Вона добре пам'ятає, як це — рости в селі, де молоді нема куди піти і нічого робити. Вона з Валуйського Луганської області — і саме цей досвід привів її до керівництва Національною мережею розвитку локальної філантропії. Зараз вона робить усе, щоб люди в громадах у різних частинах України мали голос у власних громадах: пропонували і впроваджували проєкти, розбудовували простір — і вчилися тому, що майбутнє залежить від них самих.
Дар'я Рибальченко — керівниця Національної мережі розвитку локальної філантропії. Про її життєвий досвід, що допомагає працювати, спогади про дім і шлях до кар’єри — далі в розмові з ТРИБУН.
Теплиці, турбази, виноград
"Якби не війна у 2014 році, наше Валуйське могло б стати чимось на кшталт Ірпеня чи Бучі під Києвом. Інфраструктура дуже швидко розвивалася — відкривалися бази відпочинку, люди активно займалися теплицями. Біля мого дому було одразу кілька баз: одна за п’ятнадцять хвилин, інша — за п’ять, ще одна — десь за пів години. Вони постійно були заповнені. В Станиці Луганській, що поруч, будувалися магазини, працювали школи, лікарня. Люди не чекали, що хтось прийде і зробить щось за них — кожен розвивав своє", — розповідає вона.
У 2013 році люди стали масово переходити на вирощування винограду, говорить Дар'я. Вона згадує, що його було так багато, що виноград просто роздавали, адже збуту не було.
"У тринадцятому році в нас масово почали вирощувати виноград. Теплиці почали переорієнтовувати з помідорів і огірків саме на нього. З початком війни і обстрілів дороги до Луганську почалися проблеми зі збутом — виноград роздавали або продавали майже за безцінь, десь по десять гривень за кілограм. Його було так багато, що ми просто об’їдалися ним. І він був дуже солодкий", — пригадує вона.
У 2014 році прийшла окупація і Валуйське опинилося під контролем так званої "ЛНР". Кілька місяців у селі не було світла, було страшно і лякала незрозумілість і невизначеність, адже війну тоді ніхто не очікував. Попри це мати Дар’ї продовжувала їздити до Луганська на роботу — на хлібозавод.
"Їй постійно казали: куди ти їздиш, у тебе двоє дітей, ти ж під обстрілами їдеш. А вона відповідала: як це я перестану пекти хліб — що завтра люди їстимуть? І вона їздила до останнього. Лише коли доступ до міста перебили з обох боків і до Луганська вже доводилося буквально пробиратися під обстрілами, тоді зупинилася" — розповідає Дар'я.
Ту зиму, 2015 року, вона називає особливо страшною. Мати вивезла дітей до Білогородська. Спочатку — до родичів, потім — в інтернат при школі.
"Мама дуже переживала, що я не зможу нормально підготуватися до ЗНО і отримати освіту. Тому вона відправила нас туди на навчання, а сама залишилася з бабусею у Валуйському. Але тоді почалися дуже сильні обстріли. На нашій вулиці жив чоловік — він був енергетиком і саме працював над тим, щоб відновлювати електропостачання у Валуйському. Одного разу був прицільний удар — і його будинок повністю вигорів. Це було зовсім недалеко від нас. І коли ми приїхали додому на Новий рік, то буквально за годину до опівночі почався обстріл. Вимкнули світло — і Новий рік ми зустрічали вже без світла," — розповідає вона.
Таким чином Дар’я поїхала вчитися і вже більше не поверталася додому надовго. Адже вже 2015-го вступила до Харківського університету на інженера-теплоенергетика.
"Мабуть, у мене одна з найлегших історій інтеграції серед переселенців. Мені саме треба було вступати, і я вступила до Харкова, жила в гуртожитку. Тому не було такої складної інтеграції в нову громаду. Але на літо я все одно приїжджала додому" — каже вона.
Громадський сектор
Після четвертого курсу вона рік пропрацювала у компанії сонячної енергетики і зрештою зрозуміла, що це не те, чого їй хочеться.
"Ще під час університету я почала долучатися до волонтерства. Але саме навчання не відповідало часу і пріоритетам. Я могла у зошиті порахувати необхідну ширину ізоляції для якоїсь печі, але не розуміла, як це працює в сучасності і з чим я зможу працювати далі. Ми не вчили жодного сучасного програмного забезпечення і не працювали з інструментами, які реально використовуються. Після четвертого курсу я потрапила працювати в компанію, яка займалася сонячною енергетикою, і рік пропрацювала там. Але за цей час зрозуміла, що не хочу більше працювати в компанії, мета якої — суто профіт. Я хочу займатися соціальними питаннями — і так повернулася в громадський сектор," — пояснює Дар'я.
І тоді ж прийшло усвідомлення, що тягнулося корінням у дитинство.
"Якби мені хтось тоді сказав, що є інструменти — щоб не чекати, хто там зробить парк чи лавочку, де можуть діти погуляти, а самостійно піти їх зробити, — я була б дуже щаслива. Але факт: всі розуміли, що дітям у громаді нема куди піти, максимум — погуляти на турніках або під магазином. І ніхто ніколи нічого з цим не робив, бо не було таких інструментів" — каже Дар'я.
З 2019-го вона живе в Києві і з 2021 року працює в організації "Національна мережа розвитку локальної філантропії".
Філантропія — це можливість віддавати свої ресурси для суспільної користі.
"В Україні, — каже Дар'я, — з цим є проблема: люди донатять емоційно, а не стратегічно".
"У нас зараз кожен донатить. Побачили, що знайомий пішов служити і треба зібрати — віддали. Побачили фотографії собачок чи котиків на вулиці — задонатили. Але якби кожен узяв за себе трохи відповідальності і сказав: окей, я готова щомісяця віддавати цю суму — але на проблеми, які матимуть довгостроковий ефект. Наприклад, щоб у моїй громаді з’явилася інфраструктура для молоді і щоб ця молодь не виїжджала. Бо тоді громада вії буде жити і розвиватися краще. Або вкладати в культуру. Тобто регулярно своїм ресурсом долучатися до того, що тобі болить і що ти справді хочеш вирішувати," — пояснює вона.
І відповідальність має лежати не лише на організаціях, а й на кожному мешканцю громади.
"Якщо я кудись віддала ресурс, то перевіряю, чи він справді працює. Я можу прийти до цієї організації, запитати звіт — що вони зробили. Слідкую за їхньою діяльністю, спілкуюся з ними. Бо це відповідальність з обох боків: і організації, яка використовує кошти благодійників, і людини або компанії, яка віддає свій ресурс," — каже вона.
За цим — одна велика стратегічна задача.
"Моя найбільша задача — навчити людей віддавати стратегічно і свідомо долучатися до філантропії. І водночас — створити в Україні таку інфраструктуру, щоб у людей була інформація, як це робити правильно. Це насправді моя велика стратегічна мета. І ми працюємо над нею через різні проєкти," — каже Дар'я.
Один із них — заохочення молоді до громадської діяльності. 25 осередків молоді від 15 до 25 років по всій Україні — кожен на своєму місцевому рівні — визначає проблеми і реалізує проєкти. Організація допомагає зі співфінансуванням, але вибір зрештою залишається за молоддю.
"Це дуже класно, коли молодь сама вирішує: нам сьогодні справді потрібен цей простір у школі, щоб мати де проводити час на перервах. Їх ніхто не змушує. Вони приходять і створюють його так, як хочуть. І тоді починають більше це цінувати. Бо відчувають, що хтось вірить у їхні ідеї і що вони справді мають можливість самі створювати зміни," — розповідає вона.
Ще один важливий проєкт — "Урожайний шлях" — допомога родинам із присадибним господарством, переважно переселенцям. Дар'я розповідає про одну з родин зі Щастя, яка переїхала до Вінницької області:
"Ми до них приїхали, вони показують: от ми поставили тепличку, будемо вирощувати розсаду. І я така: «Боже, наші люди». Там дуже багато теплих моментів. Коли люди отримують допомогу, вони починають більше довіряти громаді і самі долучаються до громадської діяльності. У деяких громадах ці люди об’єдналися і тепер регулярно проводять ярмарки. Домовилися навіть про членські внески, щоб щороку організовувати ярмарок і представляти свою продукцію. Починають обмінюватися між собою".
Дар’я читає всі заявки, що надходять до організації. Каже: там дуже багато тепла і людяності.
"Наприклад, хтось пише: «Мені 65 років, я маю 40 років стажу. Хочу електросекатор для обробки свого саду — щоб доглядати дерева, з яких зможу передавати фрукти своїм дітям, але ще й допомагати сусідкам, яким по 80 років, бо цим бабусям теж потрібна допомога». І я думаю: «Жінко, ви чарівна. Ви 40 років відпрацювали, зараз займаєтесь садом, забезпечуєте дітей і онуків — і ще хочете допомагати сусідкам». Коли читаєш такі заявки, просто наповнюєшся цими людьми і тим, що можеш зробити для них щось хороше. Це дуже тепло", — розповідає вона.
Організація працює переважно в центрі і на заході Україні, але є також громади на лінії фронту — Харків, Краматорськ, Сумська та Чернігівська області. Якщо хтось запитає, з чого починати — Дар'я відповідає без вагань.
"Знайти однодумців — це найперше. Завжди є люди, яким не байдуже, але їх зазвичай небагато — десь 20 відсотків. Є навіть такий принцип: ці 20 відсотків роблять 80 відсотків усього. Тому важливо знайти цих активних людей, які готові зустрічатися і щось робити разом. Разом з ними визначити пріоритети — що для нашої громади справді першочергово. А далі вже думати, як цього досягти: зробити своїми силами або піти до місцевої влади і сказати, що нам це потрібно. Бо інколи влада просто не знає, що людям чогось бракує. А якщо власного ресурсу не вистачає — можна шукати додатковий: гранти, фінансування. Насправді небайдужі люди, які готові виділити свій час і об’єднати зусилля, — це вже великий ресурс," — каже вона.
Сорок днів вітрів
Як землячки, ми не можемо не говорити про дім — про те, що тримає наші спогади і чого так бракує у переселенні. Наприклад, у Валуйському та сусідніх селах була традиція перед Великоднем — встигнути накрити теплицю до шалених степових вітрів. Це називали "єврейські кучки". Чому саме так — ніхто особливо не пояснював.
"У нас якраз у цей період починали накривати теплиці, і треба було вставати дуже рано, бо вдень починалися сильні вітри. Сорок днів вітрів перед Великоднем! Мій чоловік із Біловодська, це приблизно за сімдесят кілометрів від нас, і в нього такого не було. А у нас треба було встигнути накрити теплицю до сьомої-восьмої ранку — інакше вдень починалися ці сильні вітри, і вже нічого не зробиш із тією плівкою," — розповідає Дар'я.
Іще одне — Масляна зі спалюванням опудала зими. У школі це святкували завжди: вареники з кислим сиром, млинці, опудало у дворі.
"Цього року я побачила у знайомої фото — вона живе на кордоні Австрії та Швейцарії. І вона виклала світлину з останнього дня Масниці: там теж палять великі вогнища весь останній тиждень перед постом. І я думаю: ого, як цікаво. Бо в Україні зараз багато суперечок — дехто каже, що це російська традиція. Але виходить, що це зовсім не так. Це просто суміш різних традицій. І те, що у нас вдома були такі речі, — це не тому, що ми були настільки зросійщені. Просто в нашому регіоні так було. І я якось дозволила собі мати цю традицію, яка була у нас: з млинцями і зі спалюванням опудала зими", — каже вона.
А ще Дар’я згадує запах поля: дикі груші, чебрець, звіробій, який завжди збирали на чай, м’яту, мелісу і дикі яблука.
"Навесні зацвітала "масленка" — так у нас називали рослину зі сріблястими листочками, здається, це дика олива. І великі пухнасті кущі дрібних білих квіток обіч дороги, дуже запашні. Я так сумую за нашим кліматом. Він у нас специфічний: плюс сорок удень і плюс десять уночі — напевно, звучить жахливо. Але я за ним дуже сумую. Я дуже сумую за домом. Сподіваюся, що колись зможу приїхати додому — хоча б на могили рідних", — каже Дар’я.
Востаннє вона була вдома в жовтні 2021 року і не покидає мрії колись повернутися.
Читайте також: Вона збирає мільйони для армії, бо знає ціну зволікання: інтерв’ю з Анастасією Тищенко з Краматорська.
