Вона каже, що переселенці, як рослини, вирвані з корінням. Їх можна пересаджувати з міста в місто, але не кожен горщик стає домом. Юлія Прокопець — квіткарка з Донеччини, двічі ВПО і мама трьох дітей — розповідає, як війна змусила її починати з нуля, чому квіти стали терапією і що означає вчитися жити, не маючи власних стін.
Своєю історією жінка поділилася з кореспонденткою ТРИБУН.
Юлія народилася та виросла в місті Білозерське Донецької області. Там пройшло її дитинство та юність, а після закінчення школи вона переїхала спочатку в Костянтинівку, де здобула медичну освіту, а згодом — у Донецьк, у 2004 році.
Це моя мала Батьківщина, яку ніщо не замінить. Дім.
Для неї Донеччина була і є працьовитим, амбіційним і наповненим життям та енергією регіоном, з щирими та добрими людьми, які попри всі труднощі продовжують жити це життя на повну.
На жаль, до повномасштабного вторгнення у Юлії та її родини вже був досвід переміщення, самостійної евакуації та адаптації на новому місці.
“У 2014 році я, вагітна вдруге, чоловік та син 4-х років, залишили свою квартиру, яка якраз знаходилась у зоні бойових дій, недалеко від аеропорту, і виїхали. Як і більшість людей — з однією валізою. Тому моя історія болючих змін, віри в себе починається задовго до повномасштабного вторгнення. Лютий 2022 року — вже як страшне дежавю”, — розповідає жінка.
У 2014 році родина знову повернулася в рідне місто, в Білозерське. Там адаптувалися заново, орендували житло, бо своє залишилося в окупації.
На той час ми вже були биті , але з набутим умінням не опускати руки, коли залишаєшся просто неба.
Тоді Юлія змінила діяльність — з фельдшера перекваліфікувалася в майстриню ручної роботи. Каже, що придумала собі роботу в декретній відпустці — почала створювати квіти. Продавала за кордон і по Україні.
“Ця робота стала для мене антистресом на 8 років і на момент лютого 2022 року я вже знала, що цього разу, якщо доведеться покидати домівку, то окрім валізи з документами потрібно забирати й інструменти для своїх квітів. Бо в будь-якому новому місті я зможу продовжувати свою справу”, — ділиться жінка.
Вона згадує, що рішення про виїзд прийшло швидко, з холодною головою і без вагань, бо вони вже знали, що таке війна — вона не мине і не пощадить.
Знову зачинили житло, цього разу вже будинок, і виїхали. Разом з трьома дітьми, котом, речами та інструментами для роботи родина вирушила до Дніпра.
“Майже три роки жили в Дніпрі, знімали житло. Було купа різних труднощів: і моральні, й матеріальні, бо важко адаптуватися в нових містах. Відчуваєш себе рослиною, яка колись квітла, а тепер її видрали з коренем. І в який би горщик ти не пересаджувався, начебто приживаєшся, але не квітнеш. Начебто і живеш, а як наче не там і не своє життя”, — ділиться Юлія.
Згодом вони переїхали в Ірпінь Київської області. Жінка зізнається, що рішення було спонтанним: “Покрутили з чоловіком карту України і вирішили, що поїдемо сюди. Тут дуже гарні лісові краєвиди, які нагадують нам наші лиманські ліси”.
І в цілому, зазначає вона, коли в жодному місті, окрім Донеччини, тебе нічого не тримає, то наважуватися на переїзд дуже просто. В пошуках свого місця переїжджати можна безліч разів.
Оскільки майстриня останні роки працювала вдома, то для себе нову діяльність вона не відкрила, а продовжила.
“Документально зробила перереєстрацію діяльності на нову громаду, бо я ФОП і працюю офіційно, і в зйомній квартирі в одній із кімнат облаштувала знову майстерню, де проводжу більшість часу”, — розповідає Юлія.
Вона зазначає, що спочатку ця справа була як спасіння, згодом — повноцінна робота, цікава та захоплююча, яка реально заземляє після всіх втрат.
Каже, що труднощі періодично є і їх не позбутися. Але тут питання у відношенні до них та їх вирішенні.
Якщо не опускати руки, не жалітися та бути відповідальним за своє життя — вирішується все. Але головна проблема — це розуміння, що ти, все ж, безхатченко.
Жінка розповідає, що виготовлення квітів було спочатку як хобі, бо вона має своє бачення та художній хист. Згодом зрозуміла, що раніше допомагала людям фізично, бо працювала в лікарні, робила життя людей та його якість краще, але тепер квіти приносять задоволення, і в цьому теж є сенс.
“Усі вироби я виготовляю індивідуально для кожної замовниці, тому кожна має свою персональну квітку. Всі квіти з фоамірану, тоновані пастеллю, олійними фарбами, мають тонкі пелюстки та якісні кріплення, щоб можна було їх носити на заколках, гумках, брошках, ободках, гребнях чи шпильках”, — ділиться майстриня.
Такі вироби замовляють на подарунки як знак поваги та вдячності іноземцям, які за кордоном прихистили наших людей, або подружки одна одній як знак уваги та нагадування, що кожна з нас прекрасна. Квіти в якості прикрас у волосся замовляють і дарують своїм маленьким донькам, щоб потім передати цю красу наступним поколінням. Чоловіки замовляють коханим брошки як символ їх нев'янучої любові. Віночки нареченій та бутоньєрки нареченому зберігаються після весілля та на річниці святкування цих дат знову вдягаються на згадку. Дарують такі вироби також дівчатам, у яких є все, які примхливі та бажають мати абсолютно оригінальні вироби.
Юлія співпрацює з фотографинею Анною Бурлаковою з Добропілля, яка робить світлини її квітів.
Серед усіх своїх робіт особливою Юлія Прокопець вважає півонію на брошці або чокері. Вона зауважує, що це візитна картка серед вибору і майже постійне замовлення.
Також особливими для неї є кульбабки на брошках, які часто при відправках поштою у відділені плутають зі справжніми. Дуже вони реалістичні.
“Зараз складно працювати і майже неможливо через відсутність світла. Для виготовлення однієї брошки мені потрібно від 6 до 8 годин, щоб на гарячій прасці зробити фактури. Також я використовую ще інструменти, які працюють від електрики. Якщо вироби тоновані олійними фарбами, то на висихання елементів теж потрібен час — два-три дні, а потім це все треба збирати. Тому протягом останніх місяців моє мінівиробництво майже зупинилося. Чекаємо на кращі часи”, — поділилася переселенка.
Мрії Юлії абсолютно прості, проте дуже щирі — щоб кожна родина не втрачала ніколи своїх близьких, щоб кожен мав свій куточок, щоб займався кожен тим, що йому приносить задоволення.
“Ще знову мрію про будинок, щоб ми з родиною більше не скиталися в пошуках свого місця, міста. Щоб троє дітей знову були в безпеці, щоб мали свої ліжка, щоб була змога заводити котів чи собак без страху виселення. Мрію, щоб наші батьки, які теж втратили все, ні в чому не мали потреби”, — перераховує вона. А потім не може зупинится, бо ще хоче уквітчати вулиці й засадити кожну тюльпанами, півоніями, жоржинами.
Щоб скрізь цвіли троянди, як колись у Донецьку, до 2014-го.
Своє майбутнє на Донеччині вона бачить у відновлених з попелу міст та знову наповнених радістю.
“Треба сміливо діяти та вірити в себе. Кожна дія та рішучість наближає до нових змін. Опустити руки — означає здатися, але якщо є шанс щось змінити, то треба ним скористатися”, — радить вона всім, кому довелося починати з нуля.
Сьогодні вона асоціює своє життя з квіткою після пересадки в новий грунт. Вона ще адаптується, десь хворіє, але вже в процесі нарощення корінців, щоб окріпнути та нарешті зацвісти. Щоб одного дня зі слабкого саджанця перетворитися в міцний та усіяний рясним цвітом кущ півоній.
Читайте також: "Я створюю спадок для тих, хто його втратив": історія Крістіни з Донецька, яка робить традиційні прикраси.
