Третій рік переселенці з новоокупованих територій намагаються будувати життя спочатку. Долаючи перешкоди у вигляді проблем з житлом та роботою, люди прагнуть стабільності. Дехто продовжує свою діяльність та займається улюбленою справою, а дехто – шукає себе в новій сфері. ТРИБУН публікує історію переселенки з Луганщини, яка евакуювалася на початку повномасштабної війни.
Пані Альбіна – мешканка Лисичанська, яка наразі живе в Кременчуці. Жінка 8 років працювала масажисткою та 4 з них – ще й майстринею з депіляції.
Щасливе життя зупинилося 24 лютого 2022 року, коли вся країна прокинулася зранку від вибухів.
“Спочатку не зрозуміли, що сталося. Пізніше я отримала повідомлення від виховательки із садочку сина, що дітей вести не треба, та закликала бути обережними. Ми почали телефонувати родичам і друзям та питати, чи не знають вони, що відбувається. Повірити в те, що на території всієї країни почалася повномасштабна війна – ми просто відмовлялися”, – згадує 24 лютого 2022 року лисичанка.
Тоді думалося, каже жінка, як і в 2014 році, вдасться пересидіти в погребі. Але ж у 2014 бойові дії відбувалися влітку. Зовсім інша ситуація в лютому 2022 – навіть у погребі не пересидиш.
Пані Альбіна, разом із 3-річним сином і мамою з інвалідністю, виїхала з міста 13 березня 2022 року, коли обстріли почастішали.
“Чоловік вивіз нас до пожежної частини. Ще до нас приєдналися моя кума з сином та свекрухою. Чоловіків тоді не пускали. Приїхали великі автобуси і нас забрали”, – розповідає жінка.
Люди стали дикими, кожен боровся за себе та не думав про інших. Утворився великий натовп, у якому не важливо було – дитина ти чи старенька бабуся.
Виїжджати з міста довелося під час обстрілу. Попереду евакуаційного автобуса їхала поліцейська машина, яка його супроводжувала.
За словами пані Альбіни, за годину вони доїхали до електропотягу, працівники якого заспокоювали людей, допомагали та просили зберігати спокій. Але ніхто нічого не хотів чути – всі були в страшенній паніці.
“Тоді ми прибули до якогось вокзалу і в цей час туди приїхав потяг до Варшави. Але нам сказали, що візьмуть лише жінок з дітьми. Ми залишилися чекати далі, адже не могли кинути стареньких батьків. Люди метушилися: хтось купував квитки, хтось кричав, хтось кудись дзвонив. Зрештою ми сіли в потяг, який проходив через Київ”, – згадує мешканка Лисичанська.
Вона зазначила, що їхали в невідомість. Були думки прямувати до Польщі або залишатися в Києві. Але дорогою миттєво вирішили їхати до родичів куми пані Альбіни в село Липове Полтавської області. Тож зі столиці вони поїхали туди.
“У Києві на вокзалі нас годували, давали речі, також була дитяча кімната та можливість зарядити телефони. Потяги були дуже високі, тому моя мама підвернула ногу. На щастя, на вокзалі була палатка з медиками і там їй допомогли”, – продовжила жінка.
Вночі родина прибула в Кременчук. Там їм допомогли добрі люди – забрали в гуртожиток, поселили та нагодували. Там, за словами лисичанки, панувала досить дружня та спокійна атмосфера.
“Зранку нас забрали родичі куми. Їх поселили в себе, а нам знайшли будинок, але ніяких комунікацій, окрім світла, там не було. Чоловік залишався в Лисичанську. Тоді вже були сильні прильоти. 31 березня з'явилася інформація, що дають зелений коридор на виїзд з міста. Чоловік забрав свого брата, маму з котом та сусідку. Всі приїхали до нас у будинок. Але господарці житла це, звісно, не сподобалося. Через деякий час чоловік знов поїхав у Лисичанськ за ще одним своїм братом, який має інвалідність, та старенькою бабусею. Виїжджали вже під страшними обстрілами, але вдалося навіть вивезти деякі речі. І знов чоловік привіз усіх до нас у будинок. Але цього разу господарка сказала, що ми маємо шукати собі інше житло, адже нас дуже багато”, – розповідає жінка.
Далі родину чекав переїзд в інший будинок, але теж без комунікацій. Щоб зігрітися – ходили по дрова в ліс, а воду носили з колодязя, що знаходився через кілька будинків від їхнього.
“Роботи в селі не було. Всі жили лише за рахунок своїх городів. Я почала шукати приміщення для роботи й мені виділили місце в приміщенні разом із медсестрою. Працювати я могла лише дві години на день. До мене почали їздити люди із сусідніх сіл на масаж. Мій чоловік і його кум займалися автомобілями. У цьому селі їм дали гараж і вони почали там ремонтувати чужі авто, тим самим хоч якось заробляти”, – розповідає жінка про проблеми з роботою.
Гуманітарну допомогу в село, зазначає переселенка, не завозили. За весь час допомогла фінансово тільки організація Карітас. Однак лише людям з інвалідністю та дітям.
“Місцеві дуже добре до нас ставилися. Приносили хто що міг. І продукти, і закрутки. Принесли навіть велосипед для сина”, – згадує зі сльозами на очах пані Альбіна.
У таких умовах родина прожила рік. Пізніше в жінки почалися проблеми зі здоровʼям і треба було часто їздити в місто до лікаря, а також за ліками.
На це все необхідні були гроші, з якими було й так важко. Тому ми розуміли, що не можемо потягнути оренду житла з нормальними умовами.
Одного дня жінка приїхала на чергове обстеження в Кременчук і вирішила просто подивитися оголошення про оренду житла. Їм пощастило – будинок знайшли швидко.
Після переїзду в місто чоловік знайшов роботу і почав будувати мости від фірми. А пані Альбіна продовжувала ходити по салонам і пропонувати свої послуги.
“Виплат ВПО нам вистачало на сплату за квартиру та комунальні платежі. На продукти та все інше не було зовсім грошей. Ходила по салонам, писала оголошення в соцмережах. І тільки одна людина відгукнулася та запросила на співбесіду. Я прийшла, ми поспілкувалися, власниця салону розповіла мені умови і я погодилася”, – продовжила лисичанка.
І ось вже рік вона працює в салоні. Відкрила ФОП, але отримує відсоток. Є клієнти – є заробіток.
Конкуренція в місті, наголошує майстриня, дуже велика. Багато салонів і, відповідно, майстрів.
Такій людині, як я, без знайомств, зв’язків, підтримки та грошей на рекламу, дуже важко.
Однак пані Альбіна зазначає, що власниця салону розуміє ситуацію та намагається підтримувати переселенок, не залишати їх без роботи.
“Я хотіла відкрити власний кабінет для масажу та депіляції. Для цього подавала грантову заявку, підготувала необхідну інформацію, але отримала відповідь, що, мовляв, ринок перенасичений майстрами, тож у допомозі мені відмовили”, – поділилася жінка.
Наразі майстриня напрацьовує клієнтську базу, дає рекламу в соцмережах через блогерів та різні пабліки.
Також отримала нову для неї професію – тепер пані Альбіна ще й бровистка. Виконує корекцію та фарбування брів. Однак на навчання та матеріали довелося взяти кредит.
Без допомоги ВПО та стабільного заробітку жити дуже важко, тому переселенка задумувалась, щоб знайти другу роботу та суміщати. Але знов проблема – ні з ким залишити дитину, адже її мама за станом здоров'я не може цілодобово сидіти з хлопчиком.
“Повертатися в Лисичанськ я боюся, навіть після перемоги. Адже невідомо, скільки часу треба для розмінування територій. Там нема два роки води, нема зв’язку. Досі процвітає мародерство. Навіть з боку місцевих. З будинків просто виносять все, що люди наживали. Наче наш будинок цілий, але достовірної інформації немає”, – каже лисичанка.
Тепер мій дім там, де знаходиться моя родина. Звичайно, що це не рідні стіни, чуже місто, але головне, що ми разом і що ми живі. Разом ми все подолаємо.
Читайте також: Медикиня з Луганщини відкрила власну студію масажу в Рівному
