Війна, втрата дому й досвід вимушеного переселення змінюють не лише маршрути життя, а й мову, якою людина говорить про себе. Для мисткині Аліни Юдіної з Авдіївки цією мовою став бісер — матеріал, що перетворився на спосіб зберігати пам’ять, переосмислювати особисту травму та вибудовувати власну ідентичність через форму, лінію й дизайн.
Про те, як родинна історія стала сучасними прикрасами, чому Донеччина звучить без слів і як творчість допомагає проживати втрату, мисткиня розповіла в інтерв’ю виданню ТРИБУН.
Від матеріалу до сенсу: як бісер став мовою мисткині
Аліна Юдіна — мисткиня з Донецької області, чия творча практика формувалася поступово й інтуїтивно. З її слів, вона ніколи не планувала заздалегідь вибирати один напрям і триматися лише його. Навпаки, різнобічність стала для неї природним способом існування в мистецтві: якщо щось привертає увагу, вона дозволяє собі спробувати, а якщо це відгукується — затримується надовше. Саме так у її житті з’явилися прикраси з бісеру.
“Я не можу назвати якийсь точний момент, коли бісер став моєю любов’ю”, — зазначає жінка. Усе почалося з простого — з однієї роботи, виконаної за схемою з інтернету. Цей досвід наклався на важкий контекст воєнного часу: блекаути, темрява, нестабільність. Вона згадує, що плела буквально без світла, і цей момент закарбувався в пам’яті як початок великої справи.
Згодом з’явився інтерес до традиційних форм українських прикрас. Дослідження, повторні спроби, уже більш усвідомлена робота з формою й сенсами поступово перетворили ремесло на особисту практику. Про цей процес Аліна говорить просто: “Я в це закохалася”. Через бісер вона почала переосмислювати не лише традицію, а й власний досвід.
Нині мисткиня сприймає бісероплетіння як спосіб відновлення й продовження культурної пам’яті.
“Бісерина за бісериною, я відновлюю традицію, плету не лише новітню історію прикрас у нашій країні, а й історію свого особистого життя”, — пояснює вона.
Саме в цій точці матеріал втратив для неї практичне значення й набув істотного виміру.
Активно займатися бісероплетінням Аліна почала взимку 2023 року, під час перших масштабних блекаутів в Україні. Водночас її авторський проєкт “Мавка-чарівниця” стартував раніше — влітку 2022-го, ставши важливим етапом у формуванні її мистецької мови та ідентичності.
Коли мовчати легше, ніж говорити: Донеччина як особиста втрата
Говорячи про дім, втрату й коріння, Аліна Юдіна зізнається: саме прикраси стали для неї найприроднішим способом проговорити ці теми. У творчому процесі слова виявилися зайвими — бісер брав на себе те, що було надто болісно вимовляти вголос. “Коли я працювала над дизайном прикрас, над розробкою схем тощо, ці думки радше надихали на те, щоб створити ще один виріб”, — каже мисткиня.
Найскладніше почалося пізніше — коли колекція “Донеччина” була вже завершена й про неї потрібно було говорити публічно. Саме цей етап виявився емоційно найважчим. Мисткиня зізнається, що навіть зараз будь-які запитання про Донеччину викликають фізичне відчуття болю: “У мене завжди підкочується клубок у горлі”. Розмова про регіон, навіть через призму мистецтва, для неї означає повернення до досвіду втрати.
Ця втрата має глибоко особистий вимір. Для Аліни рідний дім — це не абстрактне місце на мапі.
“І ось у цей момент, коли треба було говорити про Донеччину, навіть через призму творчості, це було так, наче говорити про певну втрату. А втрата рідного дому для мене рівноцінна втрата рідної людини”, — ділиться жінка.
Аліна родом з Авдіївки. Її шлях вимушеного переміщення почався ще у 2014 році. Після завершення університету вона жила в Донецьку, де застала початок першого вторгнення Росії, весняних “референдумів”. Влітку того ж року вона повернулася до Авдіївки, де на той момент було відносно спокійніше, але вже в липні була змушена виїхати далі — до Вінниці.
У Вінниці мисткиня прожила кілька років, до 2020-го, після чого переїхала до Києва. Нині вона мешкає в Київській області, у селі.
Мова форм і ліній: як прикраси говорять
Коли Аліна згадує про прикраси, що “говорять без слів”, вона насамперед має на увазі продуманий дизайн як носій сенсів. Для неї було принципово важливо створити такі форми, які могли б бути прочитані навіть людьми, далекими від контексту донецького промислового ландшафту. Йдеться не про буквальне впізнавання, а про інтуїтивне зчитування образів і ритмів регіону.
У своїх роботах мисткиня свідомо закладає візуальні маркери Донеччини. Трикутні форми відсилають до силуетів териконів на горизонті. Одна з прикрас має назву “Перша лінія” — це алюзія на головну вулицю Юзівки. У цій роботі вона використовує склярус — довгий, прямий бісер, який створює чіткі лінії. У поєднанні зі звичайним бісером вони утворюють візуальну метафору численних залізничних колій, характерних для Донеччини.
Окреме місце в колекції займають чорний колір і намистини, що символізують вугілля — ресурс, який сформував і визначив регіон. Як підкреслює сама Аліна, “вугілля — це рушій усієї Донеччини”. Ці елементи не нав’язують прямого прочитання, але створюють глибший шар значень для тих, хто готовий вдивлятися.
Водночас мисткиня усвідомлює, що не кожен глядач побачить у прикрасах закладені символи. Для когось це може бути просто естетично привабливий об’єкт. Проте для авторки виробів важливо інше — щоб прикраса сприймалася як цінна. “Не з точки зору грошей, а саме відчути цінність і важливість моїх почуттів до цієї колекції”, — саме так вона формулює свою надію.
Як народжуються ідеї
Аліна підкреслює: ідеї для колекцій не виникають раптово чи абстрактно, вони завжди вкорінені в конкретних темах — родині, пам’яті, місцях, особистому досвіді. Навіть для неї самої інколи несподіванкою стає кількість форм і варіацій, у які ці теми можуть трансформуватися. Саме тому кожна колекція має власну логіку народження й власний ритм.
Показовим прикладом цього процесу стала колекція “Бабусин скарб”. Аліна зізнається, що в її родині не було великої спадкової скрині з вишивками чи коштовностями. “Та мені пощастило — мені дістався лляний рушник, без вишивки. Проте в нього вплетені мережива, там є невеликий ботанічний взірець. І суть у тому, що я не хотіла просто зберігати цей маленький клаптик пам’яті моєї родини, а хотіла його примножити”, — розповідає мисткиня.
Вона буквально на кілька діб занурилася в роздуми про те, як адаптувати мотив квітки до різних технік бісероплетіння. Цей процес жінка описує як інтенсивний мозковий штурм, у результаті якого з одного рушника народилися чотири окремі прикраси. Так особиста річ перетворилася на серію об’єктів, що розповідають історію родини.
Завершивши роботу над колекцією, Аліна Юдіна відчула потребу поділитися цим досвідом з іншими. Вона добре усвідомлює, що багато людей мають схожі сімейні фрагменти пам’яті. При цьому її ідея не полягає у відтворенні конкретного родинного взірця. Значно важливішим для жінки є спонукання до накопичення й переосмислення таких речей у різних традиційних техніках: у кераміці, вишивці, декоративному мистецтві.
У цьому Аліна бачить перспективу довготривалої пам’яті. “Ми накопичимо ці речі й у майбутньому зможемо передати їх своїм нащадкам. Вони будуть зчитувати історію наших сімей не тільки з оповідань бабусь та дідусів, а безпосередньо з цих речей”, — ділиться мисткиня.
“Мавка-чарівниця”: від інтуїтивного старту до усвідомленої авторської мови
Проєкт “Мавка-чарівниця” з’явився влітку 2022 року — без заздалегідь сформульованої місії. Як зізнається авторка, на початку все було значно простіше: “Треба було щось робити, і я почала робити”. У той момент головною ідеєю стало прагнення жити з творчості й через творчість — не працювати в офісному ритмі, а реалізовувати себе у власній справі.
Назва проєкту також народжувалася інтуїтивно й колективно. Аліна винесла свої сумніви та варіанти на обговорення в приватний Telegram-канал із друзями. Там ідеї доповнювали, коментували, за них голосували. Так з’явилася назва “Мавка-чарівниця”, яка на той момент просто сподобалася на рівні відчуття. Лише згодом, пройшовши певний шлях разом із проєктом, мисткиня усвідомила, наскільки точно вона її описує.
“Мавка — це лісова істота, символ природи, а я працюю з природними матеріалами у своїй творчості. До того ж, це український міфічний образ, а я створюю українські прикраси.
А чарівниця, — бо я беру звичайні речі, часто нікому не потрібні, і перетворюю їх на щось нове, цікаве й певним чином чарівне. Якщо замінити слово “творити” на “чарувати”, виходить “Мавка-чарівниця”. І таким чином назва просто повністю описує мене, мій підхід до творчості та життя”, — зазначає авторка ініціативи.
Попри підтримку друзів, сьогодні Аліна працює над прикрасами самостійно. Водночас вона підкреслює, що на старті не вкладала в проєкт складних сенсів — вони прийшли пізніше, разом із досвідом. Тепер ситуація змінилася: спочатку виникає сенс, а вже потім — форма й назва, які з нього природно виростають.
Говорячи про еволюцію власної практики, мисткиня чітко розрізняє два етапи: відтворення традиційних, зокрема музейних, зразків і створення авторських колекцій. Для неї це “два різних шляхи з різними намірами”. Водночас перший став необхідним фундаментом для другого. Робота з традиційними прикрасами дала їй відчуття коріння, розуміння структури, ритму й логіки форми. Саме це дозволило згодом заговорити власною мовою.
Аліна наголошує, що вона не відкинула традицію й не намагалася її зламати. Навпаки — вона “сперлася на неї, щоб іти далі”.
Коли кропітка праця перестає бути тягарем
Попри зізнання в нелюбові до кропіткої ручної праці, мисткиня вибрала саме бісер як основний інструмент своєї творчості. Вона наголошує: тут немає жодного примусу — радше парадокс, який досі не має для неї логічного пояснення. “Я вмію вишивати хрестиком і гладдю, плести гачком, в’язати на спицях, але від цього в мене буквально сіпається око. І чому це не працює з бісером — не розумію”, — з усмішкою каже жінка.
У цій роботі зникає відчуття надмірної дріб’язковості, натомість з’являється стан спокою та зосередженості. Саме тому Аліна говорить про бісер як про певну форму магії.
Водночас цей зв’язок має чіткі межі. Він існує лише в контексті прикрас. Будь-яка інша пропозиція — створити, наприклад, іграшку чи предмет інтер’єру з бісеру — одразу руйнує цей контакт. У таких випадках, за словами мисткині, вона готова “бігти й світити п’ятами”, бо бажання зникає миттєво.
У підсумку Аліна не формулює остаточної відповіді на питання, чому повертається саме до цієї практики. Вона лише визнає наявність сильного бажання втілювати власні ідеї саме через бісер.
Як особисте стало колекціями
Колекції “Бабусин скарб” і “Донеччина” стали для мисткині проєктами особливої концентрації пам’яті — родинної й територіальної. Обидві виросли з особистого досвіду, але кожна з них фіксує інший етап її внутрішнього шляху: від роботи зі своїм спадком до проживання колективної травми.
Стартом “Бабусиного скарбу” стала одна-єдина квітка — мотив на мереживі лляного рушника, що зберігся в родині. Для Аліни це був не просто артефакт, а “клаптик пам’яті”, який вона свідомо вирішила примножити. Саме з цього бажання почався рух у бік авторської колекції.
До цього етапу передувала робота з відтворенням старовинних зразків. Через неї жінка поступово навчилася адаптовувати традиційні форми до сучасного контексту: змінювати кольорові рішення, думати про поєднання з актуальним одягом, дозволяти собі інтерпретацію.
“Я переходжу до колекції “Бабусин скарб”, де мені потрібно залишити тільки традиційну техніку. По суті, потрібно придумати, як перенести в’язане мереживо на рушнику на власну техніку, навіть якщо воно не вишите, а саме в’язане”, — говорить мисткиня.
Колекція “Донеччина” народилася пізніше — як наслідок пережитого досвіду евакуації, окупації та втрати дому. Тут уже не йшлося про формальний пошук. Цей досвід був важким, а пряме проговорювання — майже неможливим. Аліна чесно визнає:
“Напряму говорити мені боляче”.
Саме тому творчість стала єдиним можливим способом висловлювання.
Найважчим моментом евакуації для жінки стало саме рішення виїжджати. У 2014 році вона залишала дім, знаючи, що там залишаються батьки й бабуся, та водночас вона трималася за надію, що все тимчасово, однак у глибині душі переселенка розуміла — це не так. Виїзд відбувався з маленькою валізою й літніми речами. “Відчуття тебе буквально розривають”, — зізнається вона.
Разом із домом було втрачено не лише простір, а й уявлення про майбутнє. У той час Аліна не допускала думки, що житиме деінде — усе її життя й плани були пов’язані з Донецьком.
У колекціях “Бабусин скарб” і “Донеччина” ці переживання не ілюструються буквально. Вони вшиті в структуру, настрій та матеріал прикрас.
Аліна Юдіна пояснює: сьогодні окуповані території — це не лише питання землі, а спроба стерти все проукраїнське.
“Ворог докладає величезних зусиль, щоб стерти нас із пам’яті регіону, ніби українців там ніколи не було”, — каже вона.
Для мисткині важливо, що території й ресурси не стануть російськими, поки ми пам’ятаємо історію, людей та ідеї Донеччини.
“Мистецтво для перемоги”: прикраси на благодійності
Благодійна виставка “Мистецтво для перемоги” не мала на меті продаж прикрас — вони просто експонувалися, водночас залучаючи увагу до збору коштів для ЗСУ. Організаторкою виставки була знайома Аліни, волонтерка Світлана Бджілка, із якою мисткиня співпрацювала й раніше. Кошти, зібрані під час заходу, пішли на підтримку 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади, що діяла на Покровському напрямку.
Експозиція знайомила відвідувачів із мистецтвом під час війни: там демонструвалися картини художників, традиційний одяг із приватної колекції Марини Баталової та фотопроєкт “Берегиня традицій”, частиною якого Аліна є вже чотири роки. Цей проєкт розкриває тему жінок і традицій, змінюючи акценти щороку — від “Берегині миру” до “Берегині слова”.
Першого дня вхід був на донатній основі, і відвідувачі залишили приблизно 6 000 грн у скриньку, окрім того, надсилали кошти на онлайн-банку. Виставка мала тривати тиждень, але її продовжили через активний інтерес і повторили ще раз протягом місяця. Мисткиня наголошує, що головне — підтримувати захисників постійно.
Співтворчість із лісом: як природні матеріали стали частиною практики
Робота з деревом, мохом, корінцями, насінням для Аліни — не окремий експеримент, а продовження її світовідчуття. “Я люблю природу у всіх її проявах, просто це моя стихія”, — ділиться вона.
Мати поруч річ або прикрасу з природних матеріалів для неї означає буквально принести додому фрагмент лісу чи поля.
Особливу цінність для мисткині мають саме ті матеріали, які не виглядають “підготовленими” до мистецтва. Вона зізнається, що в цьому для неї є окреме відчуття радості й захоплення. Такі матеріали не підкоряються заздалегідь прописаним правилам, і саме це робить роботу з ними живою.
Кожен об’єкт стає викликом, адже універсальної інструкції тут не існує. Незалежно від того, що саме опиняється в руках — квітка, гілка чи шматок кори, — підхід щоразу доводиться шукати заново. Часто шлях до результату пролягає через помилки, але Аліна не сприймає це як поразку: “Можливо, для когось це прозвучить демотивуюче, але насправді в процесі запускається мозок, нейронні зв’язки збуджуються, працює уява. Для творчості це просто чудово! І працювати з природними матеріалами — це ніби об’єднатися з нею”.
Працюючи з природними матеріалами, мисткиня відчуває себе не єдиною авторкою. Вона звертає увагу, що зазвичай такі речі сприймають просто як екологічні й приписують їх створення виключно майстрові. Натомість вона бачить процес інакше. Один — це людина, інший — сама природа. Матеріали вже прожили власне життя, сформувалися під впливом середовища, а людина лише обережно втручається, додаючи останні штрихи. “Тому мені це заняття подобається, бо в ньому я творю спільно з лісом”, — пояснює Аліна Юдіна.
Виклики, з якими вона стикається, часто мають цілком конкретний вимір. Те, що спрацювало вчора, може повністю провалитися сьогодні. Наприклад, один вид лишайників чи грибів без проблем взаємодіє з епоксидною смолою, а інший — раптово змінює її колір. Те ж відбувається з деревом: гілка, яка ідеально трималася, може виявитися абсолютно нестабільною поруч із іншою, знайденою в тому ж місці.
Ця непередбачуваність для Аліни — не проблема, а частина співпраці. Природні матеріали поводяться щоразу інакше, ніби мають власний “настрій”, і саме це змушує бути уважною в процесі.
Пермакультурний квітник як експеримент довіри
Говорячи про пермакультурний квітник, жінка одразу уточнює: сумнівів у самому підході в неї не було. Пермакультура як система давно довела свою ефективність у найрізноманітніших кліматичних умовах і регіонах світу. “Я сумнівалася, чи вийде саме в мене”, — пояснює мисткиня. За великої кількості творчих проєктів вона боялася, що в якийсь момент не матиме сил навіть підтримувати квітник, не кажучи вже про повноцінну взаємодію з ним.
Цей страх вона формулює як дуже знайомий для багатьох творчих людей: почати щось важливе й не мати змоги довести це до кінця. Саме тому садівництво, попри зовнішню практичність, Аліна сприймає як форму творчості — з великим обсягом рішень, відповідальності й процесу.
Відкинути сумніви допоміг власний досвід. Мисткиня виросла в приватному будинку з садом і городом, з дитинства працювала з землею, допомагала батькам і бабусі. Тоді вона ще не знала слова “пермакультура”, але добре пам’ятала базовий принцип: достатньо посадити насіння — далі природа “завжди знайде шлях”. Аліна дозволила собі думку, що, навіть якщо увага тимчасово переключиться на інші справи, нічого критичного не станеться. Так пермакультурний квітник почався як експеримент.
Поштовхом до нього стало бажання вирощувати сухоцвіти для власної творчості. Теоретично це можна було зробити й без складних систем, але жінка свідомо вибрала ширший підхід. У пермакультурі її зацікавив принцип максимальної продуктивності простору: “Кожен сантиметр має бути корисним і для людини, і для самої екосистеми”. Йдеться про створення спільноти рослин, яка здатна самостійно балансуватися: утримувати вологу в період посухи та легко пропускати через себе воду під час злив без затримки.
Сухоцвіти стали основною культурою, навколо якої почала вибудовуватися вся структура квітника.
Інші рослини підбиралися не випадково — вони мали підтримувати головну культуру, зміцнювати систему. Замість суто “службових” рослин Аліна вибрала трави, які згодом можна використовувати в чайних зборах. “Я вирішила просто збалансувати це якось, щоб винести більше користі зі свого пермакультурного квітника, і садила трави, які потім можна використати в травних зборах чаїв, які я так люблю.
Тобто чаї та пермакультурний експеримент — це “побічний продукт” того, що мені треба було виростити сухоцвіти для творчості”, — каже мисткиня.
Від ідеї до ремесла
Аліна Юдіна стверджує, що натхнення для неї — не двигун, а інструмент. Так, вона має на увазі чітку внутрішню межу між імпульсом і системною роботою. Перехід від ідеї до ремесла для неї не інтуїтивний: “Коли виникає ідея, ти просто аналізуєш її й вирішуєш, чи може вона стати твоїм ремеслом”.
Навіть якщо відповіді на деякі запитання виявляються негативними, це не зупиняє процес — радше допомагає ухвалити рішення.
Натхнення в її практиці не накопичується й не очікується. Жінка не сприймає його як щось зовнішнє чи випадкове. Навпаки, ідеї потребують постійної роботи, навіть якщо не всі з них доходять до фінальної реалізації.
Мисткиня відкидає романтизоване уявлення про натхнення як про “фею, яка прилетить і сяде на плече”. Для неї це результат тренування мислення. Ідею потрібно хоча б внутрішньо розвинути, зрозуміти, навіщо вона тобі, що з нею можна зробити. Іноді це означає просто піти й спробувати — навіть якщо результат буде невдалим.
Цей підхід вона порівнює з дресируванням: “Виникла ідея — погодуй свій мозок”. Дати йому можливість попрацювати руками, створити щось матеріальне — це сигнал, що ідеї тут не ігнорують. У відповідь мозок починає “підкидати” їх ще більше.
Вигорання як сигнал, а не поразка: про Instagram, паузи й право на “день на мінімалках”
Говорячи про емоційне вигорання, Аліна одразу проводить чітку межу: воно не пов’язане з творчістю як такою. Єдиним тригером вона називає роботу з Instagram-сторінкою — особливо в ситуації, коли проєкт орієнтований на монетизацію. “Ця безкінечна генерація контенту, вона приносить лайки, коментарі, реакції. Так, це класно. Але моя ціль не в тому, щоб вподобайку отримати, а в тому, щоб продати”, — зазначає мисткиня.
У таких моментах Аліна не намагається “дотиснути” себе. Навпаки, вона свідомо виходить із цього режиму: припиняє створення контенту, перемикається на дизайн нових прикрас або взагалі на інші види діяльності. Саме різноманітність творчих практик стає для неї ресурсом, який наповнює та дозволяє згодом повернутися.
Ключовим жінка вважає не сам факт вигорання, а реакцію на нього. “Головне — не затягувати це вигорання й не “помирати” там”, — каже вона.
Окремо Аліна розповідає про вміння дозволяти собі день без досягнень і без почуття провини. Для неї це означає прийняти власну непродуктивність без виправдань — просто прожити день, уважно дослухаючись до свого стану. Особливу увагу вона звертає на лінь, яку не сприймає як ваду характеру. Навпаки, “лінь — це сигнал тіла, що ти втомився”.
Мисткиня підкреслює, що ніхто ззовні не може відчути цей стан за тебе і не прийде з дозволом відпочити. Усвідомлення меж — особиста відповідальність. Якщо день починається з відчуття, що навіть мінімальні справи рівноцінні “підкоренню Евересту”, найкращим рішенням стає прожити його “на мінімалках”. Немитий посуд може почекати — критичним є не порядок, а стан людини.
Водночас Аліна не ідеалізує цей підхід. Вона визнає, що дозволяти собі непродуктивність складно, до цього не приходять через поради. Це шлях власного досвіду.
“Важливо не картати себе за те, що ти сьогодні непродуктивна. Це важко. До цього треба прийти”, — ділиться жінка.
У цьому сенсі її позиція звучить просто: краще час від часу дозволити собі один “нульовий” день, ніж довести себе до стану, з якого вибиратися буде значно важче.
Про особисті плани та майбутнє Донеччини
Говорячи про власне майбутнє, Аліна Юдіна одразу зазначає: чітких планів на майбутнє не має. Вона іронізує, що в нинішніх українських реаліях саме життя не залишає простору для чітких прогнозів, і зізнається: живе радше “день у день”. Постійна небезпека, війна, тривожність змінюють оптику — п’ятирічні плани здаються чимось абстрактним.
Водночас це не означає відсутності напрямку. Наприкінці минулого року мисткиня почала виходити на закордонний ринок і вже бачить перші, важливі результати. Її найближча практична мета — закріпитися там і вийти на стабільні продажі, орієнтовно близько десяти на місяць. Для неї це не стільки про цифри, скільки про опору: “Щоб “Мавка-чарівниця” міцно стояла на ногах… Хочу знайти своїх людей у команду, але своїх людей треба відчути”.
У всьому іншому Аліна дозволяє собі рухатися за обставинами, визнаючи, що жорстке планування в її житті сьогодні майже неможливе.
Коли ж розмова переходить від особистого майбутнього до майбутнього Донеччини, її тон змінюється. Переселенка чітко розрізняє бажане й можливе. Вона не ідеалізує післявоєнний стан регіону і не говорить про “щасливу Донеччину” як про швидку перспективу.
“Донеччина після війни буде як побита тварина, з якої живцем намагалися зняти скальп”, — важко каже Аліна.
Вона говорить про спільну відповідальність, навіть попри власну травмованість і виснаження. На її думку, регіон потребуватиме уважності й делікатності: уміння слухати, чути, бути стриманими й добрими. Паралельно з цим — рішучості діяти, допомагати, просвітлювати. Аліна не приховує, що це буде “важко й нестерпно боляче”, але переконана: “Донеччина чекає на нас весь цей час”.
На завершення розмови питання про повернення додому звучить майже інтимно. Відповідь коротка й без пояснень: “Це моя головна мрія”.
Вона визнає, що нині це бажання здається майже нездійсненним, але все ж надія є.
Читайте також: "Коли створюю прикраси — відволікаюся від війни": майстриня з бісеру про Краматорськ і творчість.
