До жовтня 2024 року Юлія Верлан жила в Добропіллі на Донеччині — працювала в пробації, виховувала двох синів. Через війну родина переїхала до Шептицького Львівської області. Зараз Юлія займається реконструкцією та модифікацією волосся. Між цими двома точками — смерть батька, повномасштабне вторгнення, евакуація “в нікуди”, повернення в рідне місто, зруйнована ракетою квартира і ризиковані поїздки додому, щоб прийняти клієнток.
“Батьки мріяли, щоб я працювала в кабінеті з паперами”
Юлія виросла в селі. Каже, дитинство було звичайним — багато роботи по господарству, навчання, друзі.
“І це все в мене ідеально виходило поєднувати. Взагалі мене так виховували, щоб я вміла робити все”, — розповідає співрозмовниця.
Батьки хотіли, щоб донька мала “серйозну” професію. Мріяли, щоб вона працювала в кабінеті, а до неї зверталися поважно — Юлія Олександрівна. Після закінчення школи вона вступила до економічного вишу в Харкові, хоча душа її до того не лежала, бо сама вона мріяла про журналістику. Тому паралельно Юлія вступила на заочне відділення факультету філології в іншому ВНЗ.
Юлія з теплом згадує студентські роки та друзів, які поряд вже понад 15 років. Саме в гуртожитку вона вперше почала працювати з волоссям — фарбувала, крутила, вирівнювала дівчатам волосся
“Мені було дуже важко поєднувати паралельні сесії, вчити кардинально різну інформацію. І тоді все більше приходило розуміння, що я не в своєму руслі. Бухгалтерія для мене була чимось темним і незрозумілим. Але синдром хорошої доньки зробив своє — я отримала магістерську ступінь з обліку і аудиту. Диплом з філології теж отримала”, — ділиться Юлія Верлан.
Повернення в Добропілля і життя біля шахти
Після закінчення університету вона повернулася в Добропілля — там на неї чекав хлопець, з яким вони зустрічалися шість років. Юлія хотіла залишитися в Харкові, але його робота була пов’язана з шахтою.
Згодом вони одружилися. Зробили ремонт у квартирі ремонт мрії, народився син. Чоловік працював на шахті в Добропіллі. Життя було стабільним, зрозумілим, розміреним. Коли відвела сина в садочок, почала думати про роботу, але не повʼязану з бухгалтерією.
“Так життя привело мене в Добропільський відділ пробації (раніше це була кримінально-виконавча служба). Це робота, яка залишила дуже теплі спогади в моїй душі. На обліку переважно перебували люди, які вже були в місцях позбавлення волі, порушники, і головною метою моєї роботи був не лише контроль за покаранням, а й запобігання вчиненню повторних правопорушень. Треба було вміти поєднувати залізний характер та емпатичність, бо в більшості з них дуже складні долі. Я навчилась”, — розповідає співрозмовниця.
Через 4 роки Юлія завагітніла вдруге і пішла в декрет.
Смерть батька і перші дні вторгнення
На початок повномасштабного вторгнення її новонародженому сину було лише 3 місяці.
Взагалі в той період життя вже дуже сильно мене зламало.
На сьомому місяці вагітності вона втратила батька — людину, яка була опорою для всієї родини, еталоном сили, стійкості та розуму.
“Він, як купол, завжди оберігав всю нашу родину. І як тільки ми відійшли від втрати близької людини, переключили фокус на новонароджене щастя — знов війна. В той період страшно не було, був лише тваринний інстинкт захистити дітей”, — згадує Юлія.
У перший день вона бігала магазинами й аптеками, скуповувала дитячу суміш, навіть їздили до Покровська.
У місті тоді ще було відносно спокійно — без вибухів, без військових. Але паніка наростала. Люди масово виїжджали.
“Коли зранку бачиш, як сусіди складають речі в машину і заходять попрощатися — це дуже складно”, — каже Юлія.
Родина ще довго вагалася, але все ж і вони піддалися паніці. 28 березня 2022 року поїхали “просто в нікуди”. Єдина думка — їхати ближче до кордону. Першою зупинкою стала Чернівецька область.
Було дуже складно і дуже дорого. Мозок не розумів, на скільки це затягнеться і як жити далі.
Більшість знайомих Юлії, які виїхали за кордон і до цього мали навички та працювали в бʼюті, познаходили собі роботу, а у кого вища освіта — всі пішли на заводи або ж взагалі без роботи.
“А я без роботи не змогла б. Хоча їхати за кордон теж не збиралася, це була моя принципова позиція, бо я в жодному разі не хотіла щоб мої хлопчики жили без батька, навіть тимчасово”, — зауважує жінка.
Повернення і нова професія
Коли стало зрозуміло, що в Добропіллі відносно спокійно, чоловік повернувся назад, працював на шахті. Згодом повернулася і Юлія.
Саме тоді вона вирішила: поки в декреті — освоїть нову професію. Поїхала в Дніпро на курси чоловічих стрижок, а згодом — на навчання з реконструкції та модифікації волосся в Чернівці.
“Я не довго думала, що це буде, бо в моїй сімʼї аж троє чоловіків і ходять вони в перукарню раз на три тижні, тому я поїхала в Дніпро на курси майстра чоловічих стрижок. Мені дуже сподобалось працювати з волоссям і в мене добре виходило, але я розуміла, що це лише база і потрібно навчатися далі.Почала моніторити, куди б далі піти на навчання і обрала сферу модифікації та реконструкції волосся”, — ділиться жінка.
Юлія зазначає, що в Добропіллі ця ніша була майже вільна, а донецькі дівчата завжди дбають про свій зовнішній вигляд, попри сніг, бурю, ураган і війну.
“До вибору базових курсів я підійшла дуже відповідально, обирала не інстаграмні навчання, а технологів, які на глибинному рівні зможуть мене навчити. Я поїхала в місто Чернівці і з першого дня навчання розцвіла. Коли я відпрацьовувала на моделях навички і бачила, як вони змінюються, як їх очі блищать від маніпуляцій моїх рук, моєму щастю не було меж, я раділа, як маленька дівчинка. Після повернення додому було вирішено стартувати в місті Добропілля”, — згадує майстриня.
Вона орендувала студію, разом з чоловіком зробили ремонт, закупили матеріали та інструменти. Клієнтки з’явилися швидко. Працювало “сарафанне радіо”.
Обстріли, ванна кімната і другий переїзд
На початку 2024 року ситуація в місті почала поступово погіршуватися.
Діти щоночі сиділи в коридорі. Спали в ванній на подушках від дивану. Ми здригалися від кожного звуку.
У серпні-вересні 2024 року вже остаточно постало питання про переїзд.
“Ми мали два варіанти. Так як чоловік працює на шахті, це було або місто Павлоград (де також інколи були обстріли і діти не ходили до шкіл та садочків) або далекий та невідомий тоді ще Червоноград. Раціональне мислення нас направило сюди. В жовтні 2024 року ми стали ВПО і повністю змінили своє життя, залишивши рідний дім та рідне місто назавжди”, — каже Юлія.
Вона зізнається, що спочатку було дуже складно, здавалося, ніби це зовсім інший світ. Люди тут живуть звичним життям, діти навчаються в школі, на вулицях є освітлення і нічого не летить над головою.
“Але нам було дуже сумно. Ми тут були самотні. Чоловік влаштувався працюватина одне з вугледобувних підприємств, діти пішли в школу і садочок, а я облаштовувала побут. Чи продовжувати тут працювати — ще не знала”, — згадує переселенка.
“Над головою вибухи, а ми кератинимо”
Згодом їй почали писати дівчата з Добропілля, що їм потрібен кератин, вони хочуть лише її і нікого більше. Каже, що серце просто рвалось на частини від таких слів.
“І я вмовила чоловіка, що поїду на тиждень в Добропілля відпрацюю дівчат. Чоловік був не в захваті від моєї ідеї, але я настояла. І вже через день поїхала в Добропілля. Це було щось! Знову я працюю, знову я в своїй улюбленій студії, знову я бачу щасливі очі своїх дівчат!”, — ділиться тодішніми емоціями майстриня.
Добропільські дівчата просили приїхати ще. І таким чином раз на місяць Юлія їздила з Шептицького в Добропілля на тиждень працювати. Однак кожен приїзд був все складнішим через безпекову ситуацію — над головою літало все, що можна, вибухи.
“Я розуміла, що скоро ці поїздки закінчаться і треба щось вирішувати з роботою в Шептицькому. Але я навіть не розуміла, з чого починати. Оренди захмарні, людей в місті не знаю, салонів багато. Я знайшла собі місце в салоні (через ріелтора зі 100% оплатою) і потрохи почала запускати рекламу. Але тут вона не працює”, — ділиться переселенка.
До червня 2025 року вона ще поверталася працювати в рідне місто. Потім ризик став надто великим.
Згодом у їхню квартиру в Добропіллі прилетіла ракета.
Добре, що нас там не було. Але там залишилося все наше життя.
Розвиток у Шептицькому
Потихеньку Юлія працювала в Шептицькому. Там, каже, трішки інший менталітет, ставлення до бʼюті сфери, але її люди її знаходять. Перші клієнти вже приходили на повторні процедури.
ʼЧасто чую, що «ось раніше ми робили кератин і він жодного разу не тримався, а ваш навіть за пʼять місяців як тільки-но зроблений»”, — розповідає майстриня.
Майстриня зазначає, що не йде проти совісті заради грошей. Обирає якість, а не потік.
За її словами, волосся теж реагує на стрес. І найчастіше про втому чи прожиті події говорить не довжина, а якість волосся. Це коли волосся стає сухим і ламким без очевидної причини, втрачає блиск, ніби “згасло”, сильно плутається навіть у вологому стані, реагує на звичні процедури інакше, ніж раніше, має тонке, знесилене полотно, особливо після періодів емоційного навантаження. І ставиться майстриня до цього дуже серйозно.
“По-перше, без осуду і без тиску — я не ставлю діагнозів і не лякаю. По-друге, завжди пояснюю, що волосся — це індикатор, а не ворог, і його не завжди можна «перекрити» однією процедурою. Мій підхід — поступове відновлення і головне, турбота, бо іноді клієнтці важливіше відчути спокій у кріслі, ніж миттєвий вау-ефект”, — підкреслює Юлія Верлан.
Вона переконана, що волосся відновлюється разом з людиною, а завдання майстра — не поспішати, бути поруч і допомогти пройти цей шлях.
Найчастіша фраза — “А ось у нас вдома…”
“А ось у нас вдома…”. Юлії здається, що ця фраза буде з нею все життя.
У Шептицькому життя спокійніше. Є освітлення на вулицях, діти ходять до школи і садочка. Але відчуття дому немає. Вона не приховує: тут вони просто не вдома. Душа залишилася там, на Донбасі:
“Звісно, до всього звикаєш, особливо до спокою, але душа все одно на рідному Донбасі. Я не можу сказати, що нам тут погано, ми просто не вдома. Дуже багато людей дійсно щиро співчувають нашій ситуації. Є й такі, кому «східняки» як кіста посеред горла. Особисто мене на роботі дівчата прийняли одразу і жодних конфліктів не було. Я часто їм повторюю, що не важливо, звідки ти, якщо ти людина!”.
Водночас Юлія продовжує працювати, розвиватися, збирати клієнтську базу.
“Я вірю в те, що в мене все буде добре і я не збираюся опускати руки, бо попереду довге та яскраве життя, сповнене лише позитивними емоціями”, — підсумувала переселенка з Добропілля.
Читайте також: Двічі втрачений дім і нове життя в Ірпені: історія квіткарки з Донеччини.
