Галина Дюкарева народилася у Краснодоні, що на Луганщині, а згодом переїхала до Лисичанська. Її мрія у минулому — стати акторкою чи співачкою, але доля привела її до дітей, з якими вона і втілювала свої бажання, працюючи у міському Палаці культури. Повномаштабне вторгнення у 2022 році змусило Галину виїхати до Києва, де вона відновила свою роботу в Лисичанському шелтері.
Виданню ТРИБУН жінка розповіла про роботу в Лисичанському Палаці культури, поділилася переживаннями дітей під час війни та сказала, чому переселенці — “люди на два тижні”.
Про життя до вторгнення
“У Лисичанському Палаці культури я завідувала дитячим сектором та у більшості контактувала із керівниками різноманітних гуртків. А також паралельно вела й свій - акторської майстерності. Це було мені найближче, бо й сама мріяла про кар’єру акторки. Від учнів я отримувала великий фідбек, бо намагалася бути для них дорослою подругою. Діти розповідали мені геть усе, а я у свою чергу намагалась зрозуміти та дати пораду. У цьому віці бувають безглузді рішення, але ж для них це цілий всесвіт”, — говорить Дюкарева.
За словами пані завідувачки, — її учні любили виступати на великій сцені та ловити аплодисменти глядачів.
“У нас це було велике дійство. Діти ретельно готувалися до своїх номерів та детально продумували образи. Найулюбленіші наші заходи — це “Квітка душа” (співочий конкурс пам’яті Ірини Томко), звісно ж, різноманітні фестивалі чи ігрові програми. Дуже яскравими заходами були Масляна та Новий рік. Це мої улюблені свята, бо всі надягають яскраві костюми та радіють. Тоді наче й час завмирає”.
Згодом, разом із колегами Лисичанського міського Палацу культури, жінка почала відходити від наративів СРСР та перероблювати вбрання на свято Нового року.
“Нам хотілося щось нове, українське. Думали навіть створити свого персонажа, наприклад Мороза Морозенка, чи замінити на Святого Миколая. Я рада, що зараз так і вийшло — в Україні тепер немає Діда Мороза. А ще тоді наша костюмерниця спробувала переробити цей образ. Я, в образі Снігуроньки, розпустила косу, надягла біле плаття, а чоловік, в образі тодішнього Діда Мороза, був у сріблястому вбранні. Нам доводилося плавно до цього переходити, бо людям важко сприймати зміни”.
Галина Дюкарева виділяє три пункти, які найбільше цінує у своїй роботі. Найважливіше — діти, від яких вона заряджається енергією. Також відчуття потрібності суспільству та любов до людей у масі. Каже, що коли вони об’єднуються разом, — створюють наче один великий організм, в якому б’ється потрібна енергія.
Жінка додає, що не так сумує за квартирою у Лисичанську, як за палацом культури, бо для неї це місце — як друга домівка.
“Я навіть сумую за тим, як мої підбори йдуть по коридору. Там я відчувала себе потрібною. Й після того, як 24 лютого 2022 року мене розбудив чоловік із жахливою звісткою про початок повномасштабного, — ми з сім’єю побігли саме до Палацу, щоб переховатися. Туди приходили й наші вихованці, з якими ми були однією великою родиною. Але думка про те, що мене та моїх близьких хочуть вбити — приходила все частіше”.
Через кілька днів до Палацу культури прийшли військові ЗСУ з проханням про розміщення їх у будівлі. Після цього Галина зрозуміла, що це початок чогось страшного, а місце її сили — більше не захистить. Ще довго сім’я намагалася знайти прихисток у родичів та друзів, але сестра жінки вмовила евакуюватися до Києва.
“Коли ми виїжджали — місто було спустошене. Це дуже боляче бачити. Моє життя “до” було щасливим. Я мала коханого чоловіка, доньку, улюблену справу, а час залишався лише на мандрівки. Але не тоді… Я часто згадую дорогу до своєї квартири. Зимова картина перед очима, я йду із собакою під музику та радію життю. Часто згадую вид із вікна, новорічну ялинку із гномами, ранкову каву, яку мені приносив у постіль чоловік або ж те, що мені не треба було ходити на роботу на 8 годину ранку. Такі маленькі, але такі важливі спогади”, — зізнається Дюкарева.
Люди “на два тижні”
Висловлювання радника Офісу Президента України Олексія Арестовича про те, що війна закінчиться за два чи три тижні, дозволяли людям вірити в це. А для переселенців ця думка була найголовнішою. Так і Галина Дюкарева їхала із Лисичанська до Києва із надією на швидке повернення.
“Переставши вірити в те, що війна так швидко закінчиться, я думала зробити проєкт під назвою “Два тижні” та об’єднати переселенців. Ми всі виїжджали на цей період, а залишилися просто людьми на два, три тижні”, — каже культурна діячка.
Думки про повернення у Галини залишалися ще довгий період.
“Коли мій чоловік вийшов на роботу, а це відбулося майже одразу після приїзду до Києва, сказав: “Галя, ми повинні жити далі, а не озиратися у минуле. Коли нас звільнять, тоді й звільнять. Зараз треба відволікатися”. І десь пів року я жила, постійно дивлячись новини, моніторила телеграм-канали, спостерігала, як повільно руйнується моє місто. Я жила цими моментами до того часу, поки не почала працювати”.
Своє місце у новому місті жінка знайшла у Лисичанському шелтері, де також займається із дітьми, які, як і Галина, були змушені покинути свою домівку. Разом вони ходять на вистави, навчаються новому, організовують цікаві заходи, а також плетуть браслети та малюють малюнки для військових ЗСУ.
“Без цієї справи я б занурилася у глибоку депресію, та вже там стояла “однією ногою”. Діти — моя віддушина. Вперше тут, у Києві, я побачила їх, коли мене запросили провести Шевченківські вечори у шелтері. Після чого малюки запитали мене: “Галино Михайлівно, а коли ви прийдете наступного разу?”. Тепер ми разом вже рік. Це моя друга родина”, — стверджує Дюкарева.
У шелтері пані Галина відповідає за культурне життя. Вона проводить різноманітні свята і подорожує з дітьми містом, вивчаючи цікаві місця разом.
“За цей рік у мене вже створилася група учнів від 14 до 16 років. До неї входить й моя донька, яка завжди зі мною. Ми працюємо не тільки з тими, хто проживає у гуртожитку, але й з переселенцями, які перебувають у Києві. Рада, що мені випала можливість займатися зі своїми з людьми, із земляками”.
Діти розповідають жінці все, що коїться у них в душі. Переживання, смуток та радощі. В цьому й полягають складнощі роботи, каже культурна діячка.
“Всі ці історії дуже важкі. Хтось втратив батька, у когось рідні на війні, кимось просто не займаються батьки… Всі різні, але такі однакові. Кожен залишився без домівки та друзів, тому ми намагаємося їх згуртувати та допомогти. Коли чуєш такі думки від дитини, то розумієш, що твоє дитинство було найщасливіше. Хочеться щонайсили зробити це маленьке життя яскравішим. Якщо можна мою діяльність назвати волонтерством, то це буде дуже правильно”, — зізнається Галина.
Також жінка має ще одну роботу в культурному просторі з напрямку моделінгу, де також працює з дітьми та повністю відволікається від всього страшного.
А після закінчення війни має мрію — повернутися додому.
“Хочу до батьківського дому, в Краснодон. Туди мене тягне більше, ніж до вторгнення. Також хочу до Лисичанська. Іноді йду по Києву та відчуваю особливе повітря, як вдома. Мені немає куди повертатися, але я все одно поїду, та якщо стіни залишаться,— будемо жити”.
