Алла Реброва хотіла виїхати з Горлівки ще до того, як це стало необхідністю. Хотіла більшого міста, ширшого горизонту. Влітку 2014-го вони з чоловіком і маленьким сином справді поїхали, але зовсім не туди, куди мріяли. За десять років змінили чотири міста, тричі наново шукали лікарів, школи, знайомих. Тепер Алла живе в Івано-Франківську, веде студію англійської мови на майже вісімдесят дітей, і каже, що навчилась тут не лише вести бізнес, а й зупинятись для перепочинку.
Горлівка поза стереотипами
Алла народилась у Костянтинівці, навчалась у Горлівському педінституті іноземних мов. Там же вийшла заміж, народила сина, осіла. Сім років відпрацювала перекладачем на заводі "Стирол", де виробляли вітаміни, препарати, біологічно-активні добавки. Потім — скорочення, фріланс, зрештою відкрила ФОП і вже багато років працює сама на себе. Місто було зручним, до Донецька рукою подати, говорить вона.
Горлівка в її пам'яті не схожа на проросійське місто, яким воно могло здаватися. Садок у її сина був повністю україномовним. У школу теж збирались йти українську. У гімназії, де завучем була хрещена мати чоловіка, був музей української культури. На Шевченківські дні люди збирались біля пам'ятника поету. На Євро-2012 був такий підйом, що вона й зараз його пам'ятає.
"Я не знаю, чого так усіх покрутило, чого так життя розвернулося якимось дивним чином. Для мене це все загадка", — каже вона.
Влітку 2014 року родина переїхала в Дніпро, бо туди переїхала компанія чоловіка. В Дніпрі син пішов у перший клас, і в цьому ж місті Алла народила другу дитину. Адаптуватися було не складно: сусідня область, знайомий менталітет, велике індустріальне місто, що нагадувало Донецьк. З Дніпра ще їздили на Донеччину — до Святогірська, на Харківщину — на Оскіл, Ізюм, там ще до повномасштабного працювали турбази. Прожили так три роки.
Потім був Київ — досить специфічне для неї місто: дуже велике, насичене, багато людей, великий трафік, більші відстані. Проте Алла каже, що жили вони там досить комфортно, постійно виїжджали на велосипедах у маленькі сімейні подорожі. За рік до повномасштабного вторгнення чоловіка знову покликали на перспективну роботу, але цього разу в Івано-Франківськ. І все заново — нова школа, нові лікарні, нові знайомі та орендовані квартири.
"Якби це все було за нормальних обставин, навіть цікаво пожити в різних частинах країни, побачити різних людей, різні традиції. А так, доводиться шукати якийсь позитив, хоч переїзди і вимушені. Треба жити далі: заради дітей, заради батьків, яким по сімдесят і які залишилися без даху над головою", — говорить Алла.
Два роки тому її батьки теж переїхали в Івано-Франківськ, бо залишатися в Костянтинівці стало зовсім небезпечно. Тепер чотири покоління в одному місті, в орендованих квартирах.
І перше, що її вразило по приїзду, — місцеві не живуть на знос: на вихідних їдуть в село, на свята ж все місто святкує з рідними. В Івано-Франківську люди вміють відпочивати.
"Ми ж інакше не можемо — нам доводиться виживати: платити оренду, комунальні. А тут я задумалась: може, треба більше дбати про свій відпочинок, про ментальний стан? Піклуватися про себе як про людину, розумієте?", — каже Алла.
Через міграцію в країні місто стрімко змінюється, і не завжди на краще, додає вона. На місці зелених зон виростають багатоповерхівки, з'являються затори. Алла помічає цю трансформацію, але порівняно з Києвом Франківськ поки здається їй компактнішим і живим.
Є два місця, куди вона повертається: парк Шевченка і міське озеро.
"Там дуже гарні насадження — і старі, і молоді, велодоріжка, бігова зона, скейт-парк, озеро — більше чотирьох кілометрів, якщо йти навколо: човни, катамарани, кав'ярні. І дуже багато птахів — лебеді навіть зимують, качки, нутрії. Навесні люди ходять годувати пташенят. Такий релакс", — розповідає вона.
До міста поступово призвичаїлась, навіть перейняла місцеву традицію пишно прикрашати великодній кошик. Тепер до нього кладе барвінок і корінь хрону, яких раніше ніколи не клала, і вершкове масло — цього року вперше, тут так прийнято. Купила два красивих плетених кошики, вишиті серветки до них. Ще помітила, що місцева паска більше схожа на хліб, щоб їсти з ковбаскою, а не солодкий здобний десерт, до якого звикла в дитинстві. Деякі тут прикрашають її не білою глазур'ю, а плетінками з тіста — колосками і квітами, як на короваї.
"Тут більш ситна, жирна кухня. Банош, бограч. Це природний вплив: межуєш з тими країнами, і ця їжа якось впливає на побут. Хоча банош я б кожного дня не їла", — пояснює вона.
Грант, франшиза і перший рік "в нулі"
Декілька років Алла працювала як письмовий медичний перекладач на фрілансі, та зрештою її накрило відчуття, що щось не так.
"Я сиділа в квартирі, тільки зі своєю сім'єю. Не вистачало спілкування, руху, чогось нового. А діти вже підросли — я захотіла відкрити щось дотичне до того, що вже знаю, не змінювати кардинально рід діяльності", — пояснює жінка.
Вона почала вивчати ринок шкіл англійської мови. Вирішила не будувати з нуля, а купити франшизу з готовими матеріалами для уроків, картками, іграми, власними підручниками, методичним супроводом і спільнотою таких самих власниць. Мережа налічує дев'ять студій, власниця постійно на зв'язку. Не треба було вигадувати систему з нуля — дали все готове. Подала заявку на державний грант від центру зайнятості, пройшла навчання від консалтингової агенції і від самого центру, де показували детально, як писати, як робити розрахунки.
"Я не знаю, може мені пощастило, — написала і захистила з першого разу. За пару місяців отримала гроші", — каже вона, трохи здивовано.
Гроші витратила на ноутбуки, телевізори, офісні меблі, маркерні дошки, іграшки, картки, дидактичні матеріали, диванчик. Одразу найняла бухгалтера — бо цифри, за її словами, "це взагалі щось страшне". З тим самим бухгалтером працює досі, третій рік. В умовах гранту було: створити два робочих місця, пропрацювати не менше трьох років і повернути суму державі через податки.
Перший рік став найтяжчим: було мало досвіду, страхи, часом падала в нуль, а часом — в невеликий мінус.
"Я дуже переживала, що доведеться повертати гроші державі. Але попри відключення світла і всі ці тяжкі періоди, ми непогано працюємо. За три роки збільшили кількість дітей у рази", — розповідає вона.
Другий рік пішов краще, третій вже нормально. Є сезонні просідання — канікули, особливо літо. Торік проводили літні табори і курси, цього року теж будуть. Студія працює в Івано-Франківську вже майже три роки, і на початку червня Алла має закрити грант.
Зараз в школі три викладачі та адміністратор. Її школа спеціалізується на роботі з підлітками та дітьми, дорослих не навчають. Молодші групи, в яких мало б бути по вісім дітей, заповнені, іноді доводиться брати по дев'ять. Батьки приводять і просять брати дворічних і трирічних — але місць вже немає. Більше двох років співпрацюють з приватним дитячим садком, там їхній викладач проводить заняття.
"З маленькими дітьми складно: потрібен особливий підхід, особливі матеріали. Але це незаповнена ніша, бо більшість шкіл починають з шести-восьми років. А ми можемо підготувати дитину до школи так, щоб вона вже читала англійською і відчувала себе впевнено в класі", — пояснює Алла.
Навчання офлайн як основний напрямок було обрано свідомо. На заняттях діти не прикуті до моніторів, вони грають в настільні ігри, щось створюють власними руками, розмальовують, користуються м'якими фетровими картками — у весь цей процес "зашита" лексика, яку вивчають. Є уроки-хобі: дитина робить поробку і через емоцію запам'ятовує слова. Онлайн — тільки якщо дитина трохи прихворіла і не хоче пропускати матеріал, в решті випадків — офлайн.
Школа проводить також святкові заняття на Гелловін або Новий рік. Минулого року влаштовували міжстудійну олімпіаду в Zoom з іншими містами. Алла пишається: її діти перемогли двічі і отримали солодкі призи.
"Батьки вже втомилися від дистанційного навчання. Їм хочеться, щоб дитина соціалізувалася, щоб був контакт з учителем і однолітками. Коли є командні завдання або змагання, то і діти загораються. І цей азарт, і прогрес видно відразу", — говорить вона.
З підлітками складніше: батьки мають менший вплив, підлітку має подобатись самому. Але є такі, що займаються вже по два-три роки.
Наприкінці навчального року студія влаштовує зустрічі один на один з батьками, де обговорюють успіхи дитини. Колектив намагаються створити атмосферу турботи про учнів та їх навчання, і батьки це бачать: є клієнти, які прийшли три роки тому і досі залишаються, є родини, де двоє-троє дітей одразу вчаться — таким сім'ям роблять знижки. Є знижки і для дітей військових. Дехто приходить за рекомендаціями знайомих.
"Кожній мамі, татові цікаво, як росте їхня дитина. І приємно, коли піклуються, а не просто заробляють гроші. У нас школа невелика, і ми тримаємось за кожну дитину", — зазначає вона.
Стати власницею бізнесу — це не тільки нові обов'язки, а й внутрішня трансформація, до якої Алла себе не готувала. Як обличчя школи, вона має бути в соцмережах, говорити з батьками, представляти колектив. Звикла бути звичайною мамою, не публічною людиною.
"Якщо ти не будеш ніде себе рекламувати, не будеш спілкуватися з іншими людьми, то про тебе ніхто не дізнається. Кожного разу виходити із зони комфорту — це було дуже складно", — каже вона.
Паралельно проходила навчання з бізнесу, фінансів, маркетингу. Слідкує за ринком, за тим, що роблять інші студії. Каже: за ці три роки змінилась сама — не лише як керівник, а як людина.
У Алли є короткострокова мета — стабільний прибуток, та довгострокова — можливо, ще одна студія у Франківську або в іншому місті. Загалом далеко наперед вона не загадує — важко будувати якісь плани в країні, де триває війна.
"Зараз більш-менш безпечно для моєї сім'ї, дітям комфортно. Тому ми тут. Навіть не хочу нічого думати або загадувати наперед", — каже вона.
Раніше їй здавалось, що Горлівка — "таке собі село", що хочеться кудись поїхати, шукати кращої долі. Поїхала. Тепер — обережна зі словами про майбутнє.
Хоч вже дванадцять років, як вона не живе на Донеччині, але за нею сумує: за батьківським домом, за власною квартирою, яка досі там стоїть. За тою різнобарвною природою: від хвойних лісів і до моря.
"Тут річки гірські — мілкі, кам'янисті, не поплаваєш. А за морем дуже сумую. За Бердянськом і за Святогірськом", — говорить вона тихо.
Озеро в центрі Франківська з лебедями і нутріями — поки найближче до того, чого їй не вистачає.
