Село Шульгинка, що на Луганщині, прагнуло до розвитку та втілювало ці бажання разом із головою сільської ради Наталею Петренко. Але повномасштабне вторгнення у 2022 році різко змінило всі плани. Попри опір жителів, село було швидко окуповане. Очільниця ще понад місяць залишалася вдома, ходила на роботу та у прямому етері висвітлювала ситуацію.
Виданню ТРИБУН голова сільської ради Наталя Петренко розповіла про плани розвитку села, його окупацію та власний опір російським загарбникам.
Про переживання та рідний край
Пані Наталя народилася у Новоайдарі, каже, що для неї цей край – ковток свіжого повітря.
“Я дуже люблю це селище. Воно про моїх друзів та дитинство, хоч багато часу я проводила у бабусі в селі. Ще й ображалася, що батьки мене не до табору відправляють. До речі, українською в селах Луганщини всі завжди й розмовляли. Може десь суржиком, але українізованим”, – стверджує жінка.
А от у селищах міського типу, таких, як Новоайдар, викладання у школах було вже російською. Бо це вважалося вищим рівнем. Вступивши в один із таких навчальних закладів, маленька дівчинка відчула, що на неї посипалося багато образ, що вона – селянка, яка розмовляє українською. Заступаючись за себе, вона з дорослішанням зрозуміла, що готова заступитися й за Шульгінську громаду. Балотуючись на посаду голови сільської ради, Наталя перемогла своїх опонентів.
“До посади голови сільської ради я була її секретарем. Згодом прийняла рішення балотуватися та очолити Шульгинку. Це був останній шанс залишитися з громадою. Маю на увазі, що нам було потрібно показати розвиток та прагнення до змін територіального устрою. Бо попередні очільники були люди у віці та мали інше бачення цього”, – каже пані Наталя.
На вагання жінки перед виборами вплинув один фактор.
“Так чи інакше, у сучасному світі ще залишається перевага у способі правління чоловіками. До жінок більші вимоги. І коли я побачила, що поряд немає чоловіка, задля якого варто було б проводити виборчу кампанію, - погодилася брати участь. Я бачила, що ми втрачаємо перспективи розвитку. На посаді секретаря я активно долучалася до проєктної діяльності та, відчувши впевненість у своїх діях, – повірила в себе”, – зізнається голова сільської ради.
Про розвиток Шульгинки
Отримавши бажану посаду, пані Наталя розпочала роботу. І за короткий час люди побачили зміни.
“У нас відбувся симбіоз поколінь. Молодь долучалася до життя села. Старші мешканці також були зацікавлені у цьому, бо відчували, що можуть впливати на якісь процеси та, головне, знали, що їх чують. Ми почали брати участь у багатьох проєктах. А одним із найбажаніших для нас був під назвою “Нове село”. Я пам’ятаю той день, коли мені зателефонували та повідомили про його реалізацію у Шульгинці. Показали план. Він був настільки гарним, що я дуже загорілася цією ідеєю та хотіла скорішого її втілення”, – згадує жінка.
“Нове село”, – це проєкт, особливість якого полягає у тому, що з бюджету держави та населеного пункту не витрачається жодних коштів. За словами Наталі Петренко, – це співпраця бізнесів задля розвитку певної території. В результаті чого мешканці того чи іншого населеного пункту отримують новітні будівлі із сучасними технологіями, які полегшують роботу та підвищують рівень якості надання послуг.
Також у селі відкрили молодіжний центр, який налічував кілька гуртків. Зокрема – медіаграмотності, робототехніки та 3Д-моделювання, на які дітей привозили навіть із сусідніх міст.
“Ось, наприклад, у групі з комп’ютерної грамотності чисельність відвідувачів могла сягати 50 осіб. Деяким із них було й по 70 років. Ми навчали їх користуватися інтернетом та допомагали розбиратися у цікавих їм питаннях. Участь у проєктах дозволяла нам не витрачати кошти, але навчати наших людей. Моя мета - створити сучасне село, де люди були б щасливими, мали змогу подорожувати, але поверталися б додому, не маючи бажання шукати для себе іншого місця. Я думаю, ще б трошки – й Луганщина могла б показати той колосальний прорив. Але нам завадили… Про це я можу говорити годинами. Бо це – мій біль…”, – зізнається голова сільської ради.
Пані Наталя каже, що також брали участь у проєктах на розвиток сільського бізнесу. Вони збирали фермерів, проводили опитування та з’ясовували, чого вони хочуть та що необхідно для покращення роботи.
“Спочатку була повна недовіра з їх сторони. Але згодом, коли вони нас почули, – розпочалася спільна співпраця. До речі, за результатами опитування місцевих, за 2021 рік довіра до влади зросла з 12% до 38%. Я була дуже задоволена своєю роботою”.
На 2022 рік влада села підписала декілька меморандумів на реалізацію проєктів щодо покращення життя громади. Але повномасштабне вторгнення росіян зруйнувало всі плани.
Тиха окупація
“До настання цього жахливого дня була відчутна певна стурбованість. Вона почалася тоді, коли нам говорили про проведення багатьох заходів та свят про єднання України. Ми записували відео про любов до Батьківщини, виступали із прапорами, надягали вишиванки. Та коли ти не знаєш, для чого це робиш, – дуже лякає. Ми думали, що ось цими діями зможемо показати патріотизм та зупинити щось страшне”, – згадує Петренко.
Ввечері 23 лютого всіх посадовців зібрали в районній адміністрації для вручення повісток військовослужбовцям.
“Це було дивно, бо нам наголосили на тому, що саме ми повинні віддати ці повістки тим людям, які прийдуть до віськкомату о 6:00 24 лютого. Додому я їхала в розпачі, навіть не думаючи про те, що може бути далі. Вранці, коли почалося повномасштабне, ми прокинулися від сильного вибуху. Сіли з чоловіком та просто оніміли”, – каже жінка.
Окупація Шульгинки, за словами сільської голови, відбулась по-тихому.
Наші прикордонники одразу загинули, а далі окупанти зайшли до нас, де не було жодного військового, але був величезний супротив людей. Мешканці виходили на мітинги з бажанням вигнати ворога із дому. Я ще тоді робила скріншоти із відео, які доводять, що наші міста та села не чекали Росію. Бо дуже багато кажуть подібного в наш бік
Пройшовши до села без жодного бою, не повідомивши мешканців, окупанти позривали українську символіку та потроху почали наводити свої порядки. В свою чергу, чекаючи відомі “два-три тижні” жителі Шульгинки продовжили працювати з мріями про повернення мирного життя.
“Тоді, ще коли був зв’язок, я щоденно виходила у прямий ефір у фейсбуці та розповідала про обстановку. Повідомляла, які магазини відкриті, чи є пальне на заправці. Застерігаючи людей, казала, чи їдуть колони ворога. Переглядали ці ефіри близько 1000 людей, чекаючи якоїсь звістки. Бо багато також переймалися за своїх рідних в окупації”, – додає голова сільської ради.
Також Наталя Петренко закликала людей виїжджати із села та говорила про місце виїзду евакуаційного автобусу. Але на той час їхали лиш родини військовослужбовців, які розуміли наслідки свого перебування біля росіян.
“Коли бойові дій почалися в інших містах Луганщини, таких як Сєвєродонецьк, Рубіжне, Лисичанськ – їх жителі тікали звідти, в тому числі й до нас. Просто пересидіти та вціліти. Ми організували гуманітарний хаб, куди люди привозили все, чим змогли б допомогти нужденним. Від побутових речей до одягу”, – наголошує жінка.
Наталя Петренко 42 дні знаходилася у своїй громаді й також потрапила у поле зацікавленості окупантів.
“До мене та до моїх колег, очільників, полетіли погрози від окупантів, почались обшуки, забирали на допити. Вони запитували, де бюджет у більшості. Казали: “Где налик?”. А коли я їм малювала схемки, через які пояснювала, що таке міжбюджетні трансфери, вороги казали: “От америкосы, сломали всю систему”. А востаннє, коли мене повезли на так звані “розмови”, я думала, що вже не повернуся. Але, на щастя, удача була на моїй стороні. Повернувшись додому, ми з сім’єю одразу почали збирати речі та їхати”, – згадує голова сільської ради.
Про життя після евакуації
Почалося очікування деокупації домівки та все більше з’являлося думок про те, що ж робити далі.
“Ми все так же працювали дистанційно, а в кінці серпня вийшов указ президента про створення військових адміністрацій у населених пунктах. Після співбесіди мене призначили очільницею військової адміністрації Шульгинки. Також вирішили закривати всі вільні робочі місця своїми ж працівниками, які виїхали з окупації. Зараз виконуємо певні задачі, а саме: формування матеріального резерву, написання планів відновлення після деокупації, затвердження комісій щодо зруйнованого майна, відновлення роботи ЦНАПу та інші”, – розповідає жінка.
З колегами очільниця допомагає ЗСУ та ВПО самостійно в їх особистих проханнях. А разом із мешканцями Шульгинки та усіма бажаючими купили авто для нашої армії.
Переважна кількість донаторів були з окупованих територій. Уявляєте, як вони чекають на повернення в Україну…
Пані Наталі снився сон про те, що вона їде до Луганщини.
“Я хочу перш за все поїхати на міст у Шульгинці. Там відбулася перша розмова із очільником області. І тоді він повірив у те, що я буду працювати належним чином. Там ще проходить дуже гарна річка, яка протікає й у мене на городі. Я дуже люблю своє село, за нього у мене болить душа”.
Читайте також: Яна Літвінова: "Я не згодна, що на сході України чекали РФ"
