П’ять разів переселенець, і щоразу починати все з нуля. Кожен переїзд для нього — не просто зміна міста, а втрачений дім, спогади, рідні люди й власна стабільність, яку доводиться відтворювати знову й знову. Андрія Коваля вже близько чотирьох років знають радше не за іменем у паспорті, а за псевдонімом “Фенікс”, який пів року тому закріпився як позивний у війську.
Добропілля, рідне місто Андрія, стало символом усього, що він втратив через війну. Сьогодні його родина живе в Кременчуку, проте пам’ять про дім залишилася назавжди.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН він розповів про свій шлях — від волонтера до військового, про символ Фенікса, який допомагає йому відроджуватися після кожної втрати, та про роботу з людьми на лінії фронту, де емоції й відповідальність завжди йдуть поруч.
Добропілля як рідний дім, що залишився лише в пам’яті
Родина Андрія була змушена переїхати з Добропілля до Кременчука ще на початку серпня 2025 року через постійні обстріли, що робили перебування в рідному місті небезпечним. Ситуація стала критичною, коли його дружина потрапила під обстріл торгового комплексу “Аврора”, де працювала в той час поряд.
Через постійний стрес і страх за дитину та її майбутнє чоловік переконав жінку переїхати в більш безпечне місто. Тому ще до остаточного переїзду були спроби знайти житло, але вони закінчувалися невдачею. Хтось відмовляв одразу, щойно чув, що родина з Донбасу. Хтось називав причиною відмови собаку, хтось — велику родину: жінка, дитина, теща, чоловік і дві собаки. А дехто просто різко завищував ціну — лише щоб заробити, без будь-якого співчуття. Оселю вдалося знайти через оголошення в інтернеті, попри те, що в наданні житла часто відмовляли сім’ям із великими собаками. У випадку Ковалів це був амстафф — чотирилапий улюбленець, якого неможливо було покинути.
“Вона була частиною нашої родини, пройшла увесь шлях із Донецька, де народилася під обстрілами, до наступних переїздів. Перед Новим роком собака померла, не витримавши розлуки зі мною та чергову зміну обстановки”, — додає чоловік.
Вивізши родину, Андрій залишив їх там, а сам пішов служити.
Та, попри зміну міста, Добропілля для нього не перестало бути тим самим місцем, із яким пов’язане все найважливіше.
Для чоловіка це передусім рідний дім — місто, де були друзі, рідні, незабутнє життя й відчуття стабільності. Сьогодні цього міста для нього фактично не існує в тому вигляді, яким воно було колись.
“Там залишилися мої мрії, дім, який я будував для дітей”, — каже Андрій.
Найбільший біль — навіть не втрата конкретної будівлі. Йдеться про зруйнований цілісний світ. Друзі роз’їхалися, зв’язки обірвалися. Як зізнається сам переселенець, “спогади залишились лише в думках”, а життя довелося починати з нуля знову й знову.
Для нього неможливо розділити цю втрату на щось більш чи менш болісне — війна забрала все одразу.
П’ять переїздів та п’ять втрачених домів
За словами Андрія, досвід переселення для нього не новий — у цій ролі він уже вп’яте. І кожного разу це не просто зміна міста, а болісний розрив із життям, яке доводиться залишати позаду.
Перший вимушений переїзд стався у 2014 році з Алупки, що в Криму. Там у чоловіка була стабільність, робота й чітке відчуття майбутнього — він працював директором готельного комплексу біля моря. Далі був Донецьк, район Путилівського вокзалу, де життя проходило під постійними обстрілами. Згодом — Добропілля, яке довелося залишити у 2022 році — на початку повномасштабного вторгнення РФ.
Тоді родина виїхала до Петриківки на Дніпропетровщині, але й там не вдалося затриматися надовго. “Повернулись додому, тому що людям, у яких ми знімали розбитий будинок, захотілося грошей”, — розповідає Андрій Коваль.
Останнім пунктом на цій мапі вимушених переїздів став Кременчук — місто, де, за словами чоловіка, знову доводиться починати з нуля, без відчуття дому й опори:
“Але й там ми знову “бомжі” й кожному щось винні…”.
Кожен переїзд, каже він, складний сам по собі. Нове місце завжди вимагає величезних зусиль — облаштуватися, знайти роботу, відновити хоча б частину того, що вже було втрачено раніше. І щоразу цей процес повторюється знову.
Окремий біль — речі, які залишаються в минулому. Під час першого виїзду з Криму, як і під час наступних, не все можна було забрати.
“Сім’я завантажила основне в машину, але більшість цінних речей залишилися: фотоальбоми, речі від батьків та бабусі”, — згадує “Фенікс”. Це те, що не має матеріальної ціни, але має величезну емоційну вагу. Ситуація змінювалася надто швидко: сьогодні ще був шанс заїхати, а завтра дорога вже була закрита.
З роками Андрій дійшов гіркого висновку: інколи простіше залишити речі там, де вони є, і зберегти їх лише в пам’яті. Бо найважче в цій історії — не сам переїзд, а постійна втрата. Як він говорить, “важко щоразу залишати дім, спокій та мрії, у яких ти щасливий”.
Коли від майстерні залишилися лише ключі
Момент усвідомлення того, що від майстерні та волонтерського штабу в Добропіллі нічого не лишилося, крім ключів, для Андрія Коваля не був шоком у класичному розумінні. Це відчуття він знає ще з 2014 року. Не перша втрата, не перший зруйнований простір, у який вкладалися сили, час і сенс.
Одразу після втоми від усвідомлення прийшла глибока злість.
“Звичайно, злість на росіян. Це коли ти все відбудовуєш, обживаєшся на новому місці, а тепер цього немає. Це страшне відчуття, коли ти не маєш нічого”, — зізнається чоловік.
Переїзд до Кременчука лише підкреслив це відчуття розриву. Андрій не говорить про людей із докором, але визнає: ставлення там інше. Атмосфера міста відрізняється від прифронтових регіонів — війна відчувається ніби “десь далеко”. Це характерно не лише для Кременчука — таке ж враження застало чоловіка в багатьох містах, віддалених від лінії фронту.
Навіть зовнішній вигляд став маркером цієї різниці. “Люди різні й кожен по-різному реагує на ту ж військову форму. Я звик ходити в хакі, бо цивільного одягу в мене немає. Я роздав її людям. Залишились лише ті речі, у яких я волонтерив і кожного разу зустрічав хлопців на фронті”, — каже Андрій Коваль.
Попри втому та втрати, цей досвід не зламав його мотивацію. Навпаки, злість трансформувалася у внутрішній імпульс рухатися далі. Як він сам формулює, у той момент він відчув “лють, бажання помститися та не зупинятися у своїх кроках до перемоги”.
Фенікс як спосіб жити й починати знову
Образ Фенікса з’явився в житті Андрія не як продуманий бренд чи псевдонім, а як внутрішня відповідь на постійні втрати й необхідність щоразу відновлюватися. Він має татуювання з цим образом на передпліччі. Ця ідея виникла ще у 2014 році — задовго до того, як слово “Фенікс” стало впізнаваним для оточення чоловіка. Водночас Андрій підкреслює: це не про службу чи волонтерство напряму.
Після першого російського вторгнення у 2014 році, повернувшись спочатку до Донецька, а згодом — до Добропілля, Андрій Коваль намагався знайти себе в мирному житті й забезпечити родину. Ремонт комп’ютерів і телефонів, який колись був лише хобі, поступово перетворився на справу життя. У 2016 році він відкрив майстерню разом із людьми, яких вважав друзями. “Тоді я думав, що це мої друзі, та, зрештою, ми розійшлися ворогами”, — згадує чоловік.
Коли настав час відкривати нову майстерню вже самостійно, назва з’явилася несподівано. Андрій просто прокинувся зранку, зробив макет банера й логотип — так народився “Фенікс”. Із цього моменту символ почав жити власним життям: спершу як назва майстерні, згодом — як ім’я, яким його називали клієнти, друзі та військові.
Поступово Фенікс перестав бути лише вивіскою. Ще до повномасштабного вторгнення Андрій займався волонтерством, хоча тоді це не мало такого масштабу. У 2022 році, перебуваючи в Петриківці, він разом із громадою церкви “Хліб Життя” допомагав внутрішньо переміщеним особам, співпрацював із фондами, організовував підтримку для тих, хто її потребував. Після повернення до Добропілля зосередився вже переважно на допомозі військовим — і тут ім’я закріпилося остаточно. “Та це ж “Фенікс” — той, що возить нам допомогу!”, — казали воїни. Так його почали впізнавати в різних бригадах ЗСУ.
Слова “Фенікс відроджується” для Андрія давно стали життєвою формулою. Він говорить про це як про очевидний факт: “Це вже як аксіома в житті для мене та моїх знайомих”. Люди навколо бачать, як після кожного падіння він знову створює щось нове — і це дає їм сили робити те ж.
Один із таких прикладів стався наприкінці 2025 року в Дніпрі. Знайомий Андрія, який також виїхав із Добропілля, втратив майстерню через пожежу — вигоріло все дощенту. “Але головне, як каже товариш, побачивши вранці згоріле приміщення, він згадав про мене, намалював герб України та підписав “Азовсталь”. Каже: “Стало краще, тому що інші таке вже робили — відновлювалися!””, — розповідає Андрій.
Волонтерство як стан душі й робота без вихідних
Волонтерська діяльність у житті Андрія Коваля почалася задовго до повномасштабної війни — десь у 2016-2017 роках. Тоді це була допомога переважно власними силами або разом із близькими друзями дитинства, без фондів. Як і для багатьох у той час, це не було системною роботою — радше внутрішньою потребою підтримати тих, кому важче.
Після 24 лютого 2022 року волонтерство набуло зовсім іншого масштабу. Черговий вимушений виїзд із родиною привів Андрія до Петриківки на Дніпропетровщині. Саме там, у співпраці з громадою церкви “Хліб Життя”, почалася активна допомога цивільним. Через контакти з різними фондами вдавалося залучати гуманітарну допомогу й розподіляти її на місці.
Згодом, після повернення до Добропілля, фокус змістився переважно на військових. І це було природно — багато знайомих, друзів і земляків пішли служити в різні підрозділи. Допомога стала більш адресною: спорядження, техніка, ліки, медичне обладнання, витратні матеріали тощо. “Потреб було й залишається багато, як і бригад, які її потребують — це Червона Калина, Карпатська Січ, Чорні Запорожці, 42 бригада, 109 бригада ТРО та ще безліч інших підрозділів. Неможливо допомагати лише одному, коли інші теж потребують підтримки”, — каже Андрій.
У 2022 році “Фенікс” познайомився з благодійним фондом “Всі поруч”, і відтоді частину роботи координував уже разом із ними. Паралельно навколо волонтерства формувалося коло людей у самому Добропіллі. Хтось плів сітки, хтось збирав кошти, хтось допомагав медикам у місцевій лікарні, хтось працював із цивільними. Частину справи, яку Андрій починав, сьогодні продовжують інші, його друг дитинства Сергей Литвинов, який зараз волонтерить, рятує життя, евакуює людей із небезпечних міст.
Для чоловіка волонтерство давно перестало бути просто діяльністю.
“Волонтерство — це стан душі”, — каже він, пояснюючи, що зупинитися після першого кроку вже неможливо.
Саме тому навіть зараз, поєднуючи волонтерство зі службою, він не уявляє життя без цієї частини роботи.
Фраза “ми тримаємось на волонтерах” для Андрія — не абстракція: “Не раз чув від військових, що, не маючи волонтерів за спиною, не маючи підтримки тилу, вони б не втримались ще на початку”. У цій війні, переконаний він, усі працюють на одну мету — і ті, хто на нулі, і ті, хто в тилу. Ночі без сну, постійні пошуки — де знайти, де купити, як встигнути доставити — стали спільною реальністю.
Окремою частиною волонтерської діяльності Андрія є збори коштів у соцмережах разом із друзями-волонтерами з різних країн світу, зокрема з Франції, Сполучених Штатів, Туреччини, Бельгії та Польщі. З часом це стало невід’ємною складовою життя. Разом із фондом вдавалося закривати збори до 1 мільйона гривень, але запам’ятовуються не лише великі суми. Іноді, каже “Фенікс”, невеликі збори на 60-70 тисяч гривень закривалися за лічені дні — жива реакція людей не змушує чекати.
Евакуація під обстрілами: волонтерство між болем і відповідальністю
Говорячи про свою волонтерську роботу, Андрій принципово не називає її роботою. Для нього це не набір обов’язків і не функція, а внутрішній вибір. Його головна задача — допомога людям, а з початком повномасштабної війни — передусім військовим. Він наголошує: волонтерство не приносить прибутку, навпаки, вимагає віддавати власні кошти, час і сили.
Окремий і найважчий напрям цієї діяльності — евакуація людей із прифронтових громад. Тут не існує універсальних сценаріїв і простих рішень. Особливо складними стають ситуації, коли люди категорично відмовляються виїжджати, навіть перебуваючи в безпосередній небезпеці.
“Ми не маємо права насильно вивозити людей, — зазначає “Фенікс”. — Кожен волонтер має толерантно ставитися до всіх і як би йому не було тяжко це бачити, ми дійсно намагаємося вмовити. Якщо людина згодна, то можемо ще й повернутися за нею ”.
Саме такі історії залишають найглибший слід. Андрій згадує евакуацію жінки, яка після обстрілів втратила орієнтацію в реальності. Її не погодилися прийняти до закладу з догляду за літніми людьми, і волонтерам довелося годинами домовлятися з лікарями в Дніпрі, щоб тимчасово влаштувати її до психіатричної клініки. Це рішення давалося важко, але іншого виходу не було — людину потрібно було врятувати й убезпечити.
Найболючіші моменти — це усвідомлення власної безсилості. “Дуже боляче бачити, що цю людину ти не евакуював, а потім ворог публікує відео, на якому вона говорить про тебе якісь наклепи чи образи або ж розповідає про втрати рідних. Ти дивишся на це й розумієш: ти міг її вивезти, але не зміг”, — із розчаруванням зізнається чоловік.
Для Андрія найважчим в евакуації є не фізичні ризики: “Найважче — це стримувати власні емоції”. Волонтер, переконаний “Фенікс”, має залишатися спокійним.
“Волонтер — це людина лише з позитивними емоціями, хоча навколо все горить і руйнується. Інакше люди не довірять їй своє життя”, — каже він.
Кожна поїздка для чоловіка — морально важка, без винятків. Але водночас саме ці поїздки дають сенс рухатися далі. Особливо тоді, коли через час приходить звістка: людина, яка спочатку не хотіла виїжджати, зрештою врятована й вдячна. У цих моментах біль поступається усвідомленню, що все було недаремно.
Нині для “Фенікса” кожна евакуація, навіть у спогадах, залишається тим самим: “Кожна поїздка — це спогад болю та щирих емоцій людей, які після ракет і КАБів опинилися в безпечному місці, оповиті любов’ю волонтерів”.
Поєднання служби й волонтерства неминуче накладає свій відбиток на емоційний стан. Андрій не приховує: стрес накопичується роками, ще з 2014-го, і з часом не зникає — він радше переходить у режим “по накатаній”. Це стан, коли біль, втома й відповідальність стають частиною щоденної реальності.
Головною точкою опори для нього залишається чітка мета. Перемога — як сенс і орієнтир — дає сили рухатися далі, навіть тоді, коли емоційно здається, що ресурс вичерпаний.
“Бувало, хотілося кинути все, а потім, ранком, розумієш, що без цього вже неможливо”, — ділиться “Фенікс”.
Шлях до служби
До лав війська Андрій Коваль долучився нещодавно, пів року тому. Хоча думка про службу з’явилася ще на початку 2014 року — після Донецька, — тоді цьому завадив стан здоров’я. Разом із братом він мріяв піти до добровольчого формування “Донбас”, але служити зміг лише брат. У 2022 році Андрій знову намагався мобілізуватися — і знову отримав відмову. Тоді він повністю занурився у волонтерство.
Саме волонтерська діяльність на роки стала його фронтом. У Добропіллі чоловік створив волонтерський штаб, зібрав навколо себе людей, згодом з’явився хаб допомоги цивільним, які постраждали від обстрілів. Він відкрито говорить, що в той період піти служити означало залишити тих, за кого він ніс відповідальність.
Ситуація змінилася тоді, коли зруйнували місто. Після чергового виїзду — вже остаточного — не залишилося ні хаба, ні майстерні, ні того внутрішнього ресурсу, який дозволяв знову починати все з нуля в чужому місті. Саме тоді, разом із родиною, Андрій ухвалив остаточне рішення йти служити.
Цей шлях теж був непростим. Чоловіка знову списували за станом здоров’я, потім він пройшов повторну комісію й отримав статус обмежено придатного. Каже, реакція людей була різною: хтось у такій ситуації радіє й виїздить за кордон, а тут — “дурень у свої 50 років сам хоче служити”. Він обдзвонював знайомих у різних підрозділах у пошуках посади, і, зрештою, приєднався до частини, де служив його брат. “Це “Азов”! Можливо, це доля, і так повинно було статися… а, може, лише випадок”, — каже “Фенікс”.
Наразі він працює оператором обробки розвідданих у роті безпілотних систем 3-го батальйону спеціального призначення 12-ої бригади НГУ “Азов”.
Службу воїн не відділяє від волонтерства — для нього ці ролі доповнюють одна одну. Зупинитися означало б зрадити не лише себе, а й людей, які роками довіряли йому, зокрема тих, хто допомагає з-за кордону й розраховує, що їхня підтримка потрапить саме туди, де вона потрібна найбільше.
На думку Андрія, сьогодні війна кардинально відрізняється від 2014 року. Це вже не протистояння лише піхоти й стрілецької зброї. Ключовим ресурсом стали люди, знання, технології — дрони, інженерні рішення, здатність мислити на кілька кроків уперед.
“Це війна інтелектів: хто краше вигадає машину чи дрон, який безперешкодно знищить ворога”, — пояснює військовий.
Життя без вихідних
Коли мова заходить про відпочинок або “день для себе”, “Фенікс” зізнається, що такого формату в його житті фактично ніколи не існувало. Ані зараз, ані раніше. Для чоловіка відсутність вихідних — не наслідок війни чи служби, а звичний стан.
Ще в цивільному житті його майстерня працювала без вихідних. До 2014 року на посаді, де він працював раніше, ситуація була аналогічною — постійна залученість, обов’язки перед людьми, яким щось пообіцяв. Цей ритм не змінився й тепер.
Навіть у відпустці або під час короткого звільнення від служби повного “відключення” не відбувається. Змінюється лише фокус. Якщо з’являється можливість, цей час військовий намагається провести з родиною — з дружиною та дітьми.
Андрій Коваль підкреслює, що повне порозуміння й підтримка з доньками допомагають йому витримувати щоденний ритм служби та волонтерства. У нього дві доньки: старшій — 17 років, вона вже навчається, молодшій — 13. Молодша навіть брала участь у волонтерській роботі, їздила разом із батьком до військових, допомагала йому. У першої дочки наразі немає такої можливості, оскільки вона далеко від тата.
Час, який “Фенікс” може присвятити сім’ї, обмежений через щільний графік: майстерня, волонтерство, служба на фронті. Проте, коли трапляються моменти спільного відпочинку, вони проводяться повноцінно — з ранку до вечора. Найчастіше це прогулянки, відвідування кафе чи піцерії, поїздки в інші міста.
Андрій зазначає, що доньки активно цікавляться його службою, розпитують про роботу.
Мрія про відновлену Донеччину та вільну Україну
“Фенікс” бачить Донеччину після війни гарною, відновленою та відбудованою, але головне — повністю вільною: “Головне — без єдиного москаля та їхнього пособника!”.
Для чоловіка це не лише регіональна мрія, а частина загальної картини України, якою він прагне її бачити.
Читайте також:
- Позивний Маха: “Чим краща підготовка, тим більше шансів вижити в бойових умовах”
- Джем: історія кулеметника “Азову” про втрати, братерство та шлях до себе
- Разбой: шлях від російського громадянства до командування взводом у “Азові”
