульптуру не думав. А потім, за його власними словами, просто "згадав, що колись цим займався". Що саме мав на увазі — залишилося загадкою. Перша робота з'явилася через кумедний збіг: до нього помилково завітав чоловік і попросив зробити надмогильний барельєф — Шматько жартома погодився. Першим справжнім замовленням став барельєф для вдови одного з авторитетних за радянських часів чиновників. Відтоді вже не міг зупинитися. Згодом вирушив туди, звідки походила його дружина, — на Луганщину до Красного Луча, адже там йому пообіцяли місце для галереї. Однак приміщення для роботи так і не надали, і Шматько вирішив питання по-своєму: продав машину і дещо з найціннішого, умовив тещу віддати частину городу — і взявся за лопату. КамАЗами вивозив землю, поки підземне приміщення не досягло ста квадратних метрів. Стіни укріпив каменем-"дикуном", дахом стали бетонні перекриття. Для майстерні місця не вистачило — роками доводилося працювати надворі.
Поки жив у Болграді на Одещині, мармур Шматькові доставляли з Італії — допомагали одеські моряки. Коли переїхав на Луганщину, з матеріалом почалися проблеми. Щоб отримати дозвіл на роботу з уральським кар'єром, довелося здолати окрему бюрократичну стіну: не член Спілки художників такого права не мав. Шматько все одно отримав.
Підземна галерея "Шматько і сини" проіснувала в Красному Лучі понад 10 років. Вісім із них там працювала безплатна виставка — за вхід Шматько не брав грошей, галерея була відкрита навіть вночі. Сарафанне радіо зробило своє: до підземелля їхали бізнесмени, журналісти, іноземці. Один американець, за словами самого Шматька, довго не наважувався зайти через старі двері, а вийшовши, дивувався вже іншому: як можна такий талант буквально зарити в землю. Адресував це не скульптору, а владі. Через відсутність охорони галерею неодноразово грабували.
Суттєвої підтримки від луганської влади так і не з'явилося. Спілка художників сприймала його в кращому разі з недовірою — самоук без диплома займав місце, на яке претендували "свої". У 1994 році, коли він хотів узяти участь у виставці в Українському домі до Дня незалежності, йому відмовили через відсутність профільної освіти. Місце під стінами палацу не дали, лише запропонували парк біля Верховної Ради.
Наприкінці 1990-х Шматько здійснив давню мрію і зустрівся з Діною Верні, французькою галеристкою і натурницею, яка позувала Майолю. З простроченою візою він перетнув на потязі Польщу й Німеччину, а від Дрездена до Парижа їхав на велосипеді, ночуючи де доведеться. Верні порадила йому не розкидатися власним талантом і залишатися в своїй країні. Він повернувся.
Губернатори та Богородиця
У вересні 2003 року бізнесмен Анатолій Лисенко забрав скульптора до Слов'янська, де той відреставрував для нього старовинний двоповерховий особняк у центрі міста. За рік перебування там до Шматька неодноразово приїжджав тодішній губернатор Донецької області Анатолій Близнюк. Познайомившись із роботами скульптора, він сказав: ніхто інший Богородицю для Святогірської Лаври робити не буде. Богородицю для Святогірської Лаври він висік із двох блоків мармуру загальною вагою сорок тонн — скульптура заввишки чотири метри двадцять сантиметрів була готова і встановлена восени того ж року. За цю роботу Митрополит Київський і всієї України Володимир нагородив скульптора орденом Нестора Літописця 3-го ступеня. Паралельно із цим голова Луганської облдержадміністрації Олександр Єфремов вмовляв Шматька повернутися на Луганщину.
У 2004 році Шматько перебрався до Луганська. Там галерея "Шматько і сини" працювала з 2004 по 2012 рік. Але повноцінного музею, про який говорив Єфремов, так і не з'явилося. Нормальної майстерні теж.
Флоренція і голі політики
У 2007 році Шматько поїхав до Флоренції на бієнале сучасного мистецтва. Участь брали 840 художників і скульпторів із 76 країн у виставковому комплексі Fortezza da Basso в рамках програми ООН "Діалог цивілізацій". Шматько привіз три роботи — "Лугань", "Білл Ґейтс" і "Поклоніння диску" — і здобув четверте місце, отримавши медаль "Лоренцо Прекрасний Медічі". Вперше така нагорода дісталася українцю. У 2009-му — знову Флоренція. У 2012-му — "Арт-Монако".
Паралельно він робив те, що в Луганську називали епатажем. У червні 2008 року представив журналістам мармурову скульптуру оголеної Тимошенко у вигляді богині Аврори. Оскільки обличчя мало нагадувало оригінал, скульптор для впізнаваності зробив фігурі знамениту косу "бубликом" і додав ініціали "Ю. Т." на застібці намиста. Роботу він оцінив у 500 тисяч доларів і запропонував Тимошенко викупити її для музею. Потім з'явилася друга скульптура — "Поцілунок Іуди": Ющенко у вигляді карлика, що цілує Тимошенко. Шматько пояснював задум через біблійний образ зради поцілунком.
У 2010 році, коли мармуру вже не було кілька років, Шматько звернувся до бронзи. На черговій презентації для журналістів він зняв покривало з нової роботи — "Український потенціал". Замість звичних жіночих образів із білого мармуру — бронзова фігура виснаженої вагітної жінки з собакою на повідку, що гризе кістку.
Шматько пояснював: жінка — це Україна, яка "зостарилася, а розродитися не може", собака — народ, кістка — субсидії. Луганські журналісти писали про нього відверто: без мармуру він витрачав сили на соціальний протест з однієї причини — нагадати про себе, привернути увагу до того, що "живе в Луганську король мармуру, який нікому не потрібен".
У 2011 році луганський студент Юрій Степанов зняв про нього документальний короткометражний фільм "Дихання мармуру".
"Його вбив не просто рак, а байдужість"
У 2012 році народний депутат Віктор Балога запросив Шматька до Мукачева й обіцяв місце в замку Паланок. Шматько погодився, переїхав із родиною і всією колекцією — і знову не отримав нічого з обіцяного. Витративши гроші на переїзд, опинився ні з чим.
Далі — Переяслав. Тодішній мер міста тимчасово розмістив скульптора в технічному приміщенні під басейном школи. На тиждень-другий. Тиждень розтягнувся на сім років.
Над входом висів вицвілий банер "Галерея Шматько і сини". Всередині — напівтемрява, пил, протяги і скульптури: Бахус, Ісус, чотириметрова Богородиця, бюсти Трампа, Берлусконі, Тимошенко, Чавеса, Іванки Трамп, Меланії. Більшість — у нерозпакованих ящиках. Опалення не було. Звернення до чиновників і політиків він не припиняв — і не отримував відповіді.
15 вересня 2020 року Микола Шматько помер від онкології — на руках у сина Рафаеля, у тому самому підвалі, де зберігалися його скульптури.
Луганськ, де скульптор прожив кілька років і мріяв зробити скульптурну столицю України, з 2014 року під окупацією. Що сталося з його луганськими роботами — невідомо.
Читайте також: "Пізнай свій край": хлопці з Бараниківки збирали пам'ять про Голодомор і загинули, захищаючи Донбас.
Автор: Ілля Стеценко
