Аліна Служенко каже, що головне в акторській майстерності — не текст, а підтекст. Можна сказати "я тебе люблю" — і мати на увазі зовсім інше. Вона виросла в Торецьку, де гуркіт обстрілів був таким самим звичним, як шкільний дзвінок. Зараз їй двадцять два, вона навчається на акторку в Києві й поступово звикає до думки, що дім інколи доводиться шукати заново.
Вибухи як фон
Аліні було дев'ять, коли в 2014-му Торецьк ненадовго окупували, але вона про це не знала. Дізналась лише через кілька років, коли це вже стало просто рядком в історії. На той момент просто жила: школа, музична школа, гурток. Обстріли стали частиною буднів якось непомітно.
"Тоді я навіть не до кінця розуміла, що місто було окуповане — просто знала, що десь поруч стріляють, а потім Торецьк звільнили. Обстріли були не постійно, але достатньо часто, щоб якось до них звикнути. Пам’ятаю, сидимо в школі, починається сильний обстріл, у класі дрижать вікна, а бомбосховища немає. І нас просто відпускали додому, бо ніхто не хотів брати на себе відповідальність. І от що дивно — нам тоді не було страшно. Зараз це звучить дико, але тоді вибухи були просто частиною життя", — розповідає вона.
Про те, що поряд Донецьк і Горлівка і там бойові дії, знала, але в дитинстві це сприймається інакше.
Майже весь її час поза школою минав у Центрі дитячої та юнацької творчості — там збирались усі, хто хотів щось робити: співати, танцювати, грати на сцені. Там вона вперше вийшла на сцену. Зараз, з відстані, каже, що шкільна та позашкільна самодіяльність допомогли їй. Ще в підлітковому віці зрозуміла, що музична школа не її — тягнуло на сцену, а не до клавіш.
"Школа і центр творчості мене сформували як особистість. Там пройшло все моє дитинство, тому зараз мені дуже боляче бачити, що їх уже фактично немає. Раніше я постійно читала місцеві пабліки, могла щогодини перевіряти новини, особливо влітку 2024 року, коли почався активний наступ. А потім у якийсь момент стало зрозуміло, що місто вже не буде таким, як раніше, і від багатьох місць там просто нічого не залишилось. Тоді я перестала стежити за новинами. Бо сенсу вже не було. І так усе стало зрозуміло", — каже Аліна.
Востаннє Аліна була вдома 7 січня 2022 року. Каже, пам’ятає сніг, слизькі дороги і те зимове відчуття, коли місто здається особливо тихим і красивим. Тоді вона ще не знала, що бачить Торецьк востаннє.
Дзвінок про війну
У вересні 2021-го Аліна переїхала до Києва і вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого із мрією стати саме театральною акторкою. Відвідувала вистави, знайомилась із людьми, звикала до нового міста і мала відчуття, що все склалося правильно. Той час між вереснем і лютим зараз згадує як щось окреме. Київ тоді ще жив звичним життям і не знав, що скоро все зупиниться.
24 лютого 2022 року її розбудив чужий дзвінок. Сказали, що почалась війна. І першою думкою був не Київ, у якому вона прокинулась, а Торецьк, де залишалась мама, де поруч лінія фронту і де обстріли давно були частиною життя.
"Я одразу зателефонувала мамі, яка залишалась у місті. Вона сказала, що вже почалися сильні обстріли. І далі ми якось діяли паралельно: я думала, куди їхати мені і що робити далі, а мама — як вибратися з Торецька. Спочатку вона взагалі не хотіла виїжджати. Але минув місяць, і в місті вже не було ні води, ні газу, ні опалення. Не залишилось нормальних умов для життя, і тоді вона все ж вирішила евакуюватися ", — розповідає Аліна.
Її подруга залишалась у Торецьку до серпня 2022 року. Коли виїхала, розповідала, як люди виходили на вулицю і розпалювали багаття просто біля будинків, щоб приготувати їжу, бо газу вже не було. Аліна слухала і ловила себе на думці, що вперше по-справжньому боїться за своє місто. Вона добре знала ці двори, ці вулиці, ці будинки. І те дитяче відчуття, що обстріли — це просто частина життя, більше не поверталось. Натомість прийшло інше усвідомлення: місто, яке здавалося таким звичним і незмінним, поступово зникає.
Підтекст важливіший
Будні майбутньої акторки мало схожі на звичайне студентське життя. Замість стандартних пар — сценічне фехтування зі шпагами без гострих країв, але з цілком реальними рухами, бо кожна епоха має свою пластику і свої правила. Хореографія, сценічна мова, спів, акторська майстерність, сценічний бій, де треба навчитися вдарити так, щоб це виглядало переконливо, але ніхто не постраждав.
"У нас немає такого, що ти просто приходиш на дев’яту, сидиш на лекціях до другої і йдеш додому. Лекції, звісно, є, але це історія театру, драматургія, тобто предмети, які нам реально потрібні в професії. А загалом графік дуже хаотичний: можемо прийти о дев’ятій ранку і залишатися в університеті до десятої вечора. Часто готуємося до показів до ночі, а потім через обстріл зранку все переноситься. І це, звісно, дуже впливає на стан людей", — зазначає вона.
Зараз у групи починається сесія: попереду покази з фехтування, хореографії, акторської майстерності та сценічної мови. На питання про те, як актори запам’ятовують величезні тексти, Аліна відповідає несподівано. Каже, справа зовсім не в пам’яті.
"Головне в акторській майстерності не сам текст, а підтекст. Можна сказати: "Я тебе люблю", але насправді мати на увазі зовсім інше. У театрі є таке поняття, як надзавдання, тобто головна задача в сцені. І слова це просто спосіб до неї дійти. Під кожною фразою завжди є щось глибше, якийсь внутрішній сенс і дія. Коли ти чітко розумієш, навіщо говориш ці слова і що насправді хочеш ними передати, текст якось сам запам’ятовується", — пояснює Аліна.
Але поруч із тим, що захоплює, живуть і сумніви.
"Це постійний розвиток, постійний пошук чогось нового і цікавого. Ти ніби весь час досліджуєш і себе, і людей навколо, і сам світ. Але разом із цим постійно сумніваєшся в собі. Думаєш: чи достатньо я талановита, чи виходить у мене, чи взагалі це моє місце. І кожен показ дуже сильно розхитує емоційно", — каже вона.
Ніч і спокій
На її думку, Київ до повномасштабного вторгнення і зараз — це зовсім різні міста. Ті пів року між вереснем і лютим Аліна згадує як інший час: місто жило звичним життям, люди кудись поспішали, ходили на вистави, будували плани. Тоді їй здавалося, що вона точно зробила правильний вибір. Зараз Київ, каже вона, дуже втомлений, і це помітно навіть у дрібницях.
"Люди зараз дуже втомлені, часто злі й роздратовані, але я це розумію. Найважче, мабуть, ночами, бо дуже часто повітряні атаки саме вночі. Люди спускаються в метро, в укриття, а там холодно і нормально поспати майже неможливо. І ця постійна втома через недосип у всіх поступово накопичується", — говорить вона.
Про майбутнє Аліна говорить просто. Каже, що всі хочуть перемоги і хочуть додому, але свого дому таким, яким пам’ятає його вона, вже немає. І зараз це для неї радше факт, ніж щось, про що вона постійно думає.
"Якщо не брати до уваги те, що всі ми хочемо перемоги і хочемо додому, то я розумію, що саме в свій дім уже не повернуся. Для мене це вже просто факт. Тому зараз я б хотіла знайти якесь своє місце, новий дім. І роботу, звісно. Щоб життя якось нормально склалося. Можливо, це звучить дуже просто, але це справді те, чого хочеться", — каже Аліна.
Нині Торецьк в епіцентрі запеклих боїв, а мешканці міста навіть створили петицію із вимогою офіційно присвоїти йому статус окупованої території.
Читайте також: Валерія Ісай із Краматорська записує голоси покоління, яке виросло під час війни.
