23 лютого 2022 року весь Краматорськ вийшов на проукраїнський мітинг — останній у мирні для міста часи. Вона встигла захопити з собою найнеобхідніше. У її квартирі так і лишився висіти календар із тією самою датою, на столі — татова чашка, а в шафі — шкільні зошити брата. Дім застиг у моменті, із якого для Анастасії Тищенко почалося нове життя.
Історію дівчини, яка в 11 років уже знала, що таке війна, а у свої 22 — втратила дім, подругу й відчуття безпеки, читайте в матеріалі видання ТРИБУН.
Спогади про останній мирний день перед повномасштабним вторгненням
Анастасія згадує своє останнє повернення до рідного Краматорська 31 серпня 2025 року. Та поїздка запам’яталася їй не руїнами, а контрастом між спустошенням і життям. Вона вперше привезла туди друга зі Львова, який ніколи не був на сході України.
“Попри знищені будинки, Краматорськ все одно світив яскравим сонцем, не було відчуття, що це прифронтове місто”, — ділиться дівчина.
Для неї рідний дім назавжди залишився в дні до великої війни. Родина вимушено покинула його 23 лютого 2022-го, адже він знаходиться в небезпечній зоні біля аеродрому. Спочатку вони просто переїхали в іншу частину міста, але згодом мусили виїхати з Краматорська назавжди.
“Там залишився календар із 23-м числом. Речі всі так і залишилися: горнятко татове стоїть, шкільні уроки брата лежать ще з тих часів”, — згадує Анастасія.
В останній мирний вечір, 23 лютого, у Краматорську відбулася акція. Молоді активісти, серед яких була й дівчина, вийшли на площу з прапорами.
Вони вже знали, що повномасштабне вторгнення Росії неминуче, але ще не знали, коли саме воно почнеться. Тоді українці востаннє зібралися всі разом, співали пісні та вигукували патріотичні лозунги. Тоді ставлення до загрози великої війни було майже іронічним.
“Дім — це не будівлі, а люди”
Анастасія згадує, як готувалися до повномасштабного вторгнення. У більшості її друзів були зібрані “тривожні валізки”, дехто навіть готував “коктейлі Молотова”. Усі очікували повторення сценарію 2014 року, коли росіяни “одразу зайдуть”. Втім, ставлення до загрози було майже іронічним.
“Більшість сприймали це як: “Ха-ха, знову війна?”. Це виглядало трохи абсурдно, як ті заклики в Instagram, аби НАТО закрило небо над Україною”, — каже співрозмовниця.
Сама Анастасія виїхала з Краматорська у квітні 2022 року, її батьки — трохи раніше. У своїх дописах вона стверджує, що дім — це не будівлі, а люди. Пояснює це на власному досвіді: у 2014-му, коли через окупацію довелося виїжджати, їй було 11 років, і тоді вона не до кінця усвідомлювала масштаб трагедії, бо батьки були поряд. У 2022 році все виявилося інакше.
“Коли я переїхала за кордон із друзями, то спочатку шукала затишну квартиру, щоб відчувати себе, як удома. Але з часом прийшло розуміння: яким би класним не був той німецький будинок, все одно хотілося втекти до своїх людей”, — ділиться дівчина.
Переїхавши до Львова, вона довго не могла “пустити коріння”. Того разу спрацював травматичний досвід 2014-го, коли війна вже виривала її зі звичного середовища. Тоді вдалося повернутися, і життя швидко увійшло в старе русло. Тепер все було інакше.
“Попервах я навіть навмисне витрачала свої заощадження та не шукала роботу. Я дуже не хотіла знаходити новий колектив, не хотіла знаходити нових друзів, щоб не прив’язуватися, бо не хотіла втратити знову своїх людей, як це сталося в Краматорську”, — говорить Анастасія Тищенко.
Її плани були мандрувати містами, живучи по 3-4 місяці, аби не встигати звикати. Але все змінило знайомство з дівчатами з роботи. Коли Анастасія повідомила, що планує їхати зі Львова в травні, вони не зрозуміли її бажання постійно тікати.
“Вони не могли зрозуміти моїх почуттів, бо не міняли місце свого існування з початку війни”, — пояснює вона.
Остаточне усвідомлення прийшло після повернення до Краматорська у 2023-му на похорон батька. Вона дуже хотіла потрапити додому, чекала того відчуття затишку, але натомість відчула лише порожнечу. Сидячи у власній квартирі, де все лишилося незмінним, Анастасія раптом зрозуміла: дім — це не речі й не стіни.
“Я сиділа у своїй квартирі. Ти наче вдома, але відчуття, що щось не те. І тоді вперше усвідомила: я хочу назад у Львів, бо там мої люди. Я шукала квитки, щоб швидше виїхати з Краматорська й повернутися додому”, — розповідає вона.
Треба дозволити дому відновитися
Анастасія каже, що сьогодні Краматорськ і Донецька область для неї — це передусім ціль. Ціль підсилювати військових навіть у тилу, бо не хоче втратити останню можливість зберегти своє східне коріння.
“Хочеться, щоб було місце, куди приїдеш і покажеш друзям: ось тут я народився, тут ми тусили, а тут робили класний проект. Мати історію, як у кожної людини, яка повертається туди, де виросла”, — ділиться дівчина.
Коли одного ранку вона побачила повідомлення від подруги, що її будинок знищено, першою думкою було: “Та ні, здалося”. На відео все було в диму та вогні, але Анастасія Тищенко впізнала свій двір. Підтвердження прийшло згодом — Паркова, 93.
“У той момент відчувалося: ну все. Як-то кажуть, чим ми тепер відрізняємося від безхатченків? Фактично квартира є, але жити в ній ти не можеш”, — говорить переселенка.
До цього в неї завжди була думка, що в будь-який момент можна повернутися в Краматорськ, пожити, погуляти. Багато друзів залишилися там попри обстріли, і це давало надію, що вона теж колись зможе повернутися. Тепер цього усвідомлення немає.
Тим, хто пережив втрату дому, Анастасія радить не боятися будувати щось нове, хоча знає, як абсурдно можуть звучати ці слова:
“Колись настає переломний момент, коли ти знаходишся в іншому місці й розумієш: тебе тримали в рідному містечку не стіни й не зручні дивани чи красиві штори, а люди. І те, що ти відчував колись там, раптом трапляється тут. Треба дозволити дому знову відбудуватися. Можливо, не в тих стінах”.
Вона мріє привести друзів зі Львова на мирний схід, показати їм не відомі туристичні місця, а те, що має значення для місцевих: Голубі озера з кришталево чистою водою, крейдяні гори, терикони. Бо коли люди чують “Донеччина”, то згадують про шахти, зазначає Анастасія.
“Коли ми каталися з другом по Краматорську, у мене рот не закривався. Я перескакувала з одного спогаду на інший. Він, може, нічого не розумів, але йому було цікаво подивитися на схід. А мені — показати, де я виросла”, — додає вона.
Що відчувають діти війни 2014 року
Анастасія каже, що для неї війна почалася у 2014-му. І коли настав 2022-й, вона та її однолітки вже були сформованими особистостями.
“Для нас це не було здивуванням. Ми знали, що таке буде. І якщо для львів’ян війна була “десь там на сході”, то в нас було передчуття: так, буде по-новій, як у 14-му”, — наголошує донеччанка.
24 лютого вона зустріла після ночі у квартирі з друзями. Приїхала додому, мама сказала: “Настя, війна почалась”. Вона відповіла: “Зрозуміло, я йду відсипатися” — і лягла спати. А вдень вже зустрілася з друзями в кав’ярні. Там почали розбирати, що робити, готувати “коктейлі Молотова”, а ветерани АТО зносили в приміщення ящики з гранатами та зброєю.
Першим справжнім шоком стала загибель колеги на вокзалі в Краматорську 8 квітня 2022 року.
“До того ми не втрачали своїх людей на війні — ми ж були малі. А це стало першим здивуванням, шоком і нерозумінням: як таке можливо?”, — каже Анастасія Тищенко.
Найскладнішим при переїзді з Краматорська було не майбутнє — його тоді не боялися через адреналін. Найбільше переймалися за місто й за людей, які залишалися.
Про відчуття війни у Львові Анастасія каже чесно: тут його немає.
“Я не живу в Краматорську постійно, але все одно розумію: Львів не відчуває війни так, як прифронтові міста. Кафешки, концерти, фестивалі… А коли їдеш у Краматорськ — тільки заїжджаєш у Харківську область і бачиш розтрощені мости, згорілі будівлі, і розумієш: тут війна”.
У Краматорську до всього звикаєш. До автоматних черг на фоні, до вибухів, до КПП, до зруйнованих будинків. Ті небагато кав’ярень, які там працюють, — це або бізнеси ветеранів АТО, які віддають прибуток на ЗСУ, або мережеві магазини, які не побоялися залишитися.
Коли війна забирає найближчих
Ярина Базилевич стала першою подругою Анастасії зі Львова.
До знайомства з нею дівчина стикалася з осудом через своє походження з Донеччини, чула “це через вас почалася війна”. До повномасштабного вторгнення РФ Анастасія не розмовляла українською, у Краматорську за це не засуджували. А у Львові перехід дався важко: думки виникали російською, потім вона їх перекладала. Тому говорити постійно втомлювалася.
Дівчата познайомилися на роботі в молодіжному центрі. Перші дні не сподобалися одна одній, переселенка згадує, що ставлення було дещо зверхнім з обох боків. Але одного дня Ярина сказала те, що все змінило.
“Насть, якщо ти можеш говорити зі мною російською, якщо хочеш, але будеш паралельно вчитися українською. Це було таке полегшення — відтоді ми почали нормально спілкуватися”, — згадує Анастасія.
Подруги бачилися щодня, а разом із третьою подругою, Сашею, створили тісну компанію.
4 вересня 2024 року, коли російська ракета влучила в багатоповерховий будинок Львова, Ярина Базилевич, її дві сестри й мама загинули. В один день батько поховав усю свою сім’ю.
Після загибелі Ярини Анастасія Тищенко свідомо продовжує публічно зберігати пам’ять про неї. Каже, що в людей є установка: 30 днів, 90 днів, пів року, рік — а далі можна не згадувати.
“Я хочу, щоб люди не забували. І не забували, що це в один момент може торкнутися кожного. Війна не десь там на сході — вона тут. І в один день вона може забрати цілу родину”, — зазначає вона.
Робота, волонтерство та вигорання
Анастасія досі працює у львівському молодіжному центрі, у тій самій мережі “Твори”, де вони познайомилися з Яриною. Ярина була програмною менеджеркою напрямку “Львів — молодіжна столиця Європи-2025”.
Вони готувалися показати Європі, які чудові проєкти робить українська молодь. А після 4 вересня 2024-го все змінило сенс.
“Для нашої команди це став титул пам’яті. Ми вирішили, що Ярка хотіла б, щоб цей рік відбувся на найвищому рівні. Ми не опустили руки, а взяли біль, втрату, сльози в один кулак і працювали далі. Щоб показати: українська молодь спроможна на все, навіть попри війну.”
Паралельно з молодіжною діяльністю Анастасія активно проводить збори для військових — майже від самого переїзду до Львова. Перший збір відкрила на день народження молодіжного центру. Найбільше її зачіпає, що люди починають донатити тільки після резонансних трагедій:
“Найбільшу кількість донатів я отримувала після загибелі родини Базилевичів. І в мене завжди запитання: чому ми маємо доводити до того, що хтось гине, і тільки тоді діяти? Чому не можемо працювати стабільно, щоб зменшити цей відсоток трагедій, а не включатися, коли вже щось сталося?”.
Вона вдячна кожному донату, але помічає й байдужість — навіть серед знайомих. Хтось досі питає: “А чому держава не дає гроші? Чому ми маємо збирати?”.
Найбільший донат, який Анастасія Тищенко отримувала на свою банку, — 30 000 гривень. Люди втомилися, каже вона, але збори тривають. Іноді доводиться додавати мотиваційні лоти, бо щодня підтримувати армію фінансово складно — війна в країні триває, а відчуття результату не завжди приходить.
Водночас волонтерка не приховує: вигорання є, і зараз якраз той період, коли воно накриває. Але тримає її в першу чергу колектив. Мережа молодіжних центрів “Твори” — це комунальна установа, і люди тут працюють довго, бо стосунки будуються не на вертикалі “керівник — підлеглий”, а на рівних.
Після загибелі Ярини Базилевич колектив став ще ближчим.
“Ми перетворилися в родину. Трагедія всіх якось згуртувала. І коли вигорання, вони бачать, намагаються підтримати. Не словами про біль, а просто обійняти, спитати “Як ти?”, піти на перекур, цукерку дати. Ніколи не було тиску”, — розповідає Анастасія.
Найважче — вигорати на фоні війни. Періодами: 2 місяці нормально, 1 — накриває. Спогади про загиблу подругу зі Львова, втрата дому — усе це нашаровується. Але роботу треба робити. І Анастасія робить — часто поєднуючи її з волонтерством.
Цього року “Твори” разом із фондом “Повернись живим” запустили великий збір на 5 млн грн. В Анастасії є своя допоміжна банка до цього збору. Каже: для команди це своєрідний KPI — закрити цю суму разом.
Читайте також: “Буде ще одна війна — це лише питання часу”: інтерв’ю з військовим та музикантом із Краматорська.
