Коли комбайн вийшов на поле, над ним уже кружляв дрон. Комбайнер зупинився, подивився вгору — і поїхав далі. На свій страх і ризик він збирав врожай на рідній землі. Людмила Геннадіївна і Юрій Миколайович Деревенець знімали це на відео: як їхали слідом під маскувальною сіткою, як обережно рухається техніка. Частину врожаю тоді все ж таки зібрали. Але частина залишилася в полі. Через кілька днів шахеди розбили їхнє підприємство в Покровському районі. Але родина і насіння "Вікторія" вже їхали на Черкащину.
Сімейна справа
Сімнадцять років тому Людмила Геннадіївна і Юрій Миколайович, батьки Вікторії, вирішили створити виробництво смаженого насіння. Земля була — свої поля, де вирощували соняшник. Але аграрна сфера в Добропільському районі (тоді він називався Добропільським, пізніше перейменували на Покровський) завжди була складною: ґрунти не насичені, врожай непередбачуваний. Потрібна була переробка. Ідею підказав дідусь: спробувати насіння. Тоді це був імпортний продукт, ринок тільки формувався.
"Ми з мамою сіли й зрозуміли: на початку просто не було грошей, щоб наймати дизайнерів, як це роблять великі фірми. Тому мама взяла листок, ручку, фломастери — і ми самі придумали назву та дизайн упаковки. Починали ми тільки з соняшникового насіння, пачки різнилися лише за грамажем", — розповідає Вікторія.
Назву дали на честь старшої доньки. На пачці намалювали дівчинку. Усі макети малювала мама Вікторії — Людмила Геннадіївна. Так зародився бренд, який зараз продає свій продукт через сайт та соцмережі.
"А дівчинка, ота, що нарисована у нас на пачці, більшість — це Вікторія. Ну, там трошки щось від Іри є, молодшої доні. Це та сама дівчинка, що я малювала. Майже всі макети — це я роблю", — розповідає Людмила Геннадіївна.
Зараз на упаковці — та сама дівчинка. Адреса виробництва поки ще стара — Покровський район, але родина вже працює над переоформленням документів підприємства.
Сім'я від початку заснування підприємства працювала разом.
"Мій батько — агроном, фермер з величезним досвідом і репутацією. Тож іншого шляху в мене, мабуть, і не було — так само, як і тепер у моїх дітей. Він — наше натхнення. Зараз йому вже складніше, він дуже переживає. Бо це важко — втрачати все своє: те, що заробляв роками, у що вкладав душу і працю. Він усе життя був фермером, працював на одному місці, дуже любить землю. Саме він прищепив нам це ставлення", — каже Людмила Геннадіївна.
В родині — мама, тато, троє дітей: Вікторія, молодша сестра Ірина і брат.
Мама керує виробництвом, батько — агроном, він знає, коли і як збирати врожай, як його обробляти і як створити дійсно дуже смачний продукт. Брат допомагає з технічними питаннями, відвантажуванням. Ірина з чоловіком займаються розповсюдженням і дистрибуцією — реалізацією по магазинах. Вікторія веде соцмережі, а її чоловік, також агроном у мирному житті, нині боронить Україну.
До повномасштабного вторгнення подружжя за прикладом батьків займалися фермерством у Донецькій області — вирощували соняшник, пшеницю, кукурудзу. Вдома в них залишилося близько 500 га землі.
Лакомка і Добриня
Ще пів року тому виробництво працювало на власній сировині — соняшник вирощували на полях у Покровському районі.
"Хотілося, щоб усе було своє — те, що ми виростили самі. Це зовсім інше відчуття: коли ти сам сієш, доглядаєш, знаєш цю сировину від початку й до кінця, а не просто купуєш її, — пояснює Людмила Геннадіївна. — Ми працювали з кондитерськими сортами соняшнику — «Лакомка», «Добриня». Перепробували різні, але зупинилися на кількох. Спеціально витримували відстань між посівами, щоб обходитися без хімікатів. Це вже була своя, напрацьована роками технологія. Ми багато всього пройшли з цими сортами, набили чимало шишок, але знали, що робимо і для чого", — продовжує розповідь вона.
Виробництво автоматизоване: віялки, калібратори. Працювало троє найманих робітників: пакувальники, жарівники. Продукція розходилася по всій Донеччині, де за понад десятиліття їх вже знали і любили.
Комбайнери на свій страх і ризик
Восени 2025 року родина збирала вдома останній врожай. Вони оптимістично додають "поки що", бо мріють ціьогоріч повернутися засівати свої лани і збирати вирощене.
"Ви навіть не уявляєте, які в нас мужні комбайнери. Скільки дронів тоді було розкидано по полях — це словами не передати. Вони все це бачили, працювали на власний ризик: сапери вибивали небезпечні речі, а вони знову їхали далі й косили. Ми були цим вражені. Наскільки вони витримували це все і все одно продовжували працювати. Бо розуміли, яка це праця, і не хотіли залишати врожай. Те, що змогли, звісно, скосили. Але частина полів, усе ж, залишилася", — розповідає Вікторія.
Вона додала, що батьки їхали за комбайном слідом на авто і знімали — настільки їх вразила ця картина.
"Усюди сітки проти дронів, комбайнери їдуть, ми слідом, усюди уламки по землі розкидані", — розповідає Людмила Геннадіївна.
У вересні вони евакуювалися всією родиною на Черкащину. Спочатку вивезли дітей, батьків, собаку. Потім — техніку: трактори, обладнання для смаження і пакування.
"Усе, що могли, ми забрали. Навіть деяку техніку вдалося вивезти — трактори, усе необхідне для виробництва. Виїжджали буквально в останній момент: перевезли все, а за кілька днів уже прилетіло по нашому підприємству — розбило склади. Ми довго не вірили, що доведеться їхати, думали, ще повернемося, тому багато чого залишили. Але нещодавно нам скинули відео, як КАБ прилетів біля будинку, показували, як там все тепер виглядає. Забрали тільки найцінніше, бо ж усе в одну сумку не складеш і не вивезеш", — говорить Людмила Геннадіївна.
Тут народилася бабуся
На Черкащині родина оселилася не випадково, звідси — коріння роду.
"Чому саме Черкащина? Спочатку ми дивилися на Дніпропетровщину — це було ближче. Але з огляду на те, як швидко змінювалася ситуація, вирішили їхати трохи далі. Черкащину обрали тому, що наша бабуся родом із Черкаської області, вона тут народилася, тут є наше коріння. Спершу, восени 2025 року, поїхали до рідних. А вже звідти почали шукати далі: підприємство і будинок для життя — ми всі живемо разом", — каже Вікторія.
Родина зараз у пошуку постійного місця. Поки що орендують простір для обладнання і смаження насіння, але мріють про розширення потужностей і більший виробничий майданчик. Роботу вже запустили — на тій самій сировині, яку встигли вивезти з-під обстрілів.
"Минулого року ми виростили врожай соняшнику. Частину вдалося зібрати, а інша вже опинилася в сірій зоні і ми не встигли її зібрати. Те насіння, яке змогли вивезти, — наше. Саме його ми зараз і смажимо", — пояснює Вікторія.
Соняшник "Лакомка", зібраний під дронами восени, тепер смажать на Черкащині. Гарбуз і арахіс закуповують на новому місці. Упаковка — та сама, з намальованою дівчинкою.
"У нас зараз є 8 позиції різних. Тому вже розширили цей асортимент. У нас тепер не тільки соняшник смажений. У нас є і арахіс, і гарбуз, і ядро вже смажене", — каже Вікторія.
Найскладніше зараз — знайти виробника пакування.
"З виробництвом плівки зараз дуже складно. Раніше ми робили її в Харкові, але підприємство там знищили. У Дніпрі замовляли — чекали майже два з половиною місяця. А колись на це йшло два тижні. Уявляєте різницю? Те, що раніше робилося за чотирнадцять днів, тепер тягнеться місяцями", — додає вона.
Також важко знайти нові ринки збуту.
"Раніше ми були вдома, і там усе було інакше. А тут ми самі. Виїхали — і поки напрацьовуєш свій ринок збуту, — це дуже важко. Замовлень ще недостатньо, щоб наймати когось на роботу. А вдома в нас були працівники", — каже Вікторія.
Вікторія веде соцмережі. У вересні завела ТікТок, почала викладати відео з виробництва. Сама монтує, пише тексти.
"Я сама змонтувала відео, написала текст і виклала його в TikTok — так у нас усе й почалося в інтернеті. Відео залетіло, і нам почали писати наші земляки: що пам’ятають нас, знають, як хочеться чогось домашнього, рідного. І якщо раніше ми відправляли замовлення коробками, а тепер бувають замовлення і по одній упаковці. Люди беруть їх на згадку, везуть як сувеніри. За кордон у нас зараз беруть дуже багато. Хтось їде сам, а хтось передає — наші ж повиїжджали, і кожен когось просить. Кажуть: я їду в Канаду, у Грецію, в Польщу, в Данію — дайте, будь ласка, одну упаковочку, ми своїм передамо. І знаєте, як це приємно… Інколи аж до сліз. Такі коментарі пишуть. Це справді дуже цінно", — каже Вікторія.
Те відео набрало мільйони переглядів. Посипалися коментарі від земляків з Донеччини — пам'ятаємо, купували, де вас знайти тепер? А пачки з намальованою дівчинкою вже стоять на полицях Черкащини, Полтавщини, Дніпропетровщини — старі постачальники не забули.
На Черкащині родина зараз шукає землю в оренду, але все ще сподіваються сіяти вдома.
"Та батько все ще живе надією. У нього такі слова: навесні поїдемо сіятися. Йому дуже цього хочеться. Каже, що надія не вмирає. Він у нас такий — життєрадісний оптиміст", — завершує розмову Вікторія.
І поки батько повторює: "Навесні поїдемо сіяти", пачки з дівчинкою на ім’я Вікторія їдуть у Краматорськ, на Полтавщину, за кордон — до людей, які пам’ятають, як пахне дім.
Читайте також: "Збираєшся за п'ять хвилин і просто їдеш": Світлана Невмержицька з Добропілля — про фронт, збори і місто без повернення.
