Ганна Саган — освітянка з Луганської області. Після повномасштабного вторгнення вона переїхала в Одесу, де стала керівницею демократичної школи “Alterra School”. У своїй діяльності вона поєднує викладання ікультуру, а мотивує луганчанку її команда та віра в майбутнє.
Про життя на Луганщині, викладацьку діяльність та творчість пані Ганна розповіла кореспондентці ТРИБУН.
Ганна Саган родом з Алчевська. Навчалася в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті української філології та соціальних комунікацій. У 2012 році завершила навчання на магістратурі. Одразу вступила до аспірантури та викладала в університеті. У 2014 році, після окупації Луганська, продовжила навчання дистанційно в Старобільську.
“Після окупації Луганська нас перевели на дистанційне навчання в Старобільськ. Але аспірантуру я так і не закінчила, бо змінився науковий керівник і взагалі все моє життя. І я вже продовжувала свою діяльність опосередковано у викладанні на той момент”, — розповіла освітянка.
У 2015 пані Ганна вирішила виїжджати з окупації. Зазначила, що просто хотіла вирватися звідти, бо не могла більше знаходитися в тому просторі і з кожним днем залишалося все менше надії, що Луганськ і тоді окуповану частину області звільнять найближчим часом.
Я розуміла, що своє майбутнє я там не бачу жодним чином.
“Луганськ останній раз я бачила у вересні 2015 року. Я приїхала, аби забрати документи й трудову книжку з університету. Місто було доволі сіре, багато людей у військовій формі, вантажівки. Університет ніби й мій, а ніби й не мій. Я зайшла на свою кафедру, а там вже не було нічого. Мене дуже здивувало, що навіть особисті речі викладачів кудись винесли. Я не змогла забрати навіть свої альбоми та чашку. Там уже була якась інша кафедра іншого факультету”, — згадує луганчанка.
Забравши свої документи, жінка ще певний час прожила в окупації, але в 2015 році виїхала в Сєвєродонецьк, де жила її подружка. Їхала, говорить, внікуди: не було ані роботи, ані планів.
Сєвєродонецьк був одним із найближчих до Луганська міст, яке звільнили від росіян. Саме там зосередилася адміністрація, тож він, певною мірою, став обласним центром.
Після переїзду моє життя поділилося на дві частини: викладацька діяльність та культурно-мистецька робота.
Жінка влаштувалася на роботу в Сєвєродонецький фаховий коледж культури і мистецтв імені Сергія Прокоф'єва викладачкою української мови та літератури.
“У Сєвєродонецьку моя діяльність освітянки продовжилася. Я викладала для студентів старших курсів. Мені подобалося, що в коледжі я могла поєднувати два напрямки воєдино. Була повна свобода дій і ми інтегрували українську літературу і мову в культурно-мистецький простір, бо саме студенти коледжу, як ніхто, були залучені в українську культуру того часу”, — розповіла Ганна Саган.
На момент повномасштабного вторгнення жінка очолювала культурно-мистецький напрям у Центрі навчально-методичної роботи, культурних ініціатив і кіномистецтва у Сєвєродонецьку при обласному управлінні культури.
У лютому 2022 року, з початком нової хвилі війни, освітянка евакуювалася в Полтавську область, де жила в селі, у будинку родичів колишнього студента.
“Нас вивезли, врятували та дали житло. Я дуже вдячна цим людям, яких я раніше навіть не знала. За два місяці я поїхала в Одесу, бо там були знайомі та родичі, які могли пустити до себе пожити. Саме тому я обрала це місто, без жодних інших причин”, — поділилася луганчанка.
Майже через півроку після початку повномасштабної війни пані Ганна стала керівницею демократичної школи в Одесі.
Alterra School була заснована у 2018 роцi, вона відома своїми принципами: свобода, екологічне оточення навчання, практичність.
Alterra — приватна демократична школа в Одесі для людей, які здатні створювати правила гри. Ми навмисно вибрали нову для України концепцію освіти дітей, тому що впевнені — за нею майбутнє! Демократія в нашій школі — це право кожного учня на особисту свободу, думку, голос.
Освітянка з Луганщини долучилася до команди в якості керівниці школи в Одесі, бо частина команди виїхала і школа в той час шукала працівників.
Ми віримо, що навчання може бути цікавим і практичним — на цьому будується наш підхід. Наші тьютори використовують понад 10 методів подачі інформації та роботи з учнями, розробляють персональний підхід до кожного з них.
Освітянку мотивує її команда та віра в майбутнє.
“Батьки дітей говорять, що у період війни ми стали їхнім пунктом незламності. Ми виховуємо юне покоління, яке буде відбудовувати Україну. Саме це мене дійсно щиро надихає”, — поділилася керівниця школи.
А ось про мрії жінці говорити складно.
“У війну дуже важко говорити про поняття мрії. Ця позиція, я вважаю, перестала бути романтизованою, а стала більш реалістичною. Мрію про перемогу, про те, що я і всі мої близькі будуть живими. Мрію, що в майбутньому буду жити в Україні, що життя не змусить мене емігрувати звідси. Мрію, що я буду займатися відбудовою, що моя місія полягатиме в тому, аби змінювати нашу країну на краще. Але не можу сказати, що це мрія, це просто факт, який здійсниться за певний час”.
Також жінка поділилася роздумами про те, чи хоче після деокупації області повернутися туди:
“Я не знаю, якою буде Луганщина після перемоги. Чи буде це та Луганщина, якою я її пам’ятаю, тією країною дитинства. Чи будуть там люди, до яких хотілося б повертатися. Бо дім — це, перш за все, не територія, а люди. Тому на сьогодні я не можу відповісти на питання про повернення. Луганщина, яка є зараз, і люди, які поки що там залишаються і підтримують “російський мир”, це не ті, до кого я б хотіла повернутися. Коли ми переможемо і будемо відновлювати свої землі, можливо, я зможу відповісти. Зараз я живу в Україні, я — громадянка України і я взагалі не можу виокремити для себе якесь місто чи село, в якому я б хотіла жити”.
Я просто хотіла б жити в Україні, вільній від росіян.
Читайте також: “Війна мене психологічно зламала”. Шлях від розпачу до самореалізації волонтерки із Сєвєродонецька
