Олександра Кравченко сьогодні — юристка, яка допомагає українцям за кордоном вирішувати найскладніші правові питання. Вона оформлює свідоцтва про народження дітей, що з'явилися на світ у маріупольських підвалах під обстрілами. Встановлює факти смерті рідних, які загинули на окупованій території. Консультує клієнтів онлайн, їздить на судові засідання по всій Україні, веде власний блог. Але її коріння — в Маріуполі. Там вона прожила двадцять дев'ять років. Там почала адвокатську практику в 2021-му, сповнена професійних планів. Там втратила все — житло, офіс, фотографії, документи, дрібниці, які роблять місце домівкою.
Олександра свідомо не дивиться на знімки зруйнованого Маріуполя. Не моніторить, хто тепер мешкає в її районі, що будують на місці її колишнього життя. Вона хоче пам'ятати своє місто іншим — живим, затишним, справжнім. Таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року.
"Я хочу запам'ятати наше місто таким, яким воно було"
Зараз Олександра живе з чоловіком у Києві, але готується до чергового переїзду — п'ятого за неповних чотири роки повномасштабної війни. Вони їдуть до Львова, бо київські обстріли й нічні тривоги повертають дівчину туди, де вона не хоче бути, — у Маріуполь навесні 2022-го. Панічні атаки, сухість у роті, флешбеки з підвалу — все це випливає знову, хоча вона думала, що вже пропрацювала ту травму.
У Львові вони вже жили якийсь час, і там їй було спокійніше. Вона сподівається, що зможе хоча б нормально спати. Олександра мобільна — працює на себе, більшість клієнтів живе за кордоном, а на судові засідання можна під'єднуватися онлайн. Вона навчилася не прив'язуватися до місця. Розуміє: дому, до якого можна повернутися, у неї вже немає.
"Я не думаю, що ми кудись колись повернемося. Перший рік ще здавалося, що можливо, а зараз куди повертатися, якщо нічого немає?" — каже Олександра.
Вона свідомо не дивиться на те, що зараз відбувається в Маріуполі — чи будується там щось, як живуть люди, та хто ці люди, що ходять її вулицями.
"Я не переглядаю жодних світлин — що там будується чи не будується. Мені це боляче. Можливо, я виробила для себе таку захисну реакцію — запам'ятати наше місто таким, яким воно було. Складно було бачити, коли ми виїжджали, той «Порт Сіті» — торговий центр, у якому ти бував кожні вихідні, бо жив поруч. Його просто немає," — розповідає вона.
В Олександри не збереглося майже жодної фотографії зі старого життя — все згоріло разом із квартирами: її, батьків, бабусі. Залишилося тільки те, що колись вона викладала в соцмережі чи випадково лишилося в телефоні.
Але, попри біль, Олександра погодилася згадати ті дні, коли вона з родиною вижила в пеклі маріупольських обстрілів. Вона ділиться цією історією не заради жалю чи співчуття — а щоб люди пам'ятали, через яке пекло пройшли ті маріупольці, котрі дивом вижили.
Поки не впала авіабомба
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександра була з батьками, сестрою в батьківській квартирі на 17 мікрорайоні, на вулиці Троїцької, 87. Тиждень вони перебували вдома, намагаючись триматися разом. 2 березня зник зв'язок. Десь за тиждень березня вони почули, що сусіди після кожного влучання біжать у підвал, і зрозуміли: далі залишатися вдома небезпечно. Але підвал лякав — він не був пристосований для життя. Там не було ні світла, ні води, ні тепла.
"Ми дуже боялися того підвалу — він не був готовий до якихось нормальних умов. Коли спускалися вниз, нас було четверо: батьки, сестра, а ще кішка в спортивній сумці," — згадує жінка.
9 березня на їхній під'їзд впала авіабомба. Вони встигли сховатися завдяки швидкій реакції батька Олександри.
"Батько кричав, щоб всі присіли. Це нас врятувало, бо якби ми в цей час вибігли до під'їзду, щоб забігти в укриття в підвал, то можливо нас би вже не було. У нас всі обличчя були чорні. Нічого не було чути. Було таке враження ніби нас оглушило", — розповідає маріуполька.
З того моменту вони додому вже не поверталися — жили в підвалі.
"А 11 березня згоріла наша квартира. Ми перебували у підвалі свого будинку, поки не загорівся сам будинок у ніч з 11 на 12 березня. Після цього всім було страшно там залишатися, всі почали боятися, що вогонь перейде у підвал, де ми знаходилися," — розповідає вона.
До підвалу почали заходити російські військові. Вони шукали чоловіків, перевіряли, чи не ховаються там українські військові.
"Нашого батька оглядали, чи немає в нього якихось татуювань. Виходить, все, що у нас з собою було, — рюкзаки і багато теплого одягу на собі. У мене з собою ще була електронна книжка, я нею підсвічувала в підвалі, щоб було хоч щось видно. Також мій ноутбук, тому що я його теж чомусь одразу схопила, коли ми збиралися. Він у мене досі є. Я на ньому досі працюю. Я його врятувала. Все інше нам не вдалося врятувати — тільки документи, тривожна валізка, яка була в мами, і кицька", — розповідає Олександра.
Після того, як згорів їхній будинок, сім'я побігла в будинок бабусі.
"Ми не знали, що з нею, — зв'язку не було. Ми не бачилися чотири чи п'ять днів. Вона жила близько — шість хвилин від нас. І коли наш будинок вже горів, у неї навіть вікна були цілі. Вона сиділа там сама й приютила сусідку з п'ятого поверху, яка спустилася до неї на другий. Бабуся тоді плакала, обіймала нас. Вона була дуже вражена — думала, що нас уже немає, бо чула, що з того боку, де ми жили, вже їхали танки. От ми побули у підвалі бабусі дві доби, і 14 березня згорів її будинок так само," — каже Олександра.
Знову все те саме — військові заходили в підвали, перевіряли всіх. Умов жодних: холодно, темно, волого. Їм уже не було куди йти — ні їхньої квартири, ні бабусиної вже не існувало. Тож сім'я побігла до лікарні — станції переливання крові на 17-му мікрорайоні, яка вже була в оточенні російських військових. На першому поверсі можна було просто кинути на підлогу свою куртку й сісти на неї. Було дуже холодно. Жодних лікарів там уже не було.
У коридорах лежали поранені — хто міг, допомагав їм. За цей короткий час родина бачила багато тіл: і в їхньому будинку, і в бабусиному. Люди готували на вулиці — щось прилітало, їх накривали курткою чи простирадлом. І вони так і лежали.
"Це було жахливо," — коротко підсумовує Олександра.
Виїзд через Запоріжжя до Німеччини з кішкою і ноутбуком
У лікарні тоді ходили чутки, що на сьомому поверсі можна зловити зв'язок, але у всіх були розряджені телефони.
"В одному кінці лікарні було світло й великий подовжувач. Ми простояли в черзі, щоб зарядити телефон — хоча б увімкнути його, бо зв'язок все одно не ловив. Зарядили один — мій. На сьомий поверх пускали не всіх. Поки ми стояли в черзі, поки телефон заряджався, я піднялася нагору — і мені почали приходити есемески від тих, хто виїхав раніше. Усі кидали маршрут, хто як виїжджав. Буквально декілька схожих повідомлень: від кумів, від друзів. Таких есемесок я отримала чотири-п'ять. Подзвонити було неможливо — дзвінки не проходили, а есемески можна було прочитати. Ми з сестрою прибігли до батьків. Я кажу: «Люди пишуть, що можна виїжджати. Може, спробуємо?» Це був ранок 17 березня", — розповідає Олександра.
Вони жили на холодній підлозі в лікарні, робили якісь халабуди з курток і речей. Російські військові роздавали їм холодні пельмені. Оскільки вся їхня їжа згоріла, вони брали те, що давали, і їли. Усі сильно схудли. Військових ставало дедалі більше. Родина думала, як виїжджати — машина стояла в гаражному кооперативі, але ті, хто був у лікарні, казали, що туди не пускають, що там заміновано, що треба трохи пройтися.
"Це був орендований гараж. Мама каже, що якщо автомобіль уцілів, то вона його 23 лютого випадково заправила — і він має бути на ходу. У мене в родині мама водила, а у батька є права, але він не практикував. На роботу їздив трамваєм. Тож він сказав: «Ви краще залишайтеся тут, а я піду спробую». Взяв у когось цигарки — хоча в нас у родині ніхто не палить, — щоб можливо в когось щось обміняти, щоб пробитися до автівки. Він ходив туди двічі. Перший раз його дуже довго не було. Ми боялися, що з ним. Кожного разу, коли він виходив із підвалу на двір, щоб роздобути їжі, зварити каву на вогнищі восьмого березня, коли надворі було не так гучно, — ми хвилювалися. Якби не він, нам було б важко вижити, бо особисто я з того підвалу не вилазила. Були відчайдушні, хто бігав по всьому місту до знайомих. А ми як були в одному районі — так і в цьому районі просиділи. Виходить, батько з другої спроби забрав машину. Перший раз йому сказали: «Чого ти сюди прийшов? Хто ти взагалі такий?» Усі машини розграблені. Він сказав: «Дайте я подивлюся. Там мої діти». Ми то його діти, але дорослі діти. Його туди запустили з другого разу. Він подивився — машина ціла, з гаражем усе гаразд. Казав, що два військових за цим спостерігали: щоб він нічого не взяв, нічого зайвого не робив. Вони подивилися, як він закрив гараж, який ми винаймали, і він пригнав машину до лікарні, де ми переховувалися. Ми скомпонувалися ще з двома машинами — хто так само хотів спробувати кудись виїхати — і поїхали. Пальне в нас було", — розповідає Олександра.
Дорога до свободи була важкою і довгою.
"В принципі нам не було куди їхати. Думали собі десь хоча б побути у знайомих. Доїхали через Запоріжжя. Наш кінцевий пункт був одразу Німеччина, через Польщу. У нас там не було знайомих, але коли ми вже виїхали, з'явився зв'язок. Ми спілкувалися з тими з наших, хто виїхав раніше. Там була вже одна знайома в Гамбурзі. Вона говорила: «Саша, приїжджайте сюди. Я виїхала в перший день війни. Ми з донькою тут у шелтері. Нас тут годують, шукають нам житло»," — згадує Олександра.
У Польщі переночували кілька ночей, бо хотілося відпочити, і ще дівчина дуже переживала за свою кішку.
"Кішка була з нами весь час. І в підвалі також. Вона нічого не їла 11 днів. Я за неї хвилювалася, бо тоді їй було 10 років. У лікарні, де ми перебували до від'їзду, ми знайшли в кабінеті нові запаковані шприци. Я їй зі шприца почала давати воду — щоб вона хоч якось перебивалася. Потім вона вперше поїла й попила, коли була інша обстановка, коли нам вдалося вибратися", — розповідає Олександра.
Спортзал із вісімдесятьма біженцями, потім — квартира і повернення в Україну
У Німеччині Олександра зі своїми батьками прожила до серпня 2022 року. Спочатку вони жили місяць у спортзалі, потім знайшли житло.
"Ми спочатку місяць прожили в спортзалі, де було 80 людей. Спортзал був для людей із тваринами — якби ми були без тварин, то умови були б трохи ліпші. Але вже як було. Нам після Маріуполя здавалося, що ми взагалі в люкс-умовах. Бо, на мою думку, в Маріуполі було мало шансів вижити в тих умовах, у яких ми жили. Але в нас була дуже сильна жага до життя. Я собі мріяла: якщо все ж таки ми звідси виїдемо, яку книгу прочитаю, кому зателефоную. Тобто там була як повільна смерть — тож умови спортзалу здалися найкращим готелем", — розповідає Олександра.
Через місяць вони самостійно знайшли собі квартиру — активно шукали. Вони були однією з перших родин, яка виїхала з того спортзалу в квартиру, бо всі чомусь думали, що їм знайдуть житло волонтери. Але біженців було так багато, що охопити всіх не було можливості.
Довгий час вони жили разом у квартирі. Згодом Олександра поїхала в Україну, до Чернівців.
"Там був мій тоді ще хлопець, зараз вже чоловік. Ми з ним утратили зв'язок на початку вторгнення. Коли він зміг виїхати з Маріуполя, працював у "Червоному хресті", його перевели працювати в Чернівці. Тоді я вперше побачила, що хоча б в якомусь українському місті можна себе спокійно почувати й почати працювати, заново поновлювати свою роботу", — каже Олександра.
Так вона вирішила повернутися в Україну.
"Я була спокійна за своїх батьків, що вони вже в якомусь визначеному місці перебувають, не в спортзалі, а вже в квартирі. Я повернулася до Німеччини після двох тижнів в Україні та прийняла рішення, сказала своїм, що повернуся. Не відомо, як буде далі в Україні, але в разі чого можна буде завжди приїхати до вас," — розповідає Олександра.
Вона приїхала в Чернівці наприкінці вересня 2022 року, а вже третього жовтня вийшла на роботу на повний робочий день — почала працювати юристкою в благодійному фонді, допомагаючи біженцям.
"Ми живемо тут, бо працюємо. Ми себе тут почуваємо у своїй тарілці"
Вони з чоловіком одружилися у 2025 році. За ці роки змінили багато міст: рік прожили в Чернівцях, потім два роки у Львові, згодом переїхали до Києва — там чоловікові запропонували роботу після скорочення. Але з часом робота чоловіка теж перейшла в онлайн-режим, тож зараз вони знову повертаються до Львова.
Олександра тепер працює сама на себе, має помічницю, яка допомагає їй із роботою — пише документи, здійснює комунікацію з судовими органами, а Олександра, як основний юрист-адвокат, ходить до суддів, бо у помічниці немає таких повноважень. Більшість її роботи онлайн, окрім судових засідань та представництва інтересів клієнтів в державних установах: відділ ДРАЦс, ЦНАП та інші.
Олександра спеціалізується на сімейних справах. Більшість її клієнтів — за кордоном: маріупольці, люди з Донеччини й Луганщини, переселенці, яким потрібно вирішити проблеми в Україні без їхньої участі.
"Це судові справи — аліменти, розлучення, спори щодо дітей. Поділ майна — це більше київські клієнти. Є представництво, коли хтось поновлює документи на нерухомість. Наприклад, коли згоріли документи", — розповідає Олександра.
Вона завжди надає безкоштовні консультації — про загублені документи, встановлення фактів смерті, народження на окупованій території. Дуже часто в перші роки війни траплялися випадки, коли люди загинули в підвалах, а їхні рідні, що виїхали з окупованих територій, не знали, як отримати документ про смерть — бо доказів не було. Власне, ці справи були актуальні ще з часів окупованого Донецька — люди приїжджали до Маріуполя відкривати спадщину. Олександра вже тоді практикувала в таких справах.
"Я допомагала й допомагаю людям отримати українські документи про смерть, про народження їхніх рідних. Так само з дітьми. У мене була клієнтка, яка народила в підвалі. Виїхала з Маріуполя десь у квітні, а в дитини немає жодного документа про народження. Ми встановлювали факт народження, залучали свідків, потім я реєструвала дитину без присутності мами в органі РАЦСу й надсилала їй до Німеччини свідоцтво з апостилем", — розповідає вона.
Її робочий день — судові засідання офлайн і онлайн, консультації з клієнтами. Кілька років тому вона зрозуміла, наскільки важливо розповідати про свою роботу. У Маріуполі це не було потрібним — вона сиділа в офісі, навпроти був суд, хрещена працювала нотаріусом і мати в сфері нерухомості, всі обмінювалися клієнтами, було значно легше працювати. Там вона жила все життя, тож клієнтів було легко знайти. А в нових реаліях це стало великим питанням.
"Завдяки тому, що я почала проявлятися, розповідати про свої справи, ділитися цікавими кейсами, надавати безкоштовні консультації для багатьох категорій людей, — це мені допомогло. Не знаю, чи прям клієнтську базу, але сарафанне радіо точно працює. Радію, що можу допомогти тим, хто за кордоном, але їхні питання залишаються невирішеними в Україні", — ділиться Олександра.
Вона рятується йогою — де б не була, займається вдома й ходить у спортзал. Любить свою роботу, підтримує зв'язки з рідними. Радіє, що в Києві багато маріупольців — коли переїхала сюди, ще й тижня не пройшло, а вона вже зустрілася з багатьма знайомими.
"Наші люди працюють у різних інстанціях, і ми перетинаємось. Дівчина з Маріуполя тут помічником судді працює — ми на зв'язку. Спілкування з нашими людьми зігріває. Ти пишаєшся тим, що вони теж щось намагаються робити. Ділимося інформацією — про житлові пільги, нові програми. Бо всі розуміємо: винаймати житло все життя — це великі витрати. Спілкування зараз дуже рятує", — каже Олександра.
"Я хочу запам'ятати наше місто таким, яким воно було"
Її батьки й сестра досі живуть у Німеччині — уже понад півтора роки працюють. Сестра Олександри в Маріуполі мала власну туристичну агенцію, тепер працює в агенції там. Батьки теж працюють. Бабуся з ними — бо їй, власне, немає куди повертатися.
Олександра думає, що їм було б тут складно й стресово після пережитого.
"Навіть я не завжди справляюся зі своїми тривогами. Батькам було б важче. Ще й із роботою нелегко — це не такі вже часи, як раніше. У будь-якому місті України зараз із цим складно", — каже вона.
Кішка теж живе в Німеччині.
"Моя кішка живе з батьками. Жартую, що надсилаю мамі аліменти на неї — грошима чи їжею. Приїжджаю до них у гості. Минулого року приїздила десь три рази. У березні планую наступну поїздку", — каже Олександра.
Мама якось сказала їй: спочатку нам боліло, а зараз, може, й добре, що в нас нічого немає.
"Коли ти вже один раз утратив... У нашій родині загалом згоріло три квартири — і це, в принципі, все, що було. Два орендованих офіси — мій і сестри — теж знищені повністю. Можливо, в когось щось там залишилося, і вони за цим сумують. У нас нічого не залишилося. Треба жити сьогодні й будувати своє життя тут і зараз, не повертатися до тих поганих спогадів. Тому, звісно, хочеться спокійної обстановки й миру всій країні", — каже вона.
Олександра планує написати історію свого шляху "Я не на дні, я на старті" у співавторстві з іншими експертами.
З наголосом на те, що для неї і для її родини це певний досвід, який надає нову силу, нову мотивацію творити щось далі.
"Що ми не поринули в погані спогади. Все, що з нами сталося, змотивувало нас робити щось далі й якось активно діяти, бо розуміємо: повернення немає, а треба йти тільки вперед і не оглядатися на те, що сталося. Бо так можна взагалі з розуму зійти", — говорить маріуполька.
Читайте також: Спогади лишаються в думках. Історія волонтера та військового “Фенікса”, який вп’яте відроджується.
